Методи управління фінансами

Вплив на фінансові відносини здійснюється за допомогою спеціальних методів:

• фінансового прогнозування;

• фінансового планування;

• фінансового регулювання,

• фінансове стимулювання;

• фінансового контролю.

Основне місце в управлінні фінансами займає прогнозування.

Прогнозування – це система наукових уявлень про напрями розвитку майбутнього стану економіки. Прогнозування дає науково обґрунтовану інформацію про якісні й кількісні параметри розвитку економіки в перспективі.

Фінансове прогнозування  –  це передбачення ймовірного фінансового стану держави, галузі, підприємства, обґрунтування показників фінансових планів. Прогнози можуть бути середньостроковими (5–10 років) і довгостроковими (більше 10 років). Фінансове прогнозування передує стадії складання фінансових планів, розробляє концепцію фінансової політики на певний період. Мета фінансового прогнозування – є визначення реально можливого обсягу фінансових ресурсів, джерел їх формування, напрямки їх використання на період, що прогнозується. Фінансові прогнози дозволяють органам фінансової системи намітити різні варіанти розвитку та удосконалення системи фінансів, форми та методи реалізації фінансової політики.

Фінансове прогнозування передбачає застосування різних методів, основними з яких є:

• асоціація і аналогія;

• побудова економетричних моделей, що описують динаміку показників фінансових планів в залежності від факторів, що визначають і впливають на економічні процеси;

• кореляційно-регресивний аналіз;

• метод безпосередньої експертної оцінки.

При цьому використовується системний підхід, який залучає наступні елементи діалектичної логіки:

• об’єктивність і повноту розгляду напрямків розвитку і показників;

• аналіз економічних процесів у динаміці та розвитку;

• вивчення явищ у взаємозв’язку і взаємозалежності;

• історичний підхід.

Створення відповідного фінансового прогнозу – завдання нелегке, бо коливання фінансових ринків і швидкі зміни у фінансових відносинах не лише роблять прогнозування складнішим, а й важливішим. Фінансові прогнози не можуть бути виконані з великою точністю, тому що може відбутися багато подій, які спричинять невідповідність між дійсністю і прогнозом.

Процес фінансового прогнозування зосереджується на наступних аспектах:

• ресурси;

• економічна та фінансова ситуація;

• фінансова політика.

Розрахунок прогнозних показників та визначення рівня фінансового становища в майбутньому здійснюється в декілька етапів (рис. 18.1).

На першому етапі на підставі аналізу показників попередніх періодів складається аналітичний баланс і визначаються вхідні дані для розрахунку необхідних показників, які розміщуються за рангом в залежності від ступеня їх вагомості.

Другий етап полягає у виділенні факторів, які мають першочерговий вплив на відібрані показники, визначаються допустимі межі впливу цих факторів.

Третій етап – вивчаються можливості виходу на розрахункові величини факторів.

Рис. 18.2. Етапи фінансового прогнозування

На цих розрахунках базуються висновки про фінансовий стан (фінансові відносини), намічається стратегія дій та складається фінансовий план.

В економічній літературі “планування” представляють як суб’єктивна діяльність людей з прийняття рішень, які орієнтовані на майбутнє. В процесі планування розробляється програма розвитку економіки чи її сектору, галузі тощо. Ця програма представляє собою певну сукупність важелів, заходів, встановлює послідовність й строки їх виконання для досягнення поставленої мети – загалом – ефективності функціонування економіки держави.

Фінансове планування, за визначенням в малому економічному словнику, – це планомірне управління процесами створення, розподілу, перерозподілу і використання грошових ресурсів. Отже, фінансове планування –  це діяльність по збалансуванню і пропорційності фінансових ресурсів. При цьому “збалансування” означає оптимальне співвідношення між фінансовими ресурсами, джерелами їх формування та обсягами використання. А пропорційність  –  раціональне співвідношення між розміром доходу до сплати податку і після сплати податку по регіонах, галузях, підприємствах.

Фінансове планування тільки тоді дає позитивні результати, коли базується на знанні й використанні об’єктивних законів та закономірностей розвитку суспільства, враховуючи тенденції та напрямки руху фінансових ресурсів, а також спираючись на результати попередніх фінансових операцій та дій. Тому, при цьому велике значення має використання прогресивних методів планування, здійснення розрахунків на основі досягнень науки, моделювання фінансових процесів, кваліфікації працівників та на вивченні й застосуванні попереднього досвіду фінансового планування в державі й за кордоном.

Існує думка, що фінансове планування виникло у ХІV столітті, хоча спроби визначити доходи та видатки державної казни й скласти державний бюджет здійснювались практично з появою держави. Але вперше бюджет держави було складено в Англії після буржуазної революції (1686 – 1689 р.р.), коли бюджет прийняв форму плану, що затверджується законодавчим органом.

В Росії перший розпис доходів та видатків держави був складений в 1722 році на 1723 рік. З 1802 року такі розписи почали складатися щорічно, проте тільки з 1811 року починається складання бюджету Росії.

В Україні значний внесок у розвиток фінансового планування вніс видатний вчений М.П. Яснопольський, який започаткував школу територіальної фінансової економетрії.

Процес створення, становлення і трансформування системи планування в Україні за роки радянської влади можна умовно поділити на наступні періоди:

• період “воєнного комунізму;

• період поєднання плану та ринку за часів непу (акцент на поточне планування);

• період створення Держплану України і системи планового управління економікою (започатковується методологія прогнозного планування);

• період значного розвитку методології планування у довоєнний період (поява програмно-цільового підходу до встановлення прогнозних показників);

• період планування під час Великої Вітчизняної війни (складання воєнно-господарського плану в розрізі декади, місяця, кварталу);

• період планового управління післявоєнною відбудовою народного господарства (повернення до складання п’ятирічних планів як основної форми планування, значна увага приділялась плануванню показників на наступний рік, застосовувались єдині принципи планування, ідентичність форм складання планів і використання єдиних методів планування);

• період розвитку планування в 1956 – 1965 рр (поява семирічних планів);

• період планування після 1965 р. по 1991 р. (повернення до п’ятирічних планів, поява “зустрічних” планів, вимог перевиконання планів, фінансове планування спрямоване на структурну перебудову економіки, поява початків стратегічного планування, яке стримувалось планово-директивним типом фінансової політики).

Аналізуючи ці періоди планування можна констатувати, що радянське керівництво не мало комплексної програми подальшого розвитку країни.

В сучасних умовах фінансове планування представляє собою складову народногосподарського планування, в його основі лежать показники соціально-економічного розвитку. А саме фінансове планування здійснюється на макро- і мікроекономічному рівнях.

Макроекономічне планування направлено на координацію діяльності всіх органів фінансової системи та існує у трьох основних формах:

• директивне;

• індикативне;

• стратегічне.

Відносна відокремленість ланок фінансової системи визначає необхідність розробки системи фінансових планів. Система фінансових планів відображає:

• особливості форм і методів утворення і використання грошових фондів;

• галузевий і територіальний перерозподіл фінансових ресурсів;

• розподіл фінансових ресурсів за сферами фінансових відносин;

• розподіл фінансових ресурсів на рівні підприємства.

Головним об’єктом фінансового планування є фінансові відносини і фінансові ресурси, які знаходять своє кількісне відображення в плані. Рух коштів конкретного грошового фонду виражається і закріплюється у відповідних фінансових планах. Центральне місце в системі фінансових планів належить бюджетному плану, в якому відображається рух бюджетного фонду, форми та методи його утворення і використання, структура доходів і видатків.

Відповідно, рух позабюджетних, страхових фондів відображається також у фінансових планах доходів і видатків. В доходній частині вказуються джерела та обсяги надходжень коштів до фонду, в видатковій – напрямки та обсяги використання коштів цього фонду.

На мікроекономічному рівні фінансове планування діяльності підприємств реалізується в складанні планів План – включає в себе систему дій, спрямовану на досягнення певних цілей. Головним інструментом фінансово планування суб’єкта господарювання є складання кошторису, а в нових господарських умовах використовується й система бюджетування. Бюджет на рівні підприємства – це плановий документ, що відображає господарські операції підприємств та результати, пов’язані з їх виконанням. Окрім того, в останні роки на підприємствах почав з’являтися інтерес і здійснюватись перші кроки до стосовно стратегічного планування на перспективу.

Найважливішою передумовою ефективності функціонування будь-якого економічного інструменту, у тому числі й фінансового планування, є розробка науково обґрунтованих принципів та їх впровадження і використання у практичній діяльності. До основних принципів фінансового планування можна віднести принципи, наведені на рисунку 18.2.

Рис. 18.2. Принципи фінансового планування

Принцип повноти означає, що розроблені плани (бюджети) та показники повинні охоплювати всі сфери та види діяльності. Реалізується у зведеному бюджеті. Окрім того, залежно від періоду, який охоплюється плануванням, виділяють:

• стратегічні (декілька років) плани;

• тактичні (квартал-рік) плани;

• оперативні (до одного місяця) плани.

