Протосоціологічні погляди в епоху середньовіччя

Розпочавшись у V ст., епоха середньовіччя у своєму розвитку подолала три періоди: раннє середньовіччя (V—IX ст.), період розвинутого феодалізму (IX—XIII ст.), пізнє середньовіччя (кінець XIII—XV ст.). Історичною межею стали розпад античного суспільства, занепад Західної Римської імперії, формування феодальних відносин, які, спричинивши суттєві соціально-політичні зміни, потребували відповідного теоретичного обґрунтування. Головним джерелом