5.1.4. Зброя та

Начиння

Кіммерійців

Якщо скіфи дійсно, як дехто гадає, той народ, якого у Біблії названо Ашкеназ, то він був вже тоді могутнім: перед ним тремтіли єгиптяни; ним цікавили­ся греки.

Варто згадати ще й про родичів скіфів — войовничих сарматів. Геродот наводить версію, буцімто вони народилися від шлюбів скіфів з амазонками, жінками-воїнами грецьких міфів.

Саме звідси витоки польської легенди епохи Відродження про те, що поль­ська. шляхта походить від сарматів; українська ж шляхта відповідно приписала собі походження від роксоланів, родичів сарматів.

«Скіфи та сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Завдяки їхній близькості до античної цивілізації в писемних джерелах залишило­ся дуже багато відомостей про духовне життя цих народів. Особливо цікавими перед нами постають скіфи» (ІУК, с. 19).

У міфології скіфів і сарматів величезне місце посідала війна: вони поклоня­лися мечу як символу війни (рис. 5.1.5). Водночас ці народи мали досить розвинений пантеон божеств, а греки навіть ототожнювали своїх богів зі скіф­ськими.

У скіфів, наприклад, пантеон очолювали жіноче божество Табіті, чоловіче божество Палай та Алі, його дружина. Бог моря звався Тагимасада, бог сонця — Гойтосир, богиня кохання та плодючості — Аргімпасу та ін.

Погребальний культ цих на­родів має космічну символіку: над могилами знаті насипали величез­ні кургани, в яких ховалися й чис­ленні жертви людей і тварин, принесені на догоду небіжчико­ві. Трапляється тут і людиноподіб­на скульптура.

Для скіфів охоче творили грецькі митці: їхні північні сусіди дуже цінували художні вироби із золота. У тих творах позначила­ся не лише грецька майстерність, виконавці враховували смаки за­мовників. Тут відображалося життя скіфів — обід, приручен­ня коня тощо, в митецькій ма­нері простежуються риси «звіри­ного стилю». Як усі іранці, скіфи полюбляли зобра­жати звірів. Прикладом такого розпису може бути щиро при­крашена зображеннями та візе­рунками розкішна золота пеюпо-раль, різновид нашийної прикра­си, що знайдена в скіфському кургані, та чимало інших речей такого роду.

Свою культуру скіфи обері­гали досить ревно, Геродот опи­сує цікаву постать скіфа-мудреця Анахарсіса, якого вбили за праг­нення прищепити своєму племе­ні грецькі звичаї.

Пізніше на території Скіфії з'являється вже відоме нам гер­манське плем'я готи, які сягнули з Прибалтики через нинішні українські землі і на якийсь пе­ріод захопили Крим (початок III ст.); далі вони з'являються вже на римській території. Готи мали великий вплив на слов'ян, особ­ливо ж у галузі військової органі­зації. Є версія, що саме готам належать пам'ятки так званої чер-няхгвської культури. Розкопки цих пам'яток свідчать про вміння людей, які тут колись проживали, обробляти метал; мали вони й початки писемності (поєднання грецького та латинського алфавітів).

В епоху великого переселення народів земля нинішньої України зазнала навали різноманітних кочівників (гупни, авари, угри, булгари). Місцеві жите­лі відтіснялися в ліси; а оскільки землеробство в умовах життя посеред віковіч­них і густих лісів було утруднене, то чимало племен поверталося до старих, більш примітивних форм господарювання: рибальства, мисливства, бджільниц­тва тощо.

Український етнос складався століттями, включаючи один за одним пере­лічені етноси, і більш пізніші, вже існуючі в просторі історії кочові і напівосілі народи півдня (тюрки, печеніги, хазари, половги). Слов'яни вели з ними постійну боротьбу, бо вони часто грабували слов'янські землі. Але це не свідчило про відсутність контактів — у «Слові о полку Ігоревім» князь Ігор, ворог половців, одружений якраз з половчанкою. Етнічне змішування — нор­ма» а не виняток.

Основою українського етносу безперечно став слов'янський елемент як корінний. Українці — автохтони цієї землі, тоді як, наприклад, германські племена лише кочували по даній території. Можна стверджувати, що життя на нашій землі безперервно існує з часів кам'яного віку і що українство, в першу чергу, є спадкоємцем довгої передісторії цивілізації, обриси якої хова­ються в темряві віків.

2. Становлення словенського землеробського суспільства. При­родні умови півночі, безумовно, здатні були загальмувати розвиток культури, особливо ж в умовах існування посеред вікових лісів. Порівняно з умовами півдня, де землеробство і побут не настільки трудомісткі, як це було-на наших землях, вільного часу, цього важливого чинниха формування духовної культури, у праслов'ян практично зовсім не було,

Якщо десь у долинах Нілу чи Євфрату достатньо було висипати відро зерна у багнюку, що її полишили по собі розливи цих великих рік, аби отримати величез­ний врожай (ще й не раз на рік), то землеробство у найдавніших слов'ян було виснажливим й поглинало весь час. Треба було зрубати численні стовбури вікових дерев, викорчувати могутні пні, попалити дерево на попіл для добрива, розорати землю дерев'яним ралом, поборонити дерев'яною бороною, посіяти на невеликому полі якусь дещицю зерна — і тремтіти над ним, аби врожай вдався за коротке північне літо. Заморозки або спека, дощі та град нищили його, часом на корені. Потім була пора гарячих жнив, обробки збіжжя, численні осінні землеробські та інші господарські роботи. На довгу й люту зиму слід було побудувати добру хату, підтримувати піч в належному стані, заготувати дрова в лісі й привезти до садиби. Треба було забити дикого звіра на хутро для зимового одягу й пошити його. Пря­жа, голки, інструменти для праці — все це зазвичай теж виготовлялося власними руками.

Отож, культура створювалася на Півночі у значно важчих умовах, ніж на Півдні, що й сповільнило її розвиток. Однак землеробство, що виникло ше в трипільські часи, продовжувало розвиватися.

У слов'ян землеробство від самого початку вважалося священним заняттям, і не останню роль у цьому відіграв саме іранський вплив. Хлібороб уявляв свою працю найважливішою частиною світобудови, а хліб, продукт цієї нелегкої праці, — священним. Він вважав: якщо припинити землеробство — зруйнується космос (про це пише, наприклад, М. Попович у книзі «Світогляд стародавнього сло­в'янства» ).

Навіть у самих назвах реалій землеробської культури виявляється залежність людей від цього джерела існування. Наприклад, нива називалася життям; давньо-слов'янська назва хліба — жито. Зимовий місяць, протягом якого рубали ліс, називався сечень (від слова сікти), Далі йшли місяці сухий і березол, під час яких зрубану деревину сушили та спалювали. Сіяли просто у попіл, злегка розпушений сохою. Місяць жнив називався серпень, а місяць молотьби — вресень (від слова вреши — молоти). Ці назви місяців дотепер збереглися в українській мові. Те, що навіть у назвах місяців позначився цикл землеробських робіт, уже красно­мовно свідчить про значення землеробства у виживанні слов'янства того часу.

Можна припустити, що саме в ці часи складалися початки космогонічної системи, уламки якої ще зберігаються сьогодні у народній культурі. Знання про навколишній світ, прагнення збагнути закономірності світоустрою позначили­ся, наприклад, у характерних стародавніх народних назвах сузір'їв зоряного неба: Великий Віз або Віз (Велика Ведмедиця), Малий Віз або Пасіка (Мала Ведмедиця), Хрест (Лебідь), Дівка воду несе (Орел) та ін.

Відповідно саме в сфері землеробства відбувається, в першу чергу, удоскона­лення знарядь праці: з'являються серп, мотика, плуг і т.д. Завдяки такому вдос­коналенню більшає продуктів сільського господарства, які використовуються для обміну. Таким чином, виникають торгові стосунки, слов'ян із іншими наро­дами: греками, хазарами й ін. Зерно, мед, хутро тощо обмінювалися на реміс­ничі вироби, вина, предмети розкоші.

3. Культурний обмін з іншими народами. Слов'янський світ не був зовсім ізольований від навколишніх племен і світової спільноти. В першу чергу, слов'яни лишалися частиною індоєвропейського культурного простору. Іноді зв'язки ці простежуються особливо чітко.

Академік Б. Рибаков у книзі «Язичництво стародавніх слов'ян» наводить два дуже виразних приклади. Щорічно з київських земель відправляли через крим­ські колонії двоє дівчат — до Греції, щоб принести їх там у жертву Афіні. А у білорусів до початку XX ст. існувало свято комоєдиці: і за своїм пафосом (грубе прославляння родючості), і за постаттю рядженого — звіроподібної істо­ти, яка чіпляється до жінок з еротичними забаганками, врешті, за самим зву­чанням своїм це свято нагадувало народження комедії у греків.

Гребінковий орнамент був характерною митецькою формою в трипільсь­кій, кіммерійській і скіфській культурах; він став і однією з формант розпису національної української кераміки.

Варто також згадати про популярну в стародавні часи скіфську кераміку, прикрашену геометричним візерунком, і загалом скіфське декоративне мистец­тво із зображенням тварин (так званий «звіриний стиль»). Ці мотиви просте­жуються і в українському народному мистецтві.

4. Становлення самосвідомості давньослов'янського суспільст­ва. З IV ст. н.е. східні слов'яни, що жили на території сучасної України, поєднують­ся в протодержавну формацію антів, яких вважають безпосередніми предками українців.

З V ст. спостерігається широка експансія слов'ян у навколишні європей­ські землі; про них починають писати візантійські та арабські історики як про хоробрий, обдарований народ. Становлення суспільної самосвідомості в давній Україні-Русі відбувалося під час асиміляції з іншими народами, що оточували Україну. І, насаліперед, варто дослідити доходження назв Україна, Русь, сло­в'янство.

Слов'янами, тобто «людьми слова» (ті, що говорять «зрозумілою мовою»), називали себе близькоспоріднені народи. Очевидно, що і серед поляків або бол­гар виходець із київських земель не почувався чужим, бо розумів, що говорять навколо. А от сусіди, скажімо, західних слов'ян — германці — були вже німця­ми, тобто «німими;»; у «німці» записували також інші народи, що живуть на заході ставилися до них насторожено: адже на Заході «вмирає сонце», отже, прибульці звідти — ніби прибульці з іншого світу. Навіть у християнській Київ­ській Русі цей стародавній забобон ще існував: німець мислився «нелюдом», «чортом». Певною мірою, саме тут простежуються психологічні корені того стабільного, в різні епохи по-різному інтерпретованого «антизахідного» міфу, що набував у пізніші часи різноманітних форм.

Усвідомлюючи себе слов'янами, ці етноси тим не менше з давніх-давен розрізнялися. Найдавніший переказ про Леха і Чеха, легендарних предків захід­них слов'ян поляків і чехів, які пішли далеко в західні землі, свідчить про ранню диференціацію слов'янських племен. А південні слов'яни (на Балканах) зага­лом формувалися при активній участі багатьох етносів, зокрема тюркського, й антропологічне дуже відрізняються від східних слов'ян.

Київська Русь займала величезну територію, включаючи не тільки нинішню Україну, але й землі сучасної Білорусі та частково Росії (наприклад, Новгород і Псков). Однак слово «Україна» тоді ще не вживалося як назва народу і його землі. Перша згадка його на письмі стосується 1187 р.

Київський учений С.Наливайко, наприклад, вважає, що назва Україна похо­дить від давнього індоєвропейського кореня -крб-. Інші вчені небезпідставно стверджують, що в основі слова — поняття «край» (і в поляків слово «край» означає «вітчизна», «країна»). У старих пам'ятках слово «Україна» вживалося якраз як синонім слова «країна».

Більш пізнє значення слова «окраїна» склалося уже в часи приєднання України до Росії, коли давня метрополія, «мати міст руських» Київ, виглядала стосовно Москви як «украйна». Тобто, власне слово «Україна» споконвічне означає рід­ний край, країна.

Слово ж Русь могло виникнути одним із двох шляхів. Можливо, це прізви­сько скандинавів-варягів (норманів), що мали характерний «нордичний» ви­гляд (русяві і ясноокі), у варягів воно могло бути й запозичене. Наприклад, корінь рос у германців означає світлий, рудий. За історичними даними, викла­деними у «Повісті временних літ», жителі України—Русі змушені були заклика­ти варягів для влаштування свого внутрішньо- та зовнішньополітичного життя («Земля наша велика і багата, але порядку не маємо»).