Оперативні плани розробляються стосовно конкретних функцій; тактичні –  у відповідності до поставлених задач; стратегічні –  у відповідності до поставленої мети.

Принцип обґрунтованості полягає в необхідності орієнтації на існуючий фінансово-економічний стан, на соціально-економічні задачі й потреби ринку.

Принцип реальності ґрунтується на врахуванні всіх лімітів фінансових ресурсів, на основі раціональних норм і нормативів, на використанні прогресивних методів їх розробки.

Принцип інтегрованості обумовлюється необхідністю тісного взаємозв’язку між різними видами планів (бюджетів) з тим, щоб виконання планів нижчого рівня найбільшою мірою сприяло виконанню планів вищого рівня. Реалізація цього принципу забезпечується тим, що кожний наступний план розробляється виходячи із завдань попереднього плану. Так, тактичні плани (бюджети) розробляються на базі стратегічних, оперативні – на базі тактичних і є їх продовженням і деталізацією. Даний принцип передбачає взаємозв'язок зведеного і функціональних планів.

Принцип гнучкості вимагає, щоб розроблена система планів мала можливість корегування при зміні фінансово-економічних умов у суспільстві. Необхідність реалізації цього принципу зумовлена постійними активними змінами зовнішнього середовища та потребою своєчасної адаптації планів до них. Особливо важлива така адаптація в умовах трансформації економіки. В Україні одним із найяскравіших проявів цього є нестабільність нормативно-законодавчої бази, наявність інфляції, розбудова податкової, бюджетної, фінансової системи. Для забезпечення реалізації принципу гнучкості необхідно використовувати систему змінного планування, створення резервів, перегляд планів з урахуванням змін зовнішнього середовища.

Принцип економічності полягає в тому, що витрати на планування (бюджетування) повинні раціонально співвідноситися з отриманими результатами. Виконання цього принципу важливе, якщо врахувати, що планування – це досить складний процес, який потребує додаткових витрат часу, ресурсів тощо. Реалізація даного принципу забезпечується розробкою раціональних форм планів, виключенням дублюючої та не релевантної інформації, ефективної організації всього процесу.

Сучасним методом фінансового планування є фінансове програмування, яке використовує програмно-цільовий підхід. В основу цього методу покладено чітке формулювання мети й задач і визначення засобів їх досягнення та вирішення.

На рівні держави фінансове програмування передбачає:

• встановлення пріоритетів державних видатків за напрямками;

• підвищення ефективності використання державних коштів;

• припинення фінансування у відповідності з вибором альтернативного варіанта.

Вибір варіанта програми залежить, перш за все, від ресурсних факторів. При цьому враховуються не тільки масштаби, значення та складність досягнення мети, але й обсяг ресурсів, які є, очікуваний сумарний ефект, потенційні втрати від недосягнення мети.

Фінансове програмування використовується в розвинутих країнах з 60-х років. Суть його полягає в складанні “плаваючих” планів видатків на п’ять років. Кожний рік план підлягає коригуванню на основі очікуваного виконання показників плану поточного року. Показники при цьому пересуваються за п’ятирічною шкалою на рік вперед. Планові показники першого майбутнього року є директивними, а наступні чотири роки – орієнтованими.

Сьогодні в Україні використовуються цільові комплексні програми, що представляють собою систему науково-дослідних, організаційно-господарських та інших заходів, які направлені на досягнення поставленої мети збалансування по ресурсах та виконавцях.

В сучасних умовах різноманітні фінансові відносини перебувають під впливом досить складного механізму державних та ринкових регуляторів прямої та зворотної дії. У високо розвинутих країнах такий регулюючий механізм об’єднує ринкову кон’юнктуру і регулюючі функції держави через банківську, монетарну, кредитну, бюджетну, страхову, митну, податкову, антимонопольну політики тощо. Тобто держава взяла на себе найважливіші функції управління соціально-економічними процесами за допомогою регулювання.

Регулювання – це підпорядкування певному правилу, вплив на об’єкт управління з метою досягнення стану його стійкості у разі виникнення непередбачуваних подій, відхилень від планових завдань, встановлених норм тощо.

Фінансове регулювання зумовлене місцем і роллю фінансів в економіці суспільства, за його допомогою проявляється стратегія і тактика фінансової політики. В сучасних умовах в науковій та практичній літературі немає єдиного погляду щодо визначення, змісту та функцій фінансового регулювання.

