45

Вступ

В умовах становлення ринкової економіки в Україні перед вітчизняними підприємствами постала нагальна проблема активізації інноваційної діяльності, що спричинена як специфікою сучасного стану української економіки, так і низкою ресурсних обмежень, які випливають із вимог до перспективної динаміки економічного розвитку.

Підвищення ефективності промислового виробництва в умовах теперішнього стану економіки є однією з найважливіших проблем. Тому можемо стверджувати, що в Україні назріла нагальна проблема реальної оцінки чинників, які впливають на інноваційну активність підприємств. Огляд літературних джерел дає підстави стверджувати, що на сьогодні практично відсутня конкретна система аналізу інноваційної активності підприємств, а отже – відсутні відповідні характеристики цього процесу. Тому ця проблема є актуальною та потребує подальших досліджень у цьому напрямку.

Науково – технічний прогрес, визнаний у всьому світі, як найважливіший фактор економічного розвитку, все частіше пов’язується з поняттям «інноваційний процес». Це єдиний у своєму роді процес, який поєднує науку, техніку, економіку та підприємництво. Він полягає в одержанні новації і простягається від зародження ідеї до її комерційної реалізації.

Під інноваційно активним підприємством розуміється підприємство, що займалося або займається інноваційною діяльністю. Без активної участі таких підприємств завдання побудови високоефективної національної інноваційної системи виконати неможливо.

Об’єктом дослідження виступає модель інноваційного розвитку економіки в Україні.

Предметом дослідження є аналіз основних показників інноваційної діяльності в Україні, як засобів досягнення розвитку інноваційної моделі економіки в Україні.

Метою дослідження є вивчення проблеми розвитку інноваційної діяльності в Україні з метою їх подолання.

Для досягнення поставленої мети було реалізовано ряд завдань. Серед них:

1. Зародження теорії інноватики, її основоположники;

2. Визначення поняття «інновація», «новація»;

3. Підходи до трактування поняття «інновація»;

4. Класифікація інновацій;

5. Інноваційна діяльність підприємств;

6. Об’єкти інноваційної діяльності;

7. Суб’єкти інноваційної діяльності;

8. Види інноваційних підприємств: бізнес-інкубатори, технопарки, технополіси;

9. Поняття інноваційної політики: мета, завдання, типи;

10. Мережа наукових організацій в Україні на державному рівні і в регіональному розрізі;

11. Кадрове забезпечення інноваційної політики держави та інноваційно активних підприємств;

12. Матеріально – технічне забезпечення наукових організацій;

13. Кількість і структура за галузями наукових і науково – технічних робіт в Україні;

14. Інноваційна активність підприємств;

15. Визначення джерел фінансування інноваційної, наукової та науково – технічної діяльності в Україні;

16. Визначення основних проблем здійснення інноваційного процесу в Україні;

17. Огляд чинного законодавства України стосовно наукової, науково – технічної та інноваційної діяльності підприємств та держави в цілому.

1. Теорія інноватики: зміст, поняття принципи

Як вітчизняній, так і світовій літературі властива багатогранність поглядів на сутність поняття «інновація». І це не дивно, бо як зауважив відомий американський футуролог Елвін Тоффлер, серед проблем, з якими стикається бізнес, немає важливішої і складнішої, ніж проблема нововведень.

Незважаючи на значне накопичення емпіричних знань та теоретичних концепцій, ще відсутня узагальнююча теорія з інноватики, існують розбіжності з ряду важливих методологічних питань, тлумачення основних категорій, про що свідчить спеціальна література. Західні дослідники (Б. Санто, В. Д. Хартман, Б. Твісс, Г. Перлакі, Е. Менсфілд, Р. Фостер, Й. Шумпетер, П. Друкер та ін.) трактують категорії інноватики залежно від об'єкта та предмета свого дослідження. Наприклад, Ф. Ніксон вважає, що інновація — це сукупність виробничих, технічних і комерційних заходів, які ведуть до появи на ринку нових та вдосконалених промислових процесів і обладнання.

На думку відомого американського вченого в галузі управління наукою й технікою Б. Твісса, нововведення — процес, у якому винахід або ідея набуває економічного змісту. «Це єдиний у своєму роді процес, — пише Б. Твісс, — що об'єднує науку, техніку, економіку й управління. Він полягає в одержанні новизни і триває від зародження ідеї до її комерційної реалізації, охоплюючи комплекс відносин, виробництво, обмін, споживання». Німецький спеціаліст Ф. Хаберланд переконаний, що «нововведення охоплює науково-технічні, технологічні, економічні й організаційні зміни, які виникають у процесі відтворення. Його основними характеристиками є: якісна новизна виробів, способів виробництва і технологій у порівнянні з попередніми, темпи реалізації, динаміка циклу нововведень, економічна ефективність, соціальні наслідки».

На думку Б. Санто, інновація — це такий суспільно-техніко-економічний процес, який через практичне використання ідей та винаходів приводить до створення кращих за своїми якостями виробів, технологій та дає прибуток (у разі, коли інновація орієнтована на економічний зиск), її поява на ринку може принести додатковий дохід [1].

Й. Шумпетер трактує інновацію як нову науково-організаційну комбінацію виробничих чинників, створену підприємницьким духом. Саме И. Шумпетером уперше був уведений у науковий лексикон термін «інновація», що в буквальному перекладі означає «втілення наукового відкриття, технічного винаходу в новій технології або новому виді виробу». Крім того, інновація розглядалась Й. Шумпетером як нова функція виробництва, «нова її комбінація».

К. Найт — відомий спеціаліст у сфері інноватики — дає таке визначення: «Нововведення — це впровадження будь-чого нового відносно організації чи її безпосереднього оточення» і розглядає нововведення «як особливий випадок процесу змін в організації».

X. Барнет визнає нововведенням будь-яку ідею, діяльність чи речовий результат, які відрізняються за своїми якісними ознаками від існуючих форм.

Ряд американських дослідників під нововведенням розуміють процеси виникнення, розвитку, поширення і зміни науково-технічних новацій у різних сферах людської діяльності. Так, на думку П. Друкера, головною рисою нововведення є його вплив на спосіб життя людей. З цього погляду нововведення не обов'язково мають бути технічними чи речовими, причому соціальні нововведення виявляються більш значущими за силою свого впливу порівняно з упровадженням локомотивів чи телеграфів. Зокрема, система продажу товарів у кредит спричинила справжній економічний переворот, це соціальне нововведення перетворило економіку пропозиції в економіку попиту незалежно від ефективності економіки. На погляд П. Друкера, лікарні в сучасному вигляді — це соціальна інновація епохи Відродження XIX ст., яка зробила для охорони здоров'я більше, ніж багато які досягнення в медичній науці.

А. Т. Кругліков під нововведенням розуміє вперше створений 1 використаний конкретний засіб чи спосіб діяльності, який задовольняє суспільні потреби, дає реальний ефект у відповідних сферах людської діяльності і в якому знайшло практичне використання або втілилось нове знання у вигляді наукового відкриття чи технічного винаходу. Кожну новацію слід розглядати як певне ціле, неділиме, однорідне і тотожне самому собі протягом усього життєвого циклу нововведення [4. с. 250-251].

Цю точку зору поділяє Е. Менсфілд. Він стверджує, що коли винахід починає використовуватись, він стає науково-технічною новацією.

Чіткіше розмежування понять «нововведення» і «новація» дає П. Лелон: новація — «новий вид продукції, метод, технологія», а нововведення — це «впровадження новації в економічний виробничий цикл»[3].

У наукових дослідженнях вітчизняних економістів переважає думка, що «інновація являє собою техніко-економічний процес, який завдяки практичному використанню продуктів розумової праці — ідей і винаходів, приводить до створення кращих за властивостями нових видів продукції та нових технологій», а «нововведення — це процес доведення наукової ідеї до технічного винаходу, до стадії практичного використання, що приносить дохід».

У табл. 1.1 наведені визначення понять «нововведення» та «інновація», які трапляються найчастіше.

Аналіз наведених визначень показує, що під терміном «нововведення» («інновація») одні автори розуміють об'єкти впровадження, інші — процес, що веде до появи чогось нового — новації.

Сучасна методологія системного опису інновацій в умовах ринкової економіки базується на міжнародних стандартах. Для координації робіт зі збирання, обробки й аналізу інформації про науку й інновації у рамках Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) була створена група експертів з показників науки і техніки, яка розробила «Керівництво Фраскаті» (1963 р.) — «Запропонована стандартна практика для обстеження досліджень і експериментальних розробок». Цей документ дістав таку назву у зв'язку з тим, що його перша версія методичних рекомендацій була прийнята в місті Фраскаті (Італія).

Положення періодично уточнюється, що зумовлено змінами у стратегії науково-технічної політики на національному і міжнародному рівнях в організації науково-дослідних розробок. Остання редакція «Керівництва Фраскаті» ухвалена в 1993 р., у ній визначені основні поняття, що стосуються наукових досліджень і розробок, їх склад і межі.

Методика збирання даних про технологічні інновації базується на рекомендаціях, прийнятих в Осло в 1992 p., і називається «Керівництво Осло». Відповідно до цих міжнародних стандартів інновація визначається як кінцевий результат інноваційної діяльності, втілений у вигляді нового або вдосконаленого продукту чи технологічного процесу, який використовується в практичній діяльності або в новому підході до соціальних послуг. Необхідною ознакою інновації є науково-технічна новизна та виробниче її використання.

Таблиця 1.1

Визначення поняття інновація [1,2]

Визначення поняття інновація

Інновація – це такий техніко – економічний процес у суспільстві під час якого практичне використання ідей та винаходів веде до створення найкращих за своїми властивостями виробів і технологій, поява яких на ринку може дати додатковий дохід.

Інновація – комплексний процес, який передбачає створення, розроблення, доведення до комерційного використання і поширення нового технічного або якогось іншого рішення, що задовольняє певну потребу.

Інновація (нововведення) означає результат практичного освоєння новації.

Новація – нове явище (відкриття), новий метод (принцип), винахід.

Нововведення – кінцевий результат інноваційної діяльності, в процесі якої купуються і використовуються новації.

Інновація – результат креативної діяльності, який отримав втілення у вигляді нової чи вдосконаленої продукції, що реалізовується на ринку, або нового чи вдосконаленого технологічного процесу, що використовується в практичній діяльності.

Новація – це оформлений відповідним чином результат фундаментальних та прикладних досліджень, розробок чи експериментальних робіт в певній сфері діяльності людини з метою підвищення її ефективності.

Для встановлення значення певного інноваційного продукту, виявлення ступеня його впливу на ефективність виробництва, на зміни в розвитку суспільства, а також для порівняльної якісної та кількісної оцінки нововведень важливе значення має їх класифікація. Існують різні погляди на класифікацію інновацій, залежно від ознак та критеріїв, що беруться за основу типології. Однією з важливих ознак є рівень новизни в інновації. Цей рівень показує знання, які втілені в нововведенні. Існує загальноприйнята точка зору про два рівні новизни. Перший — це нововведення (інновації) на базі нових знань, створених на основі пізнання нових законів та закономірностей. Це базисні (радикальні) нововведення. Вони докорінно здатні змінити різні види діяльності суспільства (наприклад: винахід двигуна внутрішнього згоряння, електроенергетика, електроніка і т. д.).

Базисні нововведення потребують проведення повного циклу науково - дослідних і дослідно - конструкторських робіт та наявності розвиненої бази для виконання значного обсягу прикладних НДДКР. Уведення базисних інновацій потребує перебудови цілої низки суміжних виробництв, упровадження нових методів організації виробничого процесу, організації праці, структури управління, вони змінюють види діяльності та життя суспільства в цілому. Наприклад, розвиток залізничного транспорту, авіації, космонавтики, електроніки і т. ін.

Другий рівень — це нововведення, які створені на базі вже існуючих знань і відомих законів та принципів. Вони називаються поліпшуючими нововведеннями і націлені на вдосконалення вже існуючих продуктів та технологій.

Наприклад, усім відома праска. Протягом багатьох віків неперервно вдосконалюються її конструкція, дизайн, форма, але принципи не змінюються. Підошву праски колись гріли на плиті, згодом вона розігрівалась деревним вугіллям, а тепер — електричним елементом.

Поліпшуючі інновації сприяють розвитку нових поколінь уже відомих товарів з поліпшеними якісними характеристиками або відомих продуктів з якісно новими властивостями. Наприклад, удосконалення якісних характеристик персонального комп'ютера — це збільшення обсягів пам'яті, швидкості тощо —тобто створення нової моделі комп'ютера. Як свідчать дослідження, тільки за період 1985-—1989 pp. кількість нових товарів цієї категорії збільшилась на 60 %, щорічно на ринок США викидається понад 12 тис. новинок.

Спираючись на аналіз сутності інновацій та різні підходи до їх класифікацій, виділяють ще такі основні групи інновацій, що різняться за такими ознаками (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Основні групи інновацій [4, 5]

№	Ознака класифікації	Тип інновації
1.	Сфера застосування	– науково-технічні; – організаційно-економічні; – соціально-культурні;
2.	Характер потреб, що задовольняються	– інновації, які створюють нові потреби; – інновації, які розвивають наявні потреби;
3.	Предмет і сфера застосування	– інновації-продукти; – інновації-процеси; – інновації-сервіс; – інновації-ринки;
4.	Технологічні парадигми, що використовуються в інновації	– нормальні; – радикальні;
5.	Ступінь радикальності	– базові; – системні; – зростаючі;
6.	Інтенсивність (глибина) інноваційних змін, що вносяться	1) інновації, які орієнтовані на: – регенерування первинних властивостей; – кількісні зміни; – адаптивні зміни; – новий варіант; – нове покоління; – новий вид; 2) інновації: нульового; першого; другого; третього-сьомого порядків;
7.	Причини виникнення	– стратегічні; – реактивні (адаптивні);
8.	Ступінь новизни	– інновації, що ґрунтуються на нових відкриттях; – інновації, створені на основі нового способу експлуатації винайдених речей;

Продовження Таблиці 1.2

№	Ознака класифікації	Тип інновації
9.	Характер впливу на ринково-технологічні можливості фірми	– архітектурні; – революційні; – нішеутворюючі; – регулярні;
10.	Масштаби розповсюдження	– що застосовуються в одній галузі; – що застосовуються у всіх або багатьох галузях;
11.	Місце та роль в процесі виробництва	– основні; – доповню вальні;
12.	Значущість	– базисні; – видозміни; – псевдо інновації
13.	Спрямованість впливу на процес виробництва	– раціоналізовані; – замінюючи; – розширені;

За використовуваними в інноваціях технологічними парадигмами можна виділити нормальні та радикальні нововведення.

Нормальні інновації генеруються на основі відомого набору аксіом і правил трансформації, тобто на основі наявної технологічної парадигми.

Радикальні інновації пов'язані із зміною "аксіом" і правил трансформації, тобто відбуваються на основі принципово нових технологічних парадигм.

Інша ознака класифікації інновацій передбачає їхній розподіл на базові (радикальні), системні та зростаючі. Базові інновації – це інновації, які виникли на базі значних винаходів, які дали початок новим, раніше невідомим продуктам або процесам, що засновані на нових наукових принципах. До прикладу, парова машина, електроенергія, атомна енергетика, ксерографія, вакуумна трубка, транзистори та інше. Базові інновації потребують найбільших інвестицій, процес їхнього розроблення є тривалим, їх комерціалізація приводить до появи нових технологічних укладів.

Системні інновації – це ті, які мають нові функції за допомогою об'єднання складових частин радикальних інновацій новими засобами. До системних інновацій можна віднести використання вакуумної трубки в радіо- і телекомунікаційних системах, транзисторів у цифрових електронних технологіях, адже спочатку вони були передбачені для інших цілей: вакуумна трубка – для телефонних систем; транзистор – для заміни вакуумної трубки.

Зростаючі інновації – це малі, але важливі удосконалення продуктів, процесів, сервісу. Зростаючі інновації технічно вдосконалюються та розповсюджуються як додатки радикальних і системних інновацій.

За причинами виникнення інновації можна поділити на реактивні та стратегічні.

Реактивні інновації – це інновації, які забезпечують виживання фірми, як реакція на нововведення, які здійснює конкурент. Тобто реактивні інновації фірма змушена здійснити слідом за конкурентом, щоб могти вести боротьбу на ринку. Стратегічні інновації – це інновації, запровадження яких має упереджений характер з метою отримання конкурентних переваг у перспективі.

За ступенем новизни інновації можуть ґрунтуватися на нових відкриттях або бути створеними на основі нового способу, що застосовувався до раніше відкритого явища.

За обсягами розгалуження виділяють інновації, які створюють умови для виникнення нової галузі, та інновації, які використовують у багатьох сферах економіки. Часто ці два типи інновацій в часі чергуються один з другим (електротехнічна промисловість та електрофікація народного господарства; автомобілебудування та автомобілізація; виробництво ЕОМ і комп'ютеризація). За місцем і роллю у процесі виробництва можна виділити основні і доповнювальні нововведення. Основні продуктові нововведення створюють нові ринки і становлять основу нових галузей, доповнювальні продуктові – розширюють ринок у відповідних галузях.

Отже, під інноваційною діяльністю, результатам якої притаманні такі властивості, як: науково-технічна новизна, виробниче застосування, реалізованість на комерційній основі, ми розуміємо сукупність науково-технічної, виробничої, інвестиційної діяльності, кінцевим результатом якої є нові або вдосконалені продукти, що реалізуються на ринку, новітні або вдосконалені технології, що впроваджені у виробництво, нові організаційно-технічні рішення адміністративного, комерційного або іншого характеру, що використовуються у практичній діяльності.

Інноваційні процеси потребують сприяння у вигляді фінансово-кредитної підтримки, цілеспрямованих преференцій з боку держави, а також створення спеціалізованої інфраструктури. Успішна інноваційна діяльність передбачає належний захист власності, потоків інноваційного та інтелектуального капіталу [4, с. 252-254].

Інноваційна діяльність підприємства включає:

- реалізацію науково-технічних розробок і випробовувань;

- ефективну технологічну і конструкторську діяльність;

- впровадження технічних, організаційних та інших нововведень;

- розробку нових корисних моделей щодо удосконалення організації, управління і регулювання діяльності підприємства.

- формування ефективної інноваційно-інвестиційної політики підприємства.

Таким чином, під інноваційною діяльністю підприємства слід розуміти процес, здійснюваний на основі реалізації інвестицій з метою виконання обґрунтованих науково-технічних програм з гарантованими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво [8, с. 48-49].

Згідно з Законом України "Про інноваційну діяльність", об'єктами інноваційної діяльності є:

— інноваційні програми і проекти (Інноваційний проект — це комплект документів, що визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвестиційних) щодо створення і реалізації інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції.);

— нові знання та інтелектуальні продукти;

— виробниче обладнання та процеси;

— інфраструктура виробництва і підприємництва;

— організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери;

— сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;

— товарна продукція;

— механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Під інноваційним проектом визнається проект, яким передбачаються розробка, виробництво і реалізація інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції, що відповідають вимогам закону. При цьому державна підтримка реалізації інноваційного проекту надається за умови його державної реєстрації.

Державна реєстрація інноваційного проекту здійснюється за ініціативою суб'єкта інноваційної діяльності у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Державну реєстрацію інноваційних проектів здійснює, за поданням суб'єктів інноваційної діяльності, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності. Цей орган веде Державний реєстр інноваційних проектів.

Необхідною умовою занесення проекту до Державного реєстру інноваційних проектів є його кваліфікування. Установа для кваліфікування інноваційних проектів організує проведення експертизи прийнятих до розгляду проектів. Якщо проекти визнані за результатами експертизи інноваційними, то вони заносяться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності до Державного реєстру інноваційних проектів. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності видає суб'єкту інноваційної діяльності свідоцтво про державну реєстрацію інноваційного проекту.

Інноваційний продукт є результатом виконання інноваційного проекту і науково-дослідною і (або) дослідно-конструкторською розробкою нової технології (в тому числі — інформаційної) чи продукції з виготовленням експериментального зразка чи дослідної партії.

Суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні і (або) юридичні особи України, фізичні і (або) юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів [6].

Інноваційним підприємством визнається підприємство (об'єднання підприємств) будь-якої форми власності, якщо понад 70 відсотків обсягу його продукції (у грошовому вимірі) за звітний податковий період є інноваційні продукти і (або) інноваційна продукція.

Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді бізнес-інкубатора, технополісу, технопарку тощо [9, 6].

Європейська Комісія так визначає бізнес-інкубатор – це місце, де тільки що створені фірми, зосереджені на обмеженому просторі. Його метою є збільшення ймовірності росту і виживання цих фірм шляхом надання їм будинку зі стандартним устаткуванням, адміністративної підтримки і набору послуг. Головний акцент робиться на місцевий розвиток і створення робочих місць. Технологічна орієнтація звичайно несуттєва.

Національна Асоціація Бізнес Інкубації США визначає бізнес-інкубатор як динамічний процес розвитку підприємств. Інкубатори опікують молоді фірми, допомагаючи їм виживати і рости під час стартового початкового періоду, коли вони найбільш вразливі. Інкубатори забезпечують практичну адміністративну допомогу, доступ до фінансування й основні професійні і технічні послуги. Більшість інкубаторів також пропонують підприємницьким фірмам спільні офісні послуги, доступ до устаткування, гнучкі умови оренди і розширюваний простір - усі під одним дахом. Головна мета програми інкубації - готувати і випускати успішні підприємства, що є фінансово життєздатними й автономними, коли вони залишають інкубатори, звичайно через два чи три роки.

Отже, бізнес-інкубатор представляє собою найбільш ефективну форму організаційної підтримки малих підприємств на початковій стадії їх розвитку.

Перші бізнес-інкубатори з'явилися ще в 50 роки у Великобританії. Проте найбільше розповсюдження, особливо після 1983 року інкубатори бізнесу отримали в США. На протязі останніх десяти років їх число виросло з декількох десятків до 575, об'єднаних в Національну асоціацію інкубаторів бізнесу [10].

Технополіси — міста передових (високих) технологій, наукових досліджень і проектно-конструкторських розробок у відповідних галузях виробництва. Структура технополісу подібна до технопарку, однак вона розташовується в межах конкретного населеного пункту, розвиток якого забезпечується через технополіс. Технополіс — це цілісний науково-виробничий комплекс, створений на базі окремого міста.

Термін «технополіс» складається з двох слів грецького походження: «техно» — майстерність, уміння, «поліс» — місто, держава. Ідея створення технополісів як компактних науково-промислових міст, де розробляються інноваційні технології і розвиваються наукомісткі галузі виробництва, зародилась ще на початку 50-х років у США. Нині ареал поширення технополісів досить масштабний — вони склалися в Західній Європі, Північній Америці і Пів-нічно-Східній Азії. За ознаками функціональної організації до них близькі технологічні парки (США, Франція, Велика Британія, Ірландія, Фінляндія, Швеція, Іспанія); наукові парки (США, Фінляндія, Данія, Нідерланди, Велика Британія, Бельгія, Японія, Тайвань); дослідницькі промислові парки (США, Велика Британія); парки-клуби і ділові комплекси (Франція); бізнес-парки (Велика Британія); інноваційні центри (Велика Британія, ФРН, Франція) [11].

Технопарки створюються великими науковими центрами на спеціально відведених для них упорядженій території.

Технопарки - це найбільш масштабні інноваційно-технологічні центри, в яких забезпечуються умови, максимально сприятливі для науково-технічних інноваційних проектів, виконуваних спільними зусиллями наукових центрів і промисловості. Технопарки створюються великими науковими центрами на спеціально відведених для них упоряджених територіях, які насичені першокласною інженерною, науково-виробничою, інформаційною і соціальною інфраструктурою [12].

Термін "інноваційна політика" вперше був використаний в доповіді Міністерства торгівлі. Зміст поняття в різних країнах було інтерпретовано по-різному.

Сучасна державна інноваційна політика - сукупність науково- технічних, виробничих, управлінських, фінансово-збутових та інших заходів, які пов’язані з просуненням нової та покращеної продукції на ринок.

Інноваційна політика у широкому розумінні поєднує науку, техніку, підприємництво, економіку та управління.

Інноваційна політика охоплює все соціальне економічне середовище, включаючи виробництво, банки, науково - технічні кадри та рівень науково - технічної грамотності населення країни.

Державна інноваційна політика — сукупність форм і методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємопов'язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.

Мета державної інноваційної політики - формування у країні таких умов для діяльності господарюючих суб'єктів, за яких вони були б зацікавлені і спроможні розробляти і виготовляти нові види продукції, впроваджувати сучасні наукомісткі, екологічно чисті технології та розширювати на цій основі свої ринки збуту.

Умовно виділяють 4 типи інноваційної політики, які в різні періоди та в різних промислово розвинутих країнах були переважними в різних поєднаннях:

1) політика технологічного поштовху яка виходила з точного пріоритетного напряму розвитку науки і техніки що визначається державою яка має для цього необхідні матеріальні ресурси , експертизу інформаційне забезпечення. Такий варіант політики виходить із наявності науково технічних та соціально економічних проблем та передбачає для їх розв’язання розробку різних державних програм великих капітальних вкладень та інших прямих форм державної участі.

2) політика ринкової орієнтації яка визначає ринковий механізм у розподілі ресурсів і виборі напрямів розвитку науки і техніки. Така політика передбачає роль держави у стимулюванні фундаментальних досліджень створенні економічного клімату і інформаційного середовища для нововведень фірмам.

3) політика соціальної орієнтації яка передбачає певне соціальне регулювання наслідків НТП, а процес прийняття рішення базується на поширенні соціально - політичної думки громадськості.

4) політика, що спрямована на зміну економічної структури господарських механізмів. Ця стратегія передбачає значний вплив провідної технології на розв’язання соціально економічних проблем на зміну галузевих структур на взаємодію господарських суб’єктів, на рівень життя країни.

Методи державного регулювання інноваційної діяльності — прямі та опосередковані способи впливу органів державного управління на поведінку суб'єктів інноваційної діяльності з метою підвищення їх інтересу до створення, освоєння і поширення інновацій та реалізації на цій основі інноваційної моделі розвитку країни.

Інструменти (засоби) державного регулювання інноваційної діяльності — акти нормативно-правового або директивного характеру, які регулюють окремі аспекти інноваційної діяльності.

Інструменти регулювання попиту - це укладені центральними або регіональними органами державного управління договори із суб'єктами інноваційної діяльності щодо розроблення й виробництва інноваційних продуктів, технологій та послуг.

Інструменти регулювання пропозиції - дії, спрямовані на забезпечення

інноваторів фінансовою та технічною допомогою, в інноваційній інфраструктурі: надання інноваторам грантів, позик, субсидій, гарантованих кредитів, дослідницьких податкових кредитів.

До інструментів створення сприятливого середовища для інноваційного процесу відносять передусім податкові пільги, пільгове кредитування і субсидування; страхування і гарантування, надання прав на прискорену амортизацію устаткування; розвиток державою патентного права, правничих засад виробництва та споживання якісної продукції — системи стандартизації і сертифікації виробництв та окремих видів продукції, регулювання монопольних підприємств і видів діяльності, дозвіл тимчасової монополії інноватора. Це створення сприятливих умов для міжнародної комерційної діяльності [13].

Є стратегічний і тактичний aспекти інноваційної політики.

Стратегія у сфері нововведень - забезпечення значних структурних зсувів в економіці. ЇЇ реалізація містить матеріально-фінансове забезпечення довгострокових програм розвитку науково технічних інфраструктури створення механізму фінансування новшевств з підвищеним ризиком, здійснення великих науково технічних програм, задоволення стратегічних і соціальних потреб.

Заходи тактичного характеру спрямовані перш за все на зміцнення інноваційного потенціалу компанії, на підвищення якості продукції та ефективності виробництва.

Механізм створення інноваційної політики передбачає 3 складових :

1 - система державної підтримки фундаментальних та пошукових досліджень;

2 - різноманітні форми та джерела фінансування і непрямого фінансування досліджень;

3 - максимальне фінансування інноваційного підприємництва та його підтримка.

Методи та засоби державної інноваційної політики включають такі заходи :

1) Вплив держави має бути спрямований на максимальну підтримку власного інноваційного потенціалу провідних наукових і конструкторських центрів;

2) Головною задачею держави є забезпечення незалежності країни від монополій виробників -імпортерів;

3) Держава має стимулювати розвиток технічних наукових та проектно-технологічних організацій, діяльність яких спрямована на перехід від традиційних до принципово нових технологічних процесів;

4) Держава має підтримувати удосконалення інфраструктури науково технічного потенціалу, в тому числі у міжгалузевому і міжрегіональному аспектах створення відповідних інноваційних структур;

5) Держава може впливати на розвиток як державного так і приватного сектору інноваційної діяльності;

6) Головним напрямом державного регулювання в інноваційній сфері є регулювання фінансових і законодавчих стимулів для підтримки інноваційного підприємництва.

Механізм управління інноваційним процесом в умовах формування ринкової економіки має базуватися на таки принципах :

- єдність НТП з економічним соціальним і духовним розвитком суспільства.

- принцип першочергової державної підтримки науково-дослідницьких робіт світового рівня, а також робіт, що забезпечують розв’язання важливих проблем в україні.

- збалансований розвиток фундаментальних і прикладних досліджень і розробок за рахунок прямої державної підтримки економічного стимулювання інноваційної діяльності підприємства.

- підтримка конкуренції та підприємництва у науково технічній сфері, а також у здійсненні антимонопольних заходів.

- сприяння розвитку ринку науково-технічної продукції

- різноманітність і рівноправність усіх форм організації науково-технічної діяльності

- максимальне використання світової науки і техніки для забезпечення НТП в країні [7].

2. Інноваційний потенціал України:

1. Мережа наукових організацій

У 2010р. наукові та науково-технічні роботи виконували 1303 організації,

майже половина з яких відносяться до підприємницького сектору економіки, 39,5% – до державного, 13,7% – вищої освіти і 1 організація – до приватного неприбуткового сектору. Розподіл організацій за секторами науки порівняно з 2009р. практично не змінився, хоча кількість організацій галузевого профілю скоротилася на 35. Найбільша кількість організацій підпорядкована Національній академії наук України (206 організацій), Міністерству освіти і науки (144), Міністерству промислової політики (129), Українській академії аграрних наук (119), Міністерству аграрної політики (90), Міністерству охорони здоров’я (39), Академії медичних наук (37), що загалом становить 58,6% організацій, які займалися виконанням наукових робіт (табл. 2.1.1).

У розподілі за галузями наук частка організацій природничих наук збільшилась на 2,1%, а технічних – зменшилась на 2,9%, що при незначних змінах кількості організацій інших галузей (частка організацій гуманітарних і суспільних наук збільшилась на 0,3 та 0,8 в.п. відповідно, а багатогалузевих організацій – зменшилась на 0,3 в.п.) призвело до зменшення загальної кількості організацій на 2,8%.

Таблиця 2.1.1

Організації, які виконують наукові та науково-технічні роботи, за

секторами діяльності (одиниць) [14]

	2005	2006	2007	2008	2009	2010
Всього	1510	1452	1404	1378	1340	1303
Державний сектор	501	511	496	496	499	514
Підприємницький сектор	837	767	729	698	658	610
Сектор вищої освіти	172	173	178	182	181	178
Приватний неприбутковий сектор	-	1	1	2	2	1

Загалом спостерігається тенденція до зниження кількості організацій, які виконують наукові і науково – технічні роботи в період 2005-2010 рр. Лише в 2010 р. кількість цих організацій скоротилась на 37 одиниць в порівнянні з 2009 р. і на 207 організацій в порівнянні з 2005 р. Найбільше скорочення числа наукових організацій в 2010 р. в порівнянні з 2009 р. відбулось в підприємницькому секторі і склало 48 одиниць [14].

Таблиця 2.1.2

Організації, які виконують наукові та науково-технічні роботи, за

галузями наук [14]

	2000	2005	2009	2010
Всього	1490	1510	1340	1303
Природничі науки	404	462	431	446
Технічні науки	881	800	631	576
Гуманітарні науки	25	31	44	47
Суспільні науки	106	143	143	150
Наукові установи та вузи, що мають багатогалузевий профіль	74	74	91	84

Як видно з даних таблиці 2.1.2. кількість наукових та науково – технічних організацій зменшилась на 187 одиниць в період з 2000 р. по 2010 р., а в період з 2009 р. по 2010 р. - на 33 одиниці. Найбільше зниження чисельності організацій відбулось в галузі технічних наук (305 одиниць). В інших галузях спостерігається, хоч і не значне, але зростання кількості наукових та науково – технічних організацій: найбільше - в галузі суспільних наук, найменше – в кількості наукових установ та вузів що мають багатогалузевий профіль. Та в період з 2009 р. по 2010 р. позитивні тенденції спостерігаються в галузях природничих, гуманітарних та суспільних наук, на 15, 3 і 7 одиниць відповідно.

В регіональному розрізі мережа наукових і науково – технічних організацій представлена в таблиці 2.1.3.

Таблиця 2.1.3

Організації, що виконують наукові і науково – технічні роботи з регіонами (одиниць) [14]

	2000	2005	2009	2010
Україна	1490	1510	1340	1303
АР Крим	42	47	46	44
Вінницька	31	28	22	25
Волинська	17	16	14	12
Дніпропетровська	94	109	84	78
Донецька	101	81	67	65
Житомирська	14	12	9	9
Закарпатська	18	21	16	16
Запорізька	45	38	36	33
Івано - Франківська	18	21	22	23
Київська	38	36	34	36
Кіровоградська	13	11	13	15
Луганська	48	49	48	41
Львівська	90	87	80	82
Миколаївська	46	41	47	44
Одеська	72	74	62	59
Полтавська	28	32	22	24
Рівненська	18	17	13	14
Сумська	25	29	22	17
Тернопільська	15	16	14	14
Харківська	217	227	210	198
Херсонська	26	28	23	28
Хмельницька	6	6	6	6
Черкаська	33	30	28	28
Чернівецька	17	24	24	24
Чернігівська	25	22	22	22
м. Київ	375	393	342	333
м. Севастополь	18	15	12	13

З даних, поданих в таблиці 2.1.3, видно, що зменшення кількості організацій, які виконують наукові та науково – технічні роботи відбулось майже в усіх областях України. Загалом, по Україні відбулось зниження на 187 організацій. Найбільша кількість наукових та науково – технічних організацій зосереджено в м. Києві та Харківській області. Зрештою зниження радикального та різкого не відбувалося, та відбулось воно майже у всіх областях.

2.2. Кадрове забезпечення

Україна традиційно вважається країною з вагомим науковим потенціалом, визнаними у світі науковими школами, розвиненою системою підготовки кадрів. Основними формами підготовки наукових і науково- педагогічних працівників вищої кваліфікації є аспірантура і докторантура.

Підготовка кандидатів і докторів наук здійснюється вищими навчальними закладами третього і четвертого рівнів акредитації та науково-дослідними установами.

Після набуття державою незалежності спостерігається стрімкий розвиток мережі закладів, що здійснюють підготовку наукових кадрів. За останні десять років кількість аспірантур зросла на 27 %, докторантур – на 26 %. Відповідно, зросла і кількість бажаючих отримати певний науковий ступінь: чисельність аспірантів – на 49 %, докторантів – на 38 %.

Переважна більшість закладів, що здійснюють підготовку аспірантів, підпорядкована шести міністерствам та академіям наук: Національній академії наук України – 27 %, Міністерству освіти і науки – 23 %, Українській академії аграрних наук – 7 %, Академії медичних наук – 6 %, Міністерству охорони здоров'я – 5 %, Міністерству аграрної політики – 4 %. Схожа ситуація спостерігається і з підпорядкованістю докторантур: Міністерству освіти і науки – 37 %, Національній академії наук України – 23 %, Міністерству охорони здоров'я, Міністерству аграрної політики та Українській академії аграрних наук – по 5 %, Академії педагогічних наук – 3 % [14].

Аспірантури та докторантури досить рівномірно розподіляються за типами закладів, при яких вони створені. Так, при вищих навчальних закладах працює 48 % аспірантур та 63 % докторантур, при науково - дослідних інститутах, відповідно, 52 % та 37 % (табл. 2.2.1)

Найбільше число аспірантів і докторантів навчається у галузі економічних та технічних наук (відповідно по 19% та 17%). Звертає на себе увагу зростання підготовки наукових кадрів у галузі державного управління – у 2010 році навчалось 762 аспіранти та 81 докторант (у 2009 році - відповідно 629 та 81, у 2008 - 578 та 76).

Таблиця 2.2.1

Наукові кадри в Україні (осіб) [15]

	2005	2006	2007	2008	2009	2010
Чисельність науковців, осіб	105512	100245	96820	94138	92403	89534
Чисельність докторів наук в економіці України, осіб	12014	12488	12845	13423	13866	14418
Чисельність кандидатів наук в економіці України, осіб	68291	71893	74191	77763	81169	84000

Як і раніше, переважна більшість майбутніх наукових кадрів навчається за рахунок державного бюджету, при цьому питома вага аспірантів, які не платять за своє навчання, щороку зменшується. Так, якщо у 2000 році за рахунок державного бюджету навчалося 92% аспірантів, то у 2010 році – 85 %. Питома вага докторантів залишилась без суттєвих змін і склала 94%. Можливість оплатити навчання самостійно або за рахунок інших джерел знайшли у минулому році 5,3 тис. аспірантів та 95 докторантів.

Прийом до аспірантури, у порівнянні з 2000 роком, збільшився на 37,2 % (з 7,7 до 10,6 тис. осіб). Прийом до докторантури збільшився на 60,4 % (з 376 до 603 осіб).

Природним наслідком збільшення контингенту майбутніх наукових кадрів стало зростання чисельності осіб, які закінчили аспірантуру. Протягом останніх десяти років потенційних кандидатів наук стало більше – з 5,1 тис. осіб у 2000 році до 8,3 тис. осіб у 2010 році; чисельність осіб, які закінчили докторантуру збільшилась.

Очікуваним підсумком навчання в аспірантурі та докторантурі є захист дисертації. Протягом останніх десяти років намітилась тенденція до збільшення питомої ваги тих, хто закінчив аспірантуру та докторантуру із захистом дисертації: кандидатської – з 16 % у 2000р. до 24 % – у 2010р., докторської відповідно з 9 % до 29 % [14].

Розподіл аспірантур та докторантур за регіонами нерівномірний. Більшість з них зосереджена у м. Києві - відповідно 220 і 99, Харківській області – 66 і 36, Львівській – 34 і 15, Одеській – 28 і 17, Дніпропетровській – 28 і 13, Донецькій – 26 і 15. В інших регіонах їх кількість обчислюється одиницями, хоча немає жодного регіону, де були б відсутні аспірантура або докторантура. У м. Києві навчається 12027 аспірантів і 675 докторантів, Харківській області відповідно – 4100 і 206, Львівській – 2713 і 96, Дніпропетровській – 1647 і 58, Одеській – 2317 і 75, Донецькій – 1905 і 80.

Україну варто відзначити як країну, що додержується гендерної демократії в підготовці наукових кадрів. Жінки нарівні з чоловіками використовують право на продовження освіти в аспірантурі та докторантурі. Так, у 2010 році жінки складали 60 % загальної чисельності аспірантів та 51 % докторантів.

Вікова структура аспірантів та докторантів має суттєві відмінності. Так, переважна більшість (78 %) аспірантів має вік до 30 років (38 % – до 25 років, 40 % – 25-29 років), тоді як більшість докторантів (43 %) вже досягли 40 років і старші.