Дійсно, чимало князів Київської Русі та їхніх дружинників мають типово скандинавські імена (Ігор, Олег, Ольга, Рюрик, Фарлаф, Карл). Чимало обста­вин, зокрема, виняткове насильство як засіб вирішення політичних проблем у ту пору, дійсно могли змусити слов'ян шукати захисту й організаторської під­тримки у норманів, що мали досвід керування у підкорених землях. І у цьому не потрібно вбачати якогось приниження слов'янства, тому що через подібні історичні обставини пройшли найбільш достойні народи світу.

З іншого боку, Рус (Рос) — не тільки іншомовне, але і споконвіку місцеве слово (напр., роса — означає світла, біла; під Києвом тече серед гранітних валунів завжди спінена, біла, як ранішня роса, ріка Рось і ін.). Слово «Русь» виникає як назва слов'янського племені полян, що жили в районі Києва. Це слово зберігається на українських землях до XX сторіччя. І сьогодні деякі закар­патські українці називають себе русинами, а латинська назва України — Руяіенія.

Та з XV ст. візантійська форма Рос поступово витісняє у писемних пам'ятках Московського князівства старе написання Русь. З перетворенням цієї держави в імперію за Петра І назва «Росія» стає офіційного і загальновжива­ною. Використання поняття «Русь» у невиправдано широкому значенні як об'єд­нання українців, росіян і білорусів (наприклад, «Свята Русь» у російських слов'янофілів XIX ст.) відбиває прагнення злити Україну та Росію воєдино як щось споконвічне цілісне. Це не відповідає реальній історії двох країн і їхніх культур.

Відправною точкою в цьому процесі становлення національно-державної самосвідомості древньої України—Русі було виникнення сильної держави Київ­ської Русі, на яку зважали сусіди — Візантія та скандинавські країни, Польща й Чехія, Болгарія та Хазарія, країни арабського світу. Історія України— Русі та її культури має письмові свідчення про своє існування і розгорнуте історико-археологічне обгрунтування. До того ж дані лінгвістики незаперечне свідчать про утворення в Київській Русі особливої мови, відмінної від давньоболгарської (староцерковнослов'янської) — мови, принесеної з християнством.

Українська мова, за свідченням акад. А. Шахматова, зберігає найдавніші граматичні моделі, властиві індоєвропейським мовам, що свідчить про її глибо­ку давність. Ось чому абсолютно неправильні теорії, ніби українська мова ви­никла як «псування» російської мови польським впливом і т.п. Навпаки, саме російська мова формувалася в умовах сильного пізнішого впливу з боку фінно-угорських племен, що населяли нинішній центр Росії і східні області; тобто російська мова молодша порівняно з українською. Це не знімає, звичайно, питання про польський або якийсь інший вплив на українську мову, але масш­таби такого впливу не можна перебільшувати. Нехай свідчення про давню мову українців нечисленні і виявляються здебільшого у фактах «перекручуван­ня» церковнослов'янських текстів місцевими переписувачами. Скажемо так: дві мови — українська і російська — формувалися паралельно з виникненням спершу України—Русі, а потім і самої Росії.

Не зайвим буде зазначити, що майбутня Росія формувалася саме за рахунок вихідців із Київської землі, що шукали собі місця під сонцем на Сході. Справа в тому, що у слов'ян діяв закон, за яким з батьками залишався молодший син, а старший ішов засновувати свій дім в іншому місці (юридичною мовою така установа звичаєвого права називається мінорат). На Заході ж панував інший принцип: саме старший син успадковував ім'я, маєток і титул батька (майо-раїп), а молодший залишав батькову оселю. В умовах щільного заселення Київ­ської землі «старшим синам» у Київській Русі залишалося лише виходити на східні території.

Наприклад, Ярослав Мудрий заснував на землях, де раніше кочували фінно-угорські мисливські племена, місто Ярославль як. далеку колонію Києва. Київсь­кий князь Юрій Довгорукий заснував на березі мордовської річки Москва місто, якому судилося стати столицею Роси.