Так, у фінансовій літературі радянських часів фінансове регулювання тлумачиться як перерозподіл фінансових ресурсів (М.К. Шерменьов, П.С. Нікольський) виходячи із позицій розподільної концепції фінансів. А В.Н. Горелик, підкреслює, що функція фінансового регулювання полягає в забезпеченні стійкості та стабільності фінансової системи. В. М. Родіонова розуміє зміст процесу фінансового регулювання як планового перерозподілу вартості суспільного продукту, який здійснюється за допомогою розподільних важелів, породжених функціонуванням ціни, заробітної плати, кредиту, фінансів. Сучасні російські вчені, як М.В, Романовський, О.В. Врублевський, Б.М. Сабанті, під фінансовим регулюванням розуміють діяльність, що організується державою, по використанню всіх аспектів фінансових відносин з метою коригування параметрів відтворення. Вітчизняний вчений В.М. Опарін пов’язує фінансове регулювання з регламентуванням розподільчих відносин в суспільстві і на підприємствах в межах відповідного правового поля і підкреслює, що зміст фінансових методів регулювання полягає в тому, що вони по суті є методами розподілу.

На наш погляд, найбільш відповідним є визначення фінансового регулювання, що надає О.М. Ковалюк – це діяльність, спрямована на зміну кількісних і якісних показників фінансових процесів в економіці через механізм надання або вилучення фінансових ресурсів.

Суб’єктами фінансового регулювання виступають державні структури, управлінські структури господарюючого суб’єкта, а об’єктами – доходи й видатки учасників суспільної системи.

Враховуючи різні рівні управління фінансами (держава, підприємство, ринок) система фінансового регулювання складається з наступних підсистем (рис. 18.3):

Рис. 18.3. Система фінансового регулювання

Державне регулювання в сфері фінансів здійснюється за допомогою цілого ряду методів, які залежать від застосування засобів впливу. А саме: правових, адміністративних, фінансових.

Фінансові інструменти регулювання зводяться до наступного:

• державного оподаткування і державних витрат у таких пропорціях, які б забезпечували рівномірний розвиток економіки;

• безпосереднього регулювання цін;

• регулювання процесу грошового обігу: конвертованість та підтримка валютного курсу, створення резервних фондів, емісія грошей і цінних паперів, формування безготівкового і готівкового обігу, його структурних змін тощо;

• системи пільг;

• системи санкцій.

При цьому головний принцип підсистеми державного фінансового регулювання – визначення тієї частини господарства, яка потребує управління й регулювання з боку держави, і частини, що забезпечується саморегулюванням.

У практиці розвинутих країн таке співвідношення перебуває в пропорції в середньому 7/3, тобто 70 % фінансових відносин управляється і регулюється безпосередньо виробниками на основі добре налагодженої правової бази. Решту господарської системи різними методами регулює держава.

Саморегулювання здійснюється на рівні підприємницьких структур і не означає, що вони регулюють свої економічні інтереси на власний розсуд.

Усі методи фінансового регулювання розподілу, обміну і споживання здійснюються через ринок.

Необхідно пам’ятати, що фінансове регулювання має певні обмеження. Об’єктивними обмеженнями виступають обсяг та темпи зростання валового внутрішнього продукту, економічно обґрунтована максимальна межа державного стягнення, рівень політичної стабільності, продумана загальна стратегія ( поточна й довгострокова).

Слід наголосити, що державне регулювання фінансами зумовлене загальнодержавними й суспільними інтересами і має здійснюватись державними органами на всіх рівнях вертикальної системи управління..

Деякі вчені одним із методів управління фінансами визнають фінансове стимулювання.

Фінансове стимулювання – це вплив на спонукальні дії суб’єктів фінансових відносин за допомогою важелів фінансового механізму та встановлення залежності винагороди від результатів праці. На рівні держави застосовуються такі спонукальні дії, як податки, пільги, створення офшорних зон тощо. На рівні підприємства – надбавки до заробітної плати, винагороди, присвоєння відповідного рівня кваліфікації, штрафи, відшкодування тощо.

Управлінська діяльність має у своєму складі контрольні дії, спрямовані на виконання поставлених завдань Отже, фінансовий контроль є і повинен бути важливою функцією державного управління фінансами.

Сутність фінансового контролю як поняття зводиться до процесу вивчення, порівняння, виявлення, фіксації проблем змісту і відображення в обліку господарських операцій та вжиття заходів для їх розв’язання, усунення порушень, попередження в подальшому. Необхідно відмітити, що фінансовий контроль необхідно розглядати як систему, якою є контролюючі суб’єкти, підконтрольні об’єкти та контрольні дії.

Отже, управління фінансами представляє собою складний процес впливу на фінансово-господарську діяльність суб’єктів фінансових відносин, здійснюється за допомогою відповідних методів та у визначених цілях.