Демоністичні вірування давніх слов'ян

Що з осяянь своїх ми щодня непомітно втрачаєм? Як сахається розум! Втомилась душа від шулік. Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним. Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік.Те, що ми так мало знаємо про поганський (дохристиянський) світогляд українців, не випливає виключно з того, що він був невироблений і неусталений. Великою мірою причинилося до цього становище християнського духовенства, що за всяку ціну старалося затерти сліди поганства й тому робило все можливе, щоби в уяві і пам'яті народу знищити все, що тільки відносилося до поганського культу. Робота християнського духовенства була тяжка і не все могла похвалитися успіхами. Коли княжі урядовці скинули ідол Перуна й прив'язали його коневі до хвоста, то, як пише літописець, «плакав невірний народ, дивлячись на свого кумира». На самому плачі не скінчилося. Правда, ми не знаємо про те, щоб народ виступав колись проти християнських місіонерів. Для цього український народ мав забагато вродженої терпимості для чужого світогляду. Але знаємо, що український народ зберіг пам'ять про своїх богів і вмів зберегти їх культ у найрізноманітніших християнських обрядах. Давні поганські боги, всі оті біси, дідьки, домовики, лісовики, болотяники, мавки, русалки, водяники і як вони там не звалися, всі вони не переставали не тільки жити в народних уявленнях, але й далі грали свою роль в житті людей.

Перші відомості про демоністичні вірування літописних слов'ян подають київські книжники. То є зовсім особливий фольклорний феномен - українська міфологічна новела, яка разом із казками, піснями, легендами, прислів'ями, колядками тощо доносить до нас образи демоністичних персонажів.

Аналіз змісту цих вірувань, як на мене, дає підстави дещо умовно виділити два основні історичні “поверхи” в еволюції демоністичних образів. Перший з них представлено віруваннями в духів, що, так би мовити, групуються навколо уявлень про упирів і берегинь - уявлень, які зароджувалися ще в глибинах індоєвропейських або й індійських часів, наслідуються праслов'янами та їхніми нащадками. Другий “поверх” виникає, загалом кажучи, уже в епоху енеолітичної трипільської культури, коли праслов'яни виділилися з індоєвропейського масиву, наслідується слов'янами і не являє собою залишкового феномена аж до тих часів, коли наші пращури почали “кумирів творити”. Звичайно, “нижчі” вірування в духів не зникають з появою “вищих”, а живуть і в часи “ідольського мороку”, і в християнські добу.

Упирі - один з персонажів демоністичних вірувань, уособлення темних і ворожих сил природи; вони, звичайно, ще не були персоніфікованими вмістилищами соціального зла, від них ще дуже далеко, скажімо, до українського повір'я про злиднів - зловорожих духів, які уособлювали стражденну долю бідняка. Упирі - не просто духи, що можуть існувати поза тілом, а різновид перевертнів: упирі-духи перекидаються звірами, птицями тощо, можуть набирати й людського вигляду [14, 11]. Їх основне заняття - висмоктувати кров з людей, молоко у корів, а якщо упир - червономордий ворожбит, то й дудлити горілку. В упирів проявляються й риси духів-господарів, розпорядників різних сфер: вони не лише п'ють кров, але й крадуть дощ, насилають неврожай тощо.

Водночас упирі мають і деякі ознаки “чуттєво-надчуттєвого” типу вірувань. Іван Семенович Нечуй-Левицький повідомляє, наприклад, про такі залишки стародавнього анімізму в образах упирів: коли упир помирає, на його “могилці буває дірочка або пора, кудою він вилазить мишею або ящіркою в глуху ніч, ходить по хатах і ссе кров з людей...” [11, 28].

Упирі персонажі, що стоять на межі між зооморфними й антропоморфними істотами. Так двоїстість форми властива й багатьом іншим образам демоністичного типу надприродного, зокрема уявленням про “нечистих” небіжчиків (утоплеників, убитих тощо), які на живих насилають помір, душать овечок, ночами викликають страхітливі видіння, та про вовкулаків. До речі, вовкулаки - це теж перевертні, ворожбити й звичайні люди, чаклуванням перевернуті на вовків. У останньому випадку це - знедолені істоти, у яких вкрадено людське ймення.

Звичайно, уявлення про упирів та вовкулаків далеко не вичерпують вірувань українського етносу та його попередників. Сюди належать також русалки, водяники, болотяними, відьми, чорти , домовики, лісовики, берегині тощо. За повідомленнями П. Чубинського, О. Афанасьєва, В. Милорадовича, І. Нечуя-Левицького, уявлення про істот, що заселили ріки, ставки, криниці, пов'язані з віруваннями у потойбічне, замогильне життя душ небіжчиків, що відлетілих у царство водяних духів [13, 4].

Русалки, наприклад, - душі молодих утоплениць, самовбивць, мертвонароджених.

"Русалки" уявляються дуже амбітними на пункті їх культу і пам'ятання про них. Служать їм хазяї, чоловіки або жінки; молодіж не бере в тім участі. Дівчата мусять особливо їх остерігатись. Охоронним зіллям вважається полин і любисток, їх треба мати із собою, щоб не попастись русалкам у руки. Пісні, що співаються на сім тижні, згадують спеціальні "проводи" русалок -- обряди, призначені на те, щоб їх позбутись:

Проведу русалочок до бору, Сама вернуся додому...

Проводили русалочки, проводили, Щоб вони до нас не ходили, Да нашого житечка не ломили, Да наших дівочок не ловили"

Йдеться про духи-душі померлих жіночої статі та про особливий спосіб їхнього існування: позначаються, мабуть, залишки уявлень часів материнського роду та умови життя первісної людини, в яких велику роль відігравали водні стихії.

Але русалки - “не анімістичні, а демоністичні образи” Вони виходять заміж за духів-водяників, під їхніми ногами трава не гнеться, бо вони - духи. Іноді русалки перекидаються кішками, жабами. Живуть вони у воді, їхнім сонцем є місяць, а якщо русалка десь загається, на ниві чи в лісі, і її коси з осоки обсохнуть, вона помирає. Хоч в русалок і є зооморфні риси, все ж таки їм більше притаманні антропоморфні, і вони мають вигляд дівчат з гарними лицями, довгими косами, іноді в плахтах, з червоним намистом Русалки живуть не тільки тим, що пустують, вони мають добрий розум, люблять прясти, танцювати, відбілювати полотно тощо.

Мабуть, не менш поширеними були й повір'я про відьом та чортів. Відьми - напівміфічні істоти, що мають таємничу силу чаклунства. Зовні вони немов би й не відрізняються від інших людей, але можуть перекидатися різними звірами (на що не здатні звичайні чаклуни), літати на мітлі, красти місяць і зорі, викликати дощ або посуху тощо. Серед відьом трапляються природжені персонажі, чимало в чому доброзичливі, загалом не шкідливі, готові зняти пристріт чи інше наврочення; але здебільшого це ті, хто продав чортам свою душу й за те навчений ними зло вражому чаклунству. Отже, єством цих відьом та відьмаків є не звичайна дужа, а злий демон, який таємниче єднає їх з “нечистою силою”, й вони морочать людей, тобто затьмарюють їм розум, наврочать різні нещастя, хвороби, висмоктують кров. Але чи не найбільш улюблене заняття відьом - доїти корів.

Та чи не найпотворнішими в язичницьких повір'ях є чорти, що водяться в ковбанях, у болотах, очеретах, у греблях, лісах тощо

Чорт (інші означення - дідько, сатана, диявол, біс, нечистий, куций тощо) - це зловорожий дух, уособлення темних земних і небесних вод. І якщо серед русалок, природних відьом, навіть упирів можна зустріти нешкідливих, зичливих персонажів, то чорти - справжні виплодки зла [14, 108].

Дохристиянська релігія слов'янських народів недостат­ньо вивчена. Нею почали цікавитися наприкінці XVIII ст. — у період пробудження національної свідомості багатьох слов'ян, супроводжуваного, неабияким зацікав­ленням європейських літератур народною творчістю. Але до того часу слов'янські народи, навернуті у християнст­во, встигли забути свої давні вірування, у деяких з них збе­реглися лише окремі звичаї й обряди, пов'язані з цими віруваннями. Тому в творах щодо давньослов'янської релігії кінця XVIII — початку XIX ст. більше романтичної фантазії, ніж історичних фактів. Та наприкінці минулого сторіччя починаються спроби ґрунтовного ознайомлення з дохристиянською історією слов'янських народів. Інфор­маційними джерелами стали писемні, археологічні пам'ят­ки, що стосуються VI—XII ст., збережені чи описані в літературі пережитки давніх вірувань й обрядів.

У середині II тис. до н.е. починають формуватися праслов'янські племена на території від Одеру до Дніпра.

їх релігійні уявлення вписуються у загальну схему первісних хліборобських племен. Тобто первісна релігія праслов'ян ґрунтувалася на культі природи з певними пе­режитками тотемізму, анімізму й магії. З розвитком еко­номіки відбувся перехід від культу пращура-тварини до культу пращура-людини. Слов'янське язичництво втілю­вало елементи вірувань, властивих загальній індоєвро­пейській єдності. Збереглися в ньому деякі ранні мис­ливські уявлення, які, не маючи слов'янської специфіки, еволюціонували у бік слов'янства.

У слов'ян довго панував патріархально-родовий лад. Тому зберігався і родинно-родовий культ шанування пра­щурів, пов'язаний з погребальним культом. На всій тери­торії розселення слов'янських племен збереглися численні могильники й кургани із захоронениями. Звичаї, що супроводжували обряд поховання, були складними й різноманітними: кремація (особливо у східних і частково у західних слов'ян; у південних не засвідчена), поховання (з X—XII ст.) повсюдне; поховання або спалювання в човні (пережиток водяного поховання). Над могилою насипали курган; поруч з небіжчиком завжди клали різні речі, при похованні вельможної особи разом з нею ховали коня, інколи й раба, навіть дружину.

Все це пов'язане з уявленнями про потойбічне життя. Дохристиянське і загальнослов'янське слово "рай" означа­ло прекрасний сад, доступний не для всіх. Дохристиянсь­кого походження й слово "пекло" ("жар", "вогонь") — підземний світ, де горіли душі злих. Згодом християнське вчення про майбутнє життя відтіснило давні уявлення. Од­нак вірування щодо померлих та живих трималися довго і були не зовсім схожі з християнськими: розрізняли помер­лих природною смертю ("чисті" небіжчики) і неприрод­ною — "нечисті" небіжчики. Перших називали "батька­ми", їх шанували, а других — мерцями, їх боялися. Шану­вання "батьків" — нинішній родинний (а раніше родовий) культ пращурів. Один із середньовічних авторів Титмар Мерзебурзький писав: "Вони шанують домашніх богів". Частково цей культ зберігся до наших днів: українські по­минки, білоруські дзяди, сербські й болгарські задушниці, коли поминають померлих на кладовищах.

Ще одним свідченням культу пращурів, що існував у ті часи, є фантастичний образ Чура (або Щура). Вигуки "Чур!", "Чур мене!", "Чур, це моє!" означали, мабуть, заклинання, прикликання Чура на допомогу. Можливо, зображення Чуму втілено. Найпопулярнішою серед кельтів римською бо­гинею була Діана, шанована як Сірона, або Діана-Місяць. Поклонялися кельти і Мінерві — покровительниц! ру­коділля і мистецтва.

Кельтські вірування ввібрали в себе і близькосхідні культи, особливо культ єгипетської Ісіди і малоазійської Кібели з їх містеріями. Більшість з них були звернуті до природи, явищ вмирання і відродження її сил, до драми смерті, радості народження, надії воскресіння. Ці містерії стосувалися таємниць, близьких друїдам (жерцям), і відповідали практичним діям давньокельтської літургії. Витіснені з духовного життя Галлії, друїди не залишили наступників, які зберігали б високий моральний рівень народу, дотримувалися доброчесності та закликали до мужності. Давні релігії Сходу висували саме ці вимоги, сповнені глибокої символіки, спорідненої мисленню кельтів.

Кельти мали свої священні місця, культові центри, а пізніше й святині. Як і всі індоєвропейські народи, вони "добрим" вважали правий бік, "злим" — лівий. Цієї схеми дотримувалися при організації сакрального простору і під час культових обрядів та містичних дій. Величезного зна­чення надавали вони певним територіальним центрам, особливо території племені. За їх уявленнями, це був не тільки центральний пункт їх власних земель, а й центр світу або навіть Всесвіту. Зрозуміло, що кельтський світ мав багато таких центрів.

Справжнім священним місцем, де відбувалися культові церемонії та важливі зібрання громадсько-релігійного ха­рактеру, був неметон ("священний гай, ліс, діброва"). Зі страхом згадує священний гай давньогрецький пись­менник Лукіан, підкреслюючи, що галльські друїди відда­вали честь богам в глухих дібровах. Далі він описує зни­щення військами Цезаря священного гаю під Массалією, де були вирізані на пеньках зображення божеств. В кущах, де дзюрчали струмки, друїди здійснювали обряди на честь кельтських божеств.

Важливим культовим місцем були цвинтарі й могили, особливо пов'язані з похованням героїв, вождів і царів. Цвинтар розташовували в центрі території племені, а культ мертвих становив суттєвий елемент релігійних се­зонних свят. Згодом під впливом грецького і римського культів місце і форми культових споруд змінилися. Най­важливіша зміна — поява святилищ, які вважали пристановищем бога. Вони з'явилися у II ст. до н.е. у Південній Галлії, яка раніше за інші землі потрапила під римське владарювання, здавна зазнавала грецьких впливів через жителів нинішнього Марселя.

Віра кельтів у потойбічне життя містить і супереч­ності: віра у реінкарнацію душ і одночасно в безсмертя душі. Цезар писав, що відповідно до вчення друїдів, "ду­ша не вмирає, а вселяється в інші тіла". Дещо інакше про це писав Лукіан: "...той самий дух управляє нашими ор­ганами в іншому світі; смерть є тільки засобом вічного життя". У цьому віруванні він убачає головне джерело відваги галльських воїнів. Вважалось, що глибока віра в безсмертя душі, пов'язана з визнанням вічного щасливо­го буття в потойбічних світах, сприяла відвазі й презирст­ву до смерті галлів. В одній з кельтських легенд йдеться про міфічну істоту Туане, яка перші триста років жила як людина; наступні триста — як лісовий бик; двісті — як ди­кий козел; триста — як птах, ще сто — як лосось. Ось тоді, спійманого рибалкою, його з'їла цариця. Відродився він як їх син під своїм колишнім ім'ям. Цикл реінкарнації за­мкнувся. У цій легенді зазначається, що не тільки живі істоти можуть служити метою для перевтілення: "Я — вітер над морем, хвиля в океані, шум моря, сильний бик семи битв, яструб на скелі, крапля роси, найпрекрасніший з кольорів, повний відваги дикун, морський ло­сось..."

Переконання про переміщення душ і нескінченне пе­ревтілення в кельтському мисленні не суперечить віруван­ням про існування потойбічних світів. Рай в кельтських міфах — не на небі, не в підземеллі, він — міфічний острів в західному океані. Ці щасливі острови, населені духами мертвих, є метою походів і подорожей. Одна з легенд цьо­го циклу — поема про Брана, спокушеного прекрасною чарівницею на пошуки щасливого острова — "Землі жінок". У своїй пісні чарівниця описує Бранові неземні дива цього острова, який тримається в морі на чотирьох золотих колонах. На вистеленій сріблом рівнині острова не припиняються змагання колісниць, ігри, лунає чарівна музика, все навколо міниться різноманітними барвами. На омитому хвилями березі мерехтять кристали, немає тут ні хвороб, ні смертей, ні смутку, ні зла. Це — справжній рай. Бран з двадцятьма сімома товаришами знайшов це місце, пробув там рік і повернувся назад. Однак його не визнали в рідних місцях, тільки хтось пригадав, що його робили з дерева, на що натякає російське слово "чур­ка" — обрубок дерева. Пережитком давнього родинно-родового культу пращурів є і віра в домовика, збережена донині там, де патріархально-родинний уклад тримався довше.

Зовсім іншим було ставлення до "нечистих" не­біжчиків, які не мали жодного відношення ані до сімейно­го, ані до родового культу. "Нечистих" боялися, і це забо­бонне побоювання було породжене або страхом перед ци­ми людьми за їх життя (чаклуни), або незвичайністю об­ставин, що спричинили їхню смерть. У забобонних уяв­леннях про цих покійників дуже мало анімістичних еле­ментів: слов'яни боялися не душі або духу, а самого небіжчика, вірячи в його надзвичайну здатність діяти після смерті. Про це свідчать збережені донедавна забо­бонні прийоми знешкодження "небезпечного мерця": щоб не дати йому встати з могили і шкодити живим, тіло пробивали осиновим колом, вбивали зуб від борони поза­ду вух. "Нечистим" покійникам приписували й недобрий вплив на погоду (могли накликати посуху). Щоб відверну­ти нещастя, труп самогубця або іншого мерця викопували з могили і кидали в багно або заливали могилу водою. Та­ких покійників називали упирями (слово незрозумілого походження, можливо слов'янського, бо воно є в усіх слов'янських мовах), у сербів — вампірами, у північно­російських народів — єретиками. Можливо, давнє слово "навьє"1 ("навій") означало таких нечистих і небезпечних мерців, у всякому разі у Київському літописі (1092) є оповідання про те, як Полоцький мор (епідемію) переля­каний народ пояснював тим, що "се навьє (мерці) б'ють полочан". У давньому церковному повчанні "Слово Іоанна Златоуста" йдеться і про такі обряди на честь цих мерців: "Навем мовь творять і попіл посредє сиплють". У болгар і тепер слово "нав’є" — душі нехрещених людей. Звідси, мабуть, — і українські нявки, мавки. Проти вампірів, упирів, навій здавна існують замовляння й чари.

Письмові джерела зберегли імена давньослов'янських божеств, окремі з яких (пізніше втрачені) мали певне відношення до хліборобства — сонячні божества Сварог, Дажбог. Мабуть, існував і культ богині землі, хоч прямих