1. Концепція буття (“теорія ідей”) Платона. Теорія пізнання. Діалектика.

Платон. Афінський філософ (427—347 pp. до н.е.), походив з аристократичного роду. Справжнє ім'я — Арістокл, Платон — прізвисько (від -«платюс* — «широкий*, -«широкоплечий*). Був всесторонньо освічений, його вчитель — Сократ. Довго мандрував (Греція, Єги­пет, Фінікія, Персія, Вавілон). Платон (427 - 347 рр. до н. ери) - найвидатніший представник античного ідеалізму в його найбільш розвиненій формі. Він належав до вищої рабовласницької знаті. Все своє свідоме життя боровся проти афінської демократії. Багато подорожував. Побував в Південній Італії і Сіцілії. Тут познайомився зі вченнями елейців і піфагорійців. Після повернення до Афін організував філософську Академію, (школа знаходилась у саду, посадженому на честь героя Академа). Слухачів школи називали академіками. Вона проіснувала 915 років (з 386 р. до н.е. — до 529 р. н.е.)., що стала основним центром боротьби проти матеріалістичних вчень мілетської школи, Геракліта, Демокріта, проти науки. (школа знаходилась у саду, посадженому на честь героя Академа). Слухачів школи називали академіками. Вона проіснувала 915 років (з 386 р. до н.е. — до 529 р. н.е.).

Платон залишив багату теоретичну спадщину, що дає мож­ливість глибоко усвідомити сутність його системи, яка здійсни­ла колосальний вплив на подальший розвиток філософії. В ній вже можна чітко виділити всі чотири складові частини філо­софського знання: онтологію; космологію; гносеологію; етику.

Онтологія. Буття — вічне, незмінне, завжди собі тотожне, неділиме, недоступне чуттєвому сприйняттю і може бути до­сягнуте тільки розумом. Воно багатоманітне, і ця його багато­манітність називається ідеями (ейдос) або сутностями. Отже, буття у Платона — це образ, ідея, сутність.

Одне з найважливіших положень платонівської онтології полягає в розподілі дійсності на два світи: світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним, «істинно існуючим», Платон називав світ вічних, незмінних, самостійно існуючих сутнос-тей — ідей. Вторинним, похідним від них, він називав всю ба­гатоманітність чуттєво сприйнятого світу. Окремі предмети створюються, знищуються і знову виникають тому, що в до­сяжному для сприйняття світі є причина, яка робить річ саме такою річчю. Наприклад, дерева існують тому, що є ідея дерева, стіл — тому, що існує ідея столу. Предмети мистецтва створю­ються тому, що є ідея прекрасного. Свої думки Платон ілюс­трує на прикладі алегорії -«Печера*.

Уявімо, що в печері сидять приковані люди. Спалахи во­гню освітлюють стіну, протилежну входу. Перед вогнем якісь істоти носять на довгих палках макети звірів, птахів, людей, предметів та ін. Люди не бачать цих істот, манекенів, оскільки безладдя зробив порядок, вважаючи, що це в усякому разі кра­ще. Потім вселив розум у душу Космосу, а душею облагородив тіло. Таким чином, Космос промислом божим одержав буття, яке наповнене душею і розумом. Платон був переконаний, що небесні тіла — це видимі боги, які володіють тілом і душею. Філософія Платона відображала інтереси крупних рабовласників, котрі намагалися ліквідувати зачатки рабовласницької демократії і встановити неподільне панування аристократії. Платон - засновник об'єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії. Сутність філософського вчення Платона можна відобразити в таких положеннях:

1. Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей - дійсний, справжній, вічний, висхідний. Світ речей - недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, - нестабільний, змінний, знаходиться у невпинному русі, тоді, коли світ ідей - стабільний, постійний, вічний. Платон виходить, таким чином, з роздвоєння світу, підпорядкування “світу речей” “світові ідей”.

2. Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї, про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі предмети об'єктивної дійсності.

3. Кожна ідея про річ - це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки.

4. Кожна ідея - це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі - тотожні.

