§2. Від метафор і психіатричних ярликів до теоретичного аналізу соціопатій

За всієї поваги до авторитету Юнґа та Фромма важко сприйняти на віру їхню переконаність у психотичному характері революцій, світових і громадянських воєн XX століття. Не можна не враховувати, що Юнґ і Фромм, хоча й розійшлися зі своїм навчителем Фрейдом у розумінні спонукальних мотивів соціальної поведінки, завжди залишалися стійкими прихильниками психоаналітичної парадигми в розумінні й поясненні суспільних явищ. Ідея Фрейда — вилікувати суспільство від масової невротизації психоаналітичними методами, трансформувалася, на нашу думку, в його учнів у бажання пояснити жах і безглуздість світової бойні масовими психозами. Фрейдизм у послідовників цього вчення трансформувався в надію підказати людству можливий шлях вилікування від недуги сучасної цивілізації, недуги, що виявляє себе в неконтрольованих сплесках політичного насильства та соціальної аґресії.

Проте шлях цей скоріше відводить суспільство осторонь вирішення політичних завдань та конфліктів, ніж сприяє їхньому «лікуванню». Річ у тім, що проблема діагностики психічних захворювань навіть стосовно індивідів до цього часу не має в психіатрії скільки-небудь загальнозначущого вирішення. Рухливість і невизначеність меж психічної норми і патології (в цілому і між окремими психічними захворюваннями) такі значні, що прихильники «антипсихіатрії» взагалі вважають психіатричний діагноз за свого роду наліпку, що його суспільство, порушуючи фундаментальні права людини, приклеює до людей, що зазнають усіляких труднощів соціальної адаптації (Р.Лейнґ, Т.Шаш та ін.). Але якщо навіть ставитись до антипсихіатричної школи як до необхідності в очевидних випадках індивідуальних розладів психіки, подальше поширення психіатричних діагнозів на суспільство виправдане не більше, ніж серйозне обговорення питання про «розлад травлення» у суспільства чи його «серцевої недостатності».

Нарешті, коли війни, криваві революції та інші соціальні девіації, які ініціюються людьми і чиняться їхніми власними руками, розглядати як спалахи психічних епідемій, то доводиться визнати, що ці масові психози за своєю природою принципово відрізняються від індивідуальних психотичних розладів. Інакше не пояснити той факт, що в часи «масових психозів» аж ніяк не спостерігається поширення психозів індивідуальних. Так, скажімо, ні в колишньому СРСР за занепаду перебудови, ні в хаосі життя «постсоюзних» країн не відзначено зростання захворювань психічними розладами 38. А якщо між індивідуальними і масовими психозами немає нічого спільного, то цілком природно зробити висновок, що під соціальним божевіллям слід розуміти не психопатологію в традиційному сенсі, а специфічну патологію суспільної організації, що розвивається за своїми законами і не підлягає психіатричному тлумаченню й відповідному лікуванню.

Широкого поширення набули як популярні на рівні побутової лексики «діагнози» (божевілля, несамовитість), так і спеціалізовані психіатричні терміни (психоз, ейфорія, апатія, істерія, невроз, фобія тощо). Такого роду діагнози легко трансформуються стосовно суспільства в цілому і набувають в масовій свідомості леґітимного діагностичного статусу.