§1. Історія проблематики соціального божевілля
Для багатьох посткомуністичних держав ціна свободи і незалежності виявилась вкрай високою: громадянські війни та масове насильство, падіння рівня життя й розгул злочинності, міжетнічні конфлікти, всепроникна корупція, деґрадація сфери науки та культури.
Мимоволі виникає запитання: а чи не скаламутився розум у людей під впливом перемін, що сталися, чи не охопило їх масове божевілля? І чи мають право сьогоднішні аналітики, як мислителі Римської імперії часів Калігули та Нерона, Франції періоду якобинського терору, Росії років воєнного комунізму, Німеччини періоду нацизму, назвати свої народи божевільними, такими, що не відають, що творять?
«Все той самий гнів і все те саме людське божевілля штовхали їх на боротьбу одне з одним», – так відгукувався Корнелій Тацит про римлян, що знищували один одного задля хвилинного торжества чергового принцепсу 28. Тисячоліття по тому візантійський історик Лев Диякон пише про божевілля змовника Фоми та його однодумців, які, будучи «невиліковно хворі жорстоким і нелюдським прагненням до пограбувань та вбивств», провокували громадянську війну 29. Минає ще одне тисячоліття, і свідок «падіння Третього Риму» — Російської імперії І.Бунін характеризує душевний стан народу в період громадянської війни в Росії як «поголовне божевілля» 30. Проте не тільки війни й революції асоціюються з масовою психопатологією. Аналізуючи причини втрати українцями духу опору національному гнобленню Російською імперією, М.Грушевський пояснює цей феномен розвинутим масовим страхом перед жорстокістю, відразою до покарань, запроваджених в імперії і, на його думку, «органічно огидних українській природі». Виховуючись з покоління в покоління у панічному страхові перед політичним терором, українці, як вважав М.Грушевський, врешті-решт втратили будь-який психічний опір цьому теророві. Внаслідок цього розвинулась «суспільно-політична деморалізація українського громадянського співтовариства (громадянства), «роздвоєння» його душі» 31.
Але якщо для індивіда роздвоєння особи є симптомом тяжкого психічного захворювання, то якими наслідками може обернутися «роздвоєння душі» для цілого народу? Чи не є сьогоднішня двоїстість (амбівалентність) масової політичної свідомості України, що фіксується, зокрема, в соціологічних дослідженнях 32 і виявляє себе в паралельних орієнтаціях на взаємовиключні альтернативи державно-політичного розвитку (скажімо, одночасний вибір економічної свободи і соціального патерналізму, прагнення до державної незалежності і ностальґія за Союзом і т.ін.), лише однією з історичних форм масової психопатології, яка загрожує перерости в посткомуністичних країнах у всезагальну деґрадацію населення і їхній наступний розпад в результаті проґресуючого масового психозу? Чи все-таки подібна амбівалентність є природною і цілком адекватною відповіддю психіки людей на реальну двоїстість посткомуністичного суспільства, що втратило соціальні основи, відкинувши стару систему ідеології, економіки, державного устрою і не знайшовши нових — необхідних для нормального функціонування суспільного організму?
Відповідь на це запитання актуальна не лише для України, Росії та інших власне посткомуністичних країн. Не менш важлива вона й для найближчої до них гілки цивілізації — західноєвропейського співтовариства, що перебуває нині порівняно в благополучному становищі. Але яка ціна сьогоднішнього благополуччя? І чи назавжди Захід залишив у минулому політичне божевілля?
Можливо, далека від сьогоднішніх проблем західного світу загроза загального революційного неврозу, який виявляється в «заразливому страхові», «садистському безумі», «патріотичному бичуванні», епідемії самовбивств і торжестві бузувірів та одержимих, що про них писали дослідники, намагаючись пояснити патологію свідомості і девіантність поведінки мас під час Великої французької революції 33. Та значно ближче до теперішнього (і набагато важче за наслідками для людської цивілізації) інше божевілля. Воно почалося під бравурні патріотичні марші Першої світової, призвело до комунізму в Росії і безпосередньо породило нацизм у Німеччині, а також і сьогодні ще згубно впливає на суспільне життя посткомуністичного світу. Для аналізу цієї форми соціального божевілля, соціопатології взагалі методологічно найбільш переконливою виявилась психіатрична інтерпретація.
Найпослідовніше таку інтерпретацію обстоював Карл Ґустав Юнґ. Нагадаємо декілька уривків з його праць: «Я дотримуюсь — і завжди дотримувався — тієї думки, що політичні масові рухи нашого часу являють собою масові епідемії чи, інакше кажучи, масові психози... Німеччина страждала від масового психозу, який неминуче вів до злочину... Психічні нелади нормальної людини... знаходять вихід в соціальній і політичній сферах, набуваючи форми масових психозів, таких, як війни і революції» 34.
Психопатологічним станом масової «некрофілії» пояснював поширення фашизму і Еріх Фромм. Із загрозою масової психопатології він зв’язував не тільки минуле, а й перспективу розвитку цивілізації: «Я гадаю, що ми з повним правом можемо говорити про «душевнохворе суспільство...» Коли суспільство буде переважно творити людей, які страждають тяжкою шизофренією, то воно наражатиме на небезпеку своє власне існування» 35. Так визначали роль психопатології в суспільстві видатні представники психопатологічної школи. Подібні оцінки зустрічаються у багатьох європейських філософів і дослідників культури.
Так, Й.Гейзінґа в роботі «Діагноз душевної недуги нашої доби» дійшов висновку, що «для суспільної і культурної сфер жодне порівняння не годиться краще, ніж медичне», а тому охарактеризував добу, що передувала Другій світовій війні, як час «диких, маячних фантазій... нав’язливих галюцинацій, як результат глибокого враження центральної нервової системи. Будучи зарахована до явищ сучасної культури, кожна з цих метафор має свій цілком певний смисл» 36.
Звичайно, Гейзінґа підкреслював насамперед не стільки власне медичний, скільки метафористичний смисл психіатричних термінів. Проте очевидна доречність подібних метафор для розуміння процесів, що загрожують розвитку культури і цивілізації, дала можливість знайти адекватні аналогії у сфері психічної норми і патології. Використовуючи психіатричну лексику та моделі в аналізі соціально-політичних процесів, Ж.Дельоз і Ф.Ґваттарі розробили концепцію шизоаналізу як альтернативу традиційному психоаналізу. Вони оцінюють зосередженість психоаналізу на проблематиці масової невротизації як ухилення останнього від пояснення істинної природи патологічного характеру соціальних конфліктів та потрясінь.
Розмежовуючи клінічну шизофренію і шизопроцес як революційну трансформацію соціального поля, його очищення від застарілих смислових кодів, Дельоз і Ґваттарі подають своє трактування ключових, як вони вважають, проблем сучасного світу — проблем капіталізму і революції: «Ми можемо говорити про капіталістичну паранойю та революційну шизофренію, тому що ми не виходимо з психіатричного змісту цих слів, навпаки, ми виходимо з тих соціальних і політичних детермінацій, з яких випливає лише їхнє психіатричне застосування в деяких умовах» 37. Таким чином, шизоаналіз, за всієї його насиченості психіатричними термінами, обстоює насамперед символічний аспект пояснення суспільних процесів психопатологічною мовою. Тим самим підлягає сумніву позиція представників психоаналітичного напряму, які діагнозують масовий психоз масових політичних рухів у досить певному психіатричному аспекті.
Так що ж це — метафора чи психічна хвороба — соціальне й політичне божевілля? Це запитання має принципове значення для адекватного розуміння не лише минулих помилок людства. Воно, на нашу думку, вкрай важливе для оцінки перспектив виходу посткомуністичного світу з тієї важкої соціальної ситуації, в якій він опинився після перших манливих кроків у напрямку до суспільства свободи та індивідуальної ініціативи.