Щоб підкреслити ілюзорність, несправжність “світу речей”, Платон наводить такий приклад: уявіть собі, що люди знаходяться в глибокій печері і на стінах її бачать лише тіні тих людей, котрі проходять повз неї. Ті, що знаходяться у печері людей не бачать, а тіні їх приймають за дійсний світ. Отак і в житті, світ речей, як і самі тіні - недійсний, хоча люди вважають їх справжніми. Світ речей - це тіж самі тіні, а справжніх першооснов цих речей люди не бачать, не бачать ідей, котрі є їх сутністю. Таким чином, вчення Платона - це об'єктивний ідеалізм, оскільки світ речей, що чуттєво сприймається, сама матерія, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам і існують самі по собі, незалежно від людини і її свідомості. На думку Платона, справжнє пізнання - це пригадування. Тому, щоб пізнати істину, необхідно зосереджуватися на своїй душі, котра є безсмертною, і котра може все згадати про “світ речей”. Отже, не треба діяти, пізнавати практично, а слід лише пригадати те, що знає твоя душа. Це ще один аргумент на користь його ідеалістичного вчення. Як і елеати (Ксенофан, Парменід, Зенон), Платон вважав, що буття незмінне і вічне. Однак допускав його суперечливість. Він стверджував, що вищі види буття, такі, як рух і спокій містять у собі суперечності. Такі види буття: і єдині, і множинні; і вічні, і змінні; і рухливі, і спокійні. Подібні суперечності є необхідною умовою для спонукання душі до розміркувань, пригадування. Методом виявлення суперечностей, котрі мають місце в уявленнях, є діалектика. Під цим поняттям Платон розумів, як і його вчитель Сократ, мистецтво ставити запитання, знаходити на них відповіді, дискутувати. Безперечною заслугою Платона в історії філософії є його вчення про роль понять в процесі пізнання, які є вічними. Речі виникають і зникають, а поняття про них залишаються назавжди. Платон з'ясовував діалектику понять, виходячи з їх протиставлення, суперечливості. Бо пізнати істину можна лише тоді, коли є протилежні думки, що щось існує і одночасно, що це щось - не існує. Платон перебільшував, абсолютизував значення понять, визнавши за ними безпредметне, незалежне існування. Ідеї Платона, його вчення, мали великий вплив на подальший розвиток світової філософії і особливо на розвиток ідеалістичної філософської думки.

Теорія пізнання спирається на вчення Платана про душу. Людина як тілесна істота — смертна, а душа — безсмертна. Після смерті вона звільняється від тілесного покрову, як від ув'язнення, починає вільно мандрувати в піднебесній сфері. Під час цієї мандрівки вона входить у світ ідей і споглядає їх. Тому процес пізнання полягає в пригадуванні душею тих ідей, які вона колись споглядала. Істинне знання дає тільки мислення (воно дає знання ідей). Чуттєве сприйняття породжує лише думки про речі. У зв'язку з цим процес пізнання визначається Платаном як діалектика, тобто мистецтво вести розмову, мистецтво ставити запитання й відповідати на них, пробуджуючи спогади. На цьому принципі будувалась робота платонівської Академії. Теорія пригадування одержала назву анамнезис. Вона пройнята інтелектуальним аристократизмом, оскільки піднятись над впливом чуттєвих речей, звільнити душу від тілесного гніту і досягти світу вічних ідей може тільки мудрець — філософ. Завдання філософії — спрямувати духовну діяльність людини на абсолютні цінності, ідеальне буття, адже тільки завдяки філософії можна досягти найсуттєвішого в людському житті. Суть мудрості в досягненні царства ідей, в розгляді всіх природних речей і людських справ саме з цих надчуттєвих позицій.

Досягнуте істинне знання є умовою моральних вчинків. Цим знанням володіє душа, яка складається з трьох частин: розумна; вольова; чуттєва. Розумна частина — основа мудрості; вольова — основа мужності; чуттєва — основа міри і добробу­ту. Гармонійне поєднання всіх трьох частин душі під керуван­ням розуму приводить до справедливості.

Платон розробляє вчення про душу людини. Душа є властивістю лише людини. У структурі людської душі, за Платоном є три рівні: розумна (“те, що в голові” - розум), афектна (“те, що в грудях” - емоції) і чуттєва (“те, що нижче” - голод). Якщо в людей переважає розумне начало - вони є прибічниками правди і справедливості і вони зможуть добре управляти державою. Якщо переважає емоційність, то такі люди будуть добрими воїнами. Чуттєві люди будуть добрими землеробами, ремісниками і т.д.

Відбувається протистояння душі та тіла. Тіло – смертне, а душа – безсмертна.

На протистоянні душі та тіла грунтується гносеологія (теорія пізнання) Платона. Суть теорії пізнання полягає в тезі про те, що “знання – це пригадування (анамнез) того, що душа колись знала, а потім – забула”. Метод анамнезу – метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового та одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в душі.

У процесі сансари (перевтілення душ) душа переходить у світ ідей і, повертаючись на землю, душа по аналогії сприймає навколишні об’єкти.

Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей.