Національне відродження:
Традиційно початком національного відродження вважають появу у 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» І. Котляревського – першого твору нової української літератури. На початку ХІХ ст. головним осередком українського національного відродження став Харків. Представники національного відродження – анонімний автор «Історії русів», Д. Бантиш-Каменський «Історія Малої Росії», Мих. Максимович – укладач збірок народних пісень, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Мик. Костомаров.
А) Масонські ложі.
У першій половині XIX ст. в українських землях виникають масонські ложі.
Масонство веде свій родовід з доби Середньовіччя. Його перші паростки — це цехова організація, корпорація каменярів-будівельників, — праобраз пізніших масонських лож («майстерень»). Ідейну основу масонського світобачення становили принципи всесвітнього братерства, рівності, самопізнання і самовдосконалення людей.
В Україні перша масонська організація виникла ще 1742 р. у селі Вишнівці на Волині, але широкого розповсюдження масонство не мало. Його помітне зростання розпочалося лише наприкінці XVIII — на початку XIX ст.
Основні шляхи проникнення масонства в Україну проходили через Польщу, Росію та безпосередньо із західноєвропейських держав. У зв'язку з цим Галичина та Правобережжя перебували під впливом польських масонів, а Лівобережжя та Слобожанщина — російських.
Масонські ложі виникали переважно в містах та містечках, оскільки до їхнього складу входили головним чином елітні верстви населення. Наприкінці XVIII — початку XIX ст. масонські «майстерні» існували в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчуку, Полтаві, Дубно, Львові, Самборі тощо.
Особливо масонський рух посилився після війни 1812 р. Вже 1817 р. у Харкові з'являється майстерня «Вмираючий сфінкс», а у 1818 р. в Одесі починає діяти масонська ложа «Понт Євксінський», у Києві — «З'єднані слов'яни», у Полтаві — «Любов до істини». Членами цих об'єднань були військові, чиновники, поміщики, діячі культури.
За характером діяльності масонські майстерні не були однорідними. Так, харківська ложа не займалася політикою і діяла головним чином у межах релігійно-етичного русла. Її члени піклувалися переважно про самовдосконалення та вдосконалення ближніх, при цьому вони активно допомагали один одному в просуванні щаблями службової кар'єри. На противагу харків'янам полтавська ложа «Любов до істини» намагалася залучити місцеве дворянство до активної громадсько-політичної діяльності, до опозиційного всеросійського руху. Ця ложа готувала поповнення для декабристського «Союзу благоденства» (за даними науковців, понад 120 декабристів, у тому числі всі керівники змови, були масонами).
Царський уряд, відчуваючи з боку масонів потенційну загрозу, 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Проте це рішення не припинило діяльності масонського руху..
Б) Декабристський рух.
У Кам'янці-Подільському група офіцерів утворила таємну організацію під назвою «Залізні персні» (1815—1816). Лідером цього опозиційного утворення був В. Раєвський. Його учасники стояли на антикріпосницьких, республіканських позиціях. Проте загроза викриття змусила групу саморозпуститися.
Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором — війна 1812 p., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значимості.
У 1816 р. в Петербурзі виникає «Союз порятунку» — дворянська таємна політична організація, яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили 30 осіб, серед яких брати Муравйови, С. Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та інші. Однак єдності між членами «Союзу порятунку» не було: постійно точилася полеміка між радикалами та поміркованими, що і призвело до розпаду організації.
На уламках «Союзу порятунку» зросла нова таємна організація — «Союз благоденства» (1818—1821), яка налічувала у своїх лавах понад 200 осіб. Центральні органи союзу перебували спочатку в Москві, а потім перемістилися до Петербурга. Організація мала також свої філії у провінції – у Кишиневі, Тульчині, Полтаві та інших містах. Діяльність цього об'єднання базувалася на такому постулаті: завоювати владу в країні шляхом воєнного державного перевороту, спираючись на підтримку широких верств населення.
У 1821 р. Олександр І прийняв рішення про саморозпуск організації.
Однак частина членів «Союзу благоденства» не погодилася з таким розвитком подій. Зокрема, члени Тульчинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. вирішили утворити нову таємну організацію — «Південне товариство». Її лідером став П. Пестель, а до складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та ін.
Невдовзі консолідація на революційній платформі відбулася і в Петербурзі, де восени 1822 р. виникло «Північне товариство», головою якого було обрано М. Муравйова. Активними членами петербурзької організації стали С. Трубецькой, Є. Оболенський, М. Бестужев, М. Лунін та ін.
Програмні документи декабристів — «Конституція» М. Муравйова («Північне товариство») та «Руська правда» П. Пестеля («Південне товариство»).
Характерною рисою цих проектів були спільна мета — повалення самодержавства, скасування кріпосного права, демократизація суспільного ладу та спільний шлях досягнення цієї мети — воєнний переворот. Водночас ці документи мають і суттєві відмінності.
Зокрема, у своїй поміркованій «Конституції» М. Муравйов обґрунтовував після успішного воєнного перевороту встановлення конституційної монархії; запровадження майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеративних штатів, два з яких — Чорноморський зі столицею в Києві та Український зі столицею в Харкові — територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною.
«Руська правда» П. Пестеля була радикальнішою — після повалення самодержавства Росія проголошувалася республікою; встановлювалася диктатура Тимчасового уряду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Проте у розв'язанні національного питання «Руська правда» була консервативнішою, ніж «Конституція», оскільки вона бачила майбутню Росію виключно як єдину, унітарну неподільну державу, визнаючи право на самовизначення лише за польським народом. «Малоросія, — писав про майбутню долю України П. Пестель, — ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона мусить поступитися своїм правом бути окремою державою».
Водночас з «Південним товариством» в Україні діяла ще одна таємна організація — «Товариство об'єднаних слов'ян», яка була утворена у 1823 р. братами Андрієм і Петром Борисовими та Ю. Люблінським у Новограді-Волинському.
Основними програмними документами організації були «Правила об'єднаних слов'ян» та «Клятва об'єднаних слов'ян». У цих документах сформульовані головні завдання революціонерів — боротьба за скасування кріпацтва, повалення самодержавства, подолання деспотизму пануючого режиму. У своїх планах члени таємного товариства виходили за межі однієї держави і висували ідею визволення всіх слов'янських народів з-під гніту самовладдя та утворення слов'янського федеративного союзу, до якого мали увійти Росія, Польща, Сербія, Далмація та інші держави. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 р. «Товариство об'єднаних слов'ян» об'єдналося з «Південним товариством» і перетворилося на його філію.
Між тим час рішучих дій наближався. Після тривалих дискусій «Південне» та «Північне» товариства узгодили час спільного виступу — літо 1826 p., тобто саме той період, коли цар мав прибути на військові маневри в Україну.
Проте історія внесла свої корективи у перебіг подій: у листопаді 1825 р. Олександр І захворів і помер у Таганрозі. Невизначеність у питанні про престолонаслідування в Росії підштовхнула революціонерів до активних дій.
14 грудня 1825 р. у день присяги військ та Сенату на вірність новому цареві Миколі І члени Північного товариства організували в Петербурзі повстання. Відповідно до узгодженого революціонерами плану, передбачалися дії у трьох напрямах: а) захоплення Зимового палацу та арешт царської сім'ї; б) оволодіння Петропавлівською фортецею, що тримала під прицілом своїх гармат центр Петербурга; в) встановлення контролю за діями Сенату, тиск на сенаторів з тим, щоб вони підписали Маніфест до народів Росії, у якому повідомлялося про здійснення державного перевороту та програму майбутніх суспільних реформ.
Проте цей доволі стрункий змовницький план з самого початку свого здійснення зазнав невдачі. Першим ударом було те, що сенатори рано-вранці присягнули імператорові Миколі І і роз'їхалися по домівках. Другим — нерішучість деяких діячів, які, боячись пролиття крові, не наважилися зі своїми збройними формуваннями на захоплення Зимового палацу та Петропавлівської фортеці. За цих обставин поява на Сенатській площі понад 3 тис. солдатів Московського та Гренадерського полків і гвардійського морського екіпажу на чолі з офіцерами-революціонерами вже фактично нічого не вирішувала.
До того ж серед повсталих не було єдності: одні йшли на площу для здійснення воєнного перевороту, другі — щоб шляхом демонстрації примусити Миколу І піти на глибокі суспільні реформи, треті, будучи революційними романтиками, вважали, що цей виступ має насамперед символічне, пропагандистське та виховне значення і служитиме прикладом для майбутніх поколінь революціонерів. Такий різнобій у поглядах вносив певну дезорганізацію в лави повсталих, яка ще більше посилилася через відсутність на Сенатській площі С. Трубецького. Скориставшись цією ситуацією, царський уряд віддав наказ стріляти в повстанців з гармат. Внаслідок цього до вечора повстання було придушене.
Намагаючись виправити становище та продовжити почин «Північного товариства», 29 грудня 1825 р. члени Васильківської управи С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку в селі Трилісах поблизу Василькова на Київщині. Лідери виступу склали «Православний катехізис», за основу якого було взято головні декабристські постулати — повалення самодержавства, скасування кріпосного права, встановлення демократичних порядків. Після того, як цей документ було зачитано перед строєм, полк рушив на Білу Церкву. Повстанці діяли повільно, нерішуче, втрачаючи ініціативу і час. Дізнавшись, що уряд вивів з Білої Церкви полк, на з'єднання з яким поспішали повсталі, лідери виступу повернули війська на Волинь. Цей напрямок не був випадковим — чернігівці розраховували на допомогу членів «Товариства об'єднаних слов'ян». Проте вже наступного дня біля села Устимівки повстанці зіткнулися з переважаючими силами царських військ і зазнали поразки.
Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмирає.
В) Кирило-Мефодіївське братство.
В 1846 р. у Києві виникає українська політична організація — Кирило-Мефодіївське товариства (братства).
Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич.
Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846».
Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.
Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.
Концепція кирило-мефодіївців містила:
1) створення демократичної федерації християнських слов'янських республік;
2) знищення царизму та скасування кріпосного права та станів;
3) утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян;
4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами;
5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.
Костомаров Микола Іванович (1817—1885) — громадсько-політичний діяч, історик, письменник і публіцист, археограф, фольклорист і етнограф. Один із засновників та ідейний провідник Кирило-Мефодіївського братства, автор його найголовніших програмних документів, зокрема «Книги буття українського народу». В 1847 р. був заарештований у справі братства, в 1847—1848 pp. — в'язень Петропавлівської фортеці, в 1848—1855 pp. — політичний засланець у Саратові. У 1859—1862 pp. — професор Петербурзького університету. З 1862 p. і до кінця життя займався науковою діяльністю.
Навесні 1847 р. після доносу студента Олексія Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене. Малочисельність організації, вузька сфера її впливу, переважно культурницький та пропагандистський характер діяльності створили ілюзію в офіційної влади на початку слідства, що Кирило-Мефодіївське товариство не є серйозною загрозою для самодержавства.
Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Найтяжче було покарано Тараса Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці Миколу Гулака, Микола Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а Олександр Навроцький — півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну.
Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників.