4.Злочини з двома формами вини
В абсолютній більшості випадків вчинений злочин характеризується однією формою вини. Однак ситуації, коли вчинений умисний злочин спричинює наслідки, які не входили в обсяг умислу і характеризуються необережним ставленням винного до їх настання. Це має місце в тих випадках, коли виникає необхідність посилити відповідальність за умисні злочини, що спричиняють шкідливі наслідки, яким надається кваліфікуюче значення. В теорії кримінального права такі злочини визначають, як злочини зі «змішаною», «подвійною», «складною» формою вини. Слід сказати, що не всі науковці і фахівці теорії кримінального права визнають її існування. Наприклад, О.І. Рарог категорично заперечуючи такі визначення, вказує, що «подобные термины являются неточными, так как никакой третьей формы вины нет, а умысел и неосторожность между собой не смешиваются, они существуют самостоятельно, хотя и в одном преступлении».
Спір про змішану форму вини в юридичній літературі виник у кінці 60 -70 –х років. Деякі автори поставили під сумнів цю кримінально – правову конструкцію; інші висловлювались за практичну її доцільність, посилаючись на окремі статті закону, які передбачають, на їх думку, цю форму. В науці кримінального права того періоду зазначалося, що в теорії і судовій практиці певний час рекламувалась концепція про подвійну форму вини, що призводила на практиці, як правило, до визнання умисним діянь, що призводила на практиці, як правило, до визнання умисними діянь, що фактично вчинювались з необережності. Законодавець конструює форми вини, виходячи з певного психічного ставлення особи одночасно як до діяння, так і до наслідку. При умислі, наприклад, без передбачення шкідливих наслідків, їх тяжкості особі неможливо усвідомлювати характер суспільної небезпечності свого діяння. Вилучення із умислу одного з його елементів – передбачення шкідливих наслідків – означає залишення цього поняття без змісту.
За визначенням М.Й. Коржанського, подвійна(змішана) форма вини є лише там, де є два види якісно відмінних за характером і ступенем суспільної небезпечності злочинних наслідків одних і тих самих дій винної особи та й різне психічне ставлення до кожного з цих наслідків. Наприклад, умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, від яких з необережності настала смерть, або вчинення незаконного аборту, від якого настала смерть потерпілої
На думку П.С. Матишевського подвійна вина найчастіше має місце при вчиненні злочинів, пов’язаних з порушенням спеціальних правил і настанням від цього шкідливих наслідків.
М.І. Бажанов. В.В. Сташис і В.Я. Тацій погоджуються із найбільш поширеною думкою, що складна (подвійна) форма вини передбачає різне психічне ставлення особи у формі умислу та необережності до різних об’єктивних ознак одного й того самого злочину.
Російські дослідники зазначають: «Злочини з двома формами вини характеризуються такими ознаками: а) наявність в результаті вчинення злочину двох наслідків; б)дві форми вини можуть мати місце тільки ставлення до кваліфікуючих діяння ознак; в) сполучення різних форм вини щодо цих двох наслідків; г) необережним може бути тільки ставлення до кваліфікуючих діяння ознак; д) злочини з двома формами вини віднесені законодавцем до числа умисних злочинів».
З метою вироблення правильних підходів до визначення вини у злочинах з подвійною формою вини М.І. Хавронюком здійснено типологію відповідних складів злочинів. Результати моніторингу демонструють, що складна вина має місце у таких чотирьох випадках:
1.Психічне ставлення до діяння характеризується прямим умислом, а до наслідків – необережністю. Це відбувається у разі, якщо:
суспільно – небезпечний наслідок для даного складу злочину є додатковим;
суспільно небезпечний наслідок є невизначений;
суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання додаткового та невизначного);
суспільно небезпечний наслідок є основним;
суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання основного і невизначеного);
суспільно небезпечний наслідок(поєднання основного, додаткового та невизначеного).
В цілому злочини першої групи, як правило, є умисними.
2.Психічне ставлення до діяння характеризується прями умислом, а до наслідків – умислом або необережністю. Це відбувається у разі, якщо:
суспільно небезпечний наслідок для даного складу злочину є додатковим;
суспільно небезпечний наслідок є невизначеним;
суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання додаткового і невизначеного);
суспільно небезпечний наслідок для даного складу злочину є основним;
суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання основного і додаткового чи невизначеного).
В основному це умисні злочини.
3.Психічне ставлення до діяння характеризується умислом або необережністю, а до наслідків – необережністю. Це відбувається, якщо:
суспільно небезпечний наслідок для даного складу злочину є додатковим;
суспільно небезпечний наслідок є невизначеним;
суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання додаткового і невизначеного);
суспільно небезпечний наслідок є основним;
суспільно небезпечний наслідок альтернативним (поєднання основного і невизначеного);
суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання основного та додаткового і невизначеного).
В цілому злочини цієї групи слід визнати необережними.
4.Психічне ставлення до діяння характеризується прямим умислом, а до наслідків – прямим або непрямим умислом. Суспільно небезпечний наслідок полягає у завданні матеріальної (майнової) шкоди у певному (визначеному) розмірі:
- у злочинах із формальним складом, передбачених ч. 2 ст. 205; ч.2 ст. 222 КК;
у злочинах з матеріальним складом , передбаченому ст.. 219 КК
У цілому злочини четвертої групи, слід визнавати умисним.
Питання про змішану форму вини виникає в тих складах злочинів, у яких об’єктивна сторона за своїм характером є складною. Оскільки зміст вини визначається психічними ставленням особи не тільки до об’єкта, а й до об’єктивної сторони конкретного злочину, то вина має відображати складний характер об’єктивних ознак конкретного складу злочину. Можна виділити дві групи злочинів зі змішаною формою вини. Перша – злочини, в яких діяння, що являє собою порушення яких – небудь правил безпеки, само по собі, у відриві від наслідків, є адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, і тільки настання суспільно небезпечних наслідків, причинно пов’язаних із діянням, робить все вчинене злочином. До таких злочинів належать, наприклад, порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо воно заподіло загибель людей або інші тяжкі наслідки ( ч.2 ст. 71); порушення правил безпеки дорожнього руху чи експлуатації транспорту особами, що керують транспортними засобами, яке потягло смерть або тяжкі тілесні ушкодження (ч.2 ст. 286); порушення чинних на транспорті правил, яке потягло загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ст. 291); незаконне перевезення на повітряному судні легкозаймистих чи вибухових речовин, що заподіяло загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч.2 ст. 269). У цих злочинах порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але ставлення до наслідків виражається тільки в необережності: самовпевненості або недбалості. Тому, якщо винний порушує правила умисно і має місце змішана форма вини: до діяння – умисел, а до наслідків – необережність.
У другій групі злочинів складність об’єктивної сторони полягає в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: перший (найближчий) – є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони, другий (віддалений) – кваліфікуючою ознакою. У цих злочинах, відповідно до закону, і до діяння, і до першого, обов’язкового, наслідку суб’єктивна сторона виражається в умислі (прямому чи непрямому), а щодо іншого (кваліфікованого) – наслідку тільки в необережності (самовпевненості або недбалості). До таких злочинів належать, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч.2 ст. 121); умисне знищення або пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжку наслідки(ч.2ст. 194); викрадення або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського або річкового судна, якщо ці дії спричинили загибель людей чи інші тілесні тяжкі наслідки (ч.3ст. 278).
За наявності змішаної форми вини слід вирішити питання, яким у цілому є злочин, вчинений винним, - умисним чи необережним. Це має важливе практичне значення. Наприклад, відповідно до ст. 14 і 15 тільки в умисних злочинах можливе і готування і замах; відповідно до ст.. 26 обов’язковою ознакою співучасті є умисна участь в умисних злочинах. Тому при змішаній формі вини необхідно визначити, до яких злочинів – умисних чи необережних – слід віднести вчинений злочин. Вирішення цього питання залежить від того, яка об’єктивна ознака конкретного складу злочину є найважливішою для визнання діяння злочином і оцінки ступеня його суспільної небезпечності.
У першій групі злочинів зі змішаною формою вини, в яких діяння саме по собі не є злочином, а стає ним за умови , що воно спричинило тяжкі наслідки, вирішальне значення має необережне ставлення до цих наслідків. Саме воно і визначає віднесення цих злочинів в цілому до необережних. Ц другій групі, де до діяння і найближчого наслідку передбачається умисел (прямий чи непрямий), а до віддаленого – необережність, злочин у цілому визнається умисним, оскільки саме умисне ставлення до діяння і найближчого наслідку визначає спрямованість злочину, його суспільну небезпечність. Значення змішаної форми вини полягає в тому, що вона дає можливість:
1. Конкретизувати ступінь суспільної небезпечності злочину;
2. визначити правильну кваліфікацію
3. Відмежувати близькі за об’єктивним ознаками склади злочину.
Наприклад, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть, кваліфікуватиметься як умисне вбивство.(ст. 115), якщо щодо тілесного ушкодження і щодо смерті був умисел; якщо ж і щодо тілесного ушкодження і щодо смерті був умисел; якщо ж і щодо тілесного ушкодження і щодо смерті була необережність, то особа відповідатиме за вбивство з необережності(ст.. 119). Лише за наявності умислу щодо тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті – необережності(при змішаній формі вини) матиме місце склад злочину, передбачений ч.2 ст. 121, - умисні тяжкі тілесні, які спричинили смерть потерпілого. Встановлення подвійної форми вини – необхідна умова розмежування суміжних злочинів, правильної кваліфікації вчиненого злочину та індивідуалізації покарання. Наприклад, якщо відмежувати умисне вбивство від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілого, визначальним є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, у разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті виявляється в необережності. Вчинення умисних і необережних злочинів зумовлює низку правових наслідків. Тому важливо визначити, які злочини з подвійно. Формою вини належать до умисних, а які до необережних.
Злочини з подвійною формою вини можуть бути умисним, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння та його прямих наслідків може бути лише у формі умислу, а щодо похідних наслідків – як у формі умислу, так і необережності або лише у формі необережності. Злочини з подвійною формою вини можуть бути необережними, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння може бути як у формі умислу так і у формі необережності, а щодо «прямих» наслідків такого діяння – лише у формі необережності. До складів злочинів із подвійною формою вини належать злочини, передбачені ст. 121 та ст. 134 КК. Про подвійну форми вини можна говорити на підставі того, що в цих злочинах є два види якісно відмінних характером і тяжкістю суспільної небезпечності злочинних наслідків одних і тих же дій винної особи та її різне психічне ставлення до кожного з них. Обидві форми вини у цих злочинах встановлюються лише на підставі психічного ставлення суб’єкта ставлення суб’єкта до злочинних наслідків його дії, з урахуванням його волі щодо настання двох можливих видів наслідків: тяжких тілесних ушкоджень, і настання смерті потерпілого – у першому випадку, вилучення плоду з тіла матері і настання смерті у другому
Залишення небезпеці як склад злочину з подвійною формою вини.
Склад злочину залишення в небезпеці відноситься до злочинів, які ставлять у небезпеку життя та здоров’я людей. У різні часи цей склад злочину аналізували багато радянських, українських та російських криміналістів, але багато питань пов’язаних зі змістом та тлумаченням ознак даного злочину вирішується неоднозначно.
Серед описаних у диспозиції ч.1 ст. 135 КК України ознак залишення у небезпеці до суб’єктивних належить лише термін «завідомо». У сучасні, як і в радянській науці кримінального права існує широкий спектр поглядів та думок з приводу змісту суб’єктивної сторони цього злочину. Найпоширенішою є точка зору, згідно з якою залишення в небезпеці може бути вчинено лише з прямим умислом.
Окремі вчені вважають, що цей злочин може вчинятись і з непрямим умислом. Деякі вчені, зокрема, А.А. Понтковський, М.І. Бажанов, П.П. Андрушко не конкретизують вид умислу в цьому злочині. В радянській науці, наприклад, М.Д. Шаргородський вважав, що при залишенні в небезпеці із суб’єктивної сторони можливі непрямий умисел або самовпевненість. Інтерпретація поняття «завідомо» дає підстави стверджувати, що кримінальна відповідальність за залишення в небезпеці можлива лише у тому випадку, якщо винному було точно, достовірно відомо про джерело небезпеки і про те, що джерело становить загрозу для життя потерпілого.
Вчені, які вказують на прямий умисел при залишенні в небезпеці, інтелектуальну ознаку вбачають в усвідомленні винним небезпечного стану потерпілого і реальної можливості надати йому допомогу, а вольову - в бажанні ухилитися від надання необхідної допомоги.
Без сумніву, можна підтримати висловлені в літературі позицію про те, що під час вчинення цього злочину винний повинен усвідомлювати, що потерпілий знаходиться в небезпечному для життя становищі; позбавлений можливості до самозбереження внаслідок безпомічного стану; загроза життю потерпілого виходить від дій механізмів, транспорту, власної бездіяльності, дій винного; надання допомоги потерпілому знаходиться в межах можливостей винного. Стосовно залишення в небезпеці, вказівка на за відомість свідчить про те, що винний повинен достовірно знати, що потерпілий знаходиться в небезпечному для життя стані й потребує негайної допомоги. Отже, в тому випадку, коли суб’єкт лише припускає з будь – яким ступенем імовірності те, що життю потерпілого загрожує небезпека, але точно цього не знає, прямий умисел в сенсі ст.. 135 КК України відсутній і тому кримінальна відповідальність цієї особи виключається.
Вирішальне значення для правильної кваліфікації залишення в небезпеці має диференціація фактичної підстави виникнення обов’язку надати допомогу, тобто специфіка суб’єкта цього злочину. Останніми можуть бути, по – перше, особи, які згідно із законом зобов’язані піклуватись про потерпілого, і, по-друге, особи, які самі поставили потерпілого в небезпечний для життя стан. У першому випадку йдеться про так звану бездіяльність – невтручання, а в другому – про бездіяльність, яка створює небезпеку (тут більш доцільно говорити про «чисту» та «змішану» бездіяльність відповідно).
Зазначене розрізнення прямо випливає на вирішення питання про вину щодо наслідків. Думки українських науковців з цього питання переважно співпадають. Так, якщо небезпечне для життя особи становище зумовлене причинами, незалежними від волі винного, і виникло не внаслідок його дій, то незалежно від форми вини щодо наслідків, передбачених ч.3 ст. 135, дії винного кваліфікуються лише за ч.3 ст. 135. У випадку, коли особа своїми умисними діями поставила потерпілого в небезпечне для життя становище і завідомо залишила його без допомоги, її дії можуть кваліфікуватись за ч. 3 ст. 135 лише при необережній формі вини до наслідків. Якщо ж буде встановлено щодо наслідків умисну вину, то дії винного мають кваліфікуватись яку вмисне вбивство чи умисне заподіяння тілесних ушкоджень. Отже, при умислі щодо наслідків остаточна кваліфікація залежить від фактичної підстави виникнення обов’язку надати необхідну допомогу потерпілому. Метою залишення в небезпеці є бажання винного ухилитися від надання допомоги потерпілому. Мотиви вчинення цього злочину можуть бути різними(уникнути кримінальної відповідальності, небажання допомогти через брак часу, легкодухість, помста тощо) і не кваліфікацію вчиненого не впливають. Проведений аналіз дає можливість дійти до таких висновків. Зі змісту ст. 135 КК України випливає, що залишення в небезпеці може вчинятись лише із прямим умислом, коли винний достовірно знає про те, що потерпілий знаходиться в небезпечному для життя стані. При кваліфікації залишення в небезпеці треба окремо встановити психічне ставлення винного до бездіяльності(при змішаній бездіяльності – і до самих дій, внаслідок яких потерпілий опинився в небезпеці), а також до наслідків, передбачених ч.3 ст. 135 КК України. Ставлення винного до цих наслідків залежно від підстави виникнення обов’язку надати допомогу може бути умисним або необережним (самовпевненість). Особливо кваліфікований склад залишення в небезпеці в цілому є умисним злочином.
Як приклад складної форми вини розглянемо такий випадок, який мав місце у судовій практиці Комінтернівського району м. Харкова. Двоє молодих людей посварилися і один з них, О., старший за віком, вдарив молодшого В. двічі за те, що той зухвало вів себе біля кінотеатру, лаявся. В. зібрав 4- х своїх друзів і вони вирішили провчити О., побити його При цьому В. взяв з дому перо чинний ніж. Вони викликали з дому О. і намагалися побити його, але, оскільки О. був набагато сильнішим фізичного, то легко з ними справився. В., вихопив з кишені ніж і вдарив ним О. під пахву. Через кілька хвилин від цього поранення О. помер на місці злочину. Як встановлено судово – медичною експертизою, смерть настала від поранення стегнової артерії, що привело до смерті потерпілого. Безумовно, В. навмисно завдав тілесне ушкодження О., хотів його провчити, а не «вбити»;;саме з цією метою вдарив його ножем, розуміючи, що це небезпечно, але розраховував, що «пронесе», «не в серце ж бив» і т.п., тобто ставлення до смерті збайдужіле(злочинна самовпевненість). В цілому ж злочин кваліфікується як навмисний.
Заключення
Кожен злочин це єдність об’єктивного та суб’єктивного, які настільки взаємопов’язані, що вчинки викривають думки, наміри, а про наміри, думки судять по вчинку. Суб’єктивна сторона - елемент злочину, яка є чи не найскладнішим для дослідження та аналізу. Це пояснюється тим, що для його дослідження необхідно поринути у внутрішній світ людини, визначити її моральні якості, систему життєвих цінностей, емоційний статус та емоційний стан на момент вчинення злочину. Як писав Г. Гегель – людина робить такою як вона є; людина не що інше, як низка її вчинків.
З вищевивикладеного в даній курсовій роботі видно, що в теорії кримінального права та кримінальній практиці ще є багато спірних моментів, існують альтернативні погляди, різні точки зору на те чи інше поняття, інститут, категорію кримінального права, а отже є простір для наукових досліджень, кримінально – правового аналізу цих явищ і відповідно для вдосконалення кримінальних законів та практики їх застосування.
Використана література:
Конституція України - 28 червня 1996 р.
Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій / А.В. Савченко, В.В. Кузнєцов, О.Ф. Штанько – К.: Вид Паливода А.В., 2005 -640 с.
Кримінальне право України: Тези лекцій і практичний завдання/ Бовсуновський В.М. – К.:вид. «Наукова думка»,1995.-455 с.
Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів ВНЗ.: Атака, 2004.-488 с.
Новий Кримінальний кодекс України. Питання застосування і вивчення. – Матеріал міжнародної науково – практичної конференції (Харків) 25-26 жовтня 2001 року/Редколегія.: В.В. Сташко(головний редактор) та ін.-К.-Х.: «Юрінком Інтер», 2002.-272 с.
Н.Й. Коржанський/Уголовне право України.Частина загальна.:Курс лекцій.-К.: «Наукова думка» та Українська видавнича група, 1996.-336 с.
Кримінальне прав України. Загальна частина: Підручник для юрид.вузів і фак./М.І.Бажанов, Ю.В.Баулін, В.І. Борісов та ін.;за ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса та ін.-Х.:Право, 1997.-368 с.
Цит. Российское законодательство Х-ХХ веков.-М.,1984.-Т.1-
Фильдштейн Г.С.-Природа умысла.-М.,1898.-с.2
Практика судів України в кримінальних справах. – К.,1993.
Дагель П.С. - Неосторожность. Уголовно – правовые и криминологические проблемы.-М.,1977
Загородников Н.И./ Советское уголовное право. Части Общая и Особенная.-М.,1975
1 Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів ВНЗ.: Атака, 2004.-488 с.
2 Фильдштейн Г.С.-Природа умысла.-М.,1898.-с.2
3 Цит. Российское законодательство Х-ХХ веков.-М.,1984.-Т.1-с.64
4 Цит. Российское законодательство Х-ХХ веков.-М.,1984.-Т.34
5 Цит. Российское законодательство Х-ХХ веков.-М.,1984.-Т.4
6 Толковий словарь живого русского языка.-СПб.-1882.-Т.1.-с.204
7 Пионтоквский АА Учение о преступлении.-М.,-1961.-с.350
8іс Кримінальне прав України. Загальна частина: Підручник для юрид.вузів і фак./М.І.Бажанов, Ю.В.Баулін, В.І. Борісов та ін.;за ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса та ін.-Х.:Право, 1997.-368 с.
9 Див. постанова Президії Хмельницького обласного суду від 10 квітня 1992 р. в справі П., В. і К. Практика судів України в кримінальних справах. – К.,1993. – С.94
10 Див. Ухвала Судової колегії Верховного суду від 5 грудня 1989 р. в справі Т. Практика судів України в кримінальних справах. – К.,1993. – С.99-100
11 Дагель П.С.Неосторожность. Уголовно – правовые и криминологические проблемы.-М.,1977
12 Загородников Н.И./ Советское уголовное право. Части Общая и Особенная.-М.,1975
13 Архів Вінницького міського суду за 1981 р.
14 Практика судів України в кримінальних справах.-Ухвала Судової колегії Верховного суду від 26 квітня 1989 р. у справі Д.- К., 1993-С.101-102
15 Практика судів України в кримінальних справах.-Ухвала Судової колегії Верховного суду від 26 квітня 1989 р. у справі Д.- К., 1993-С.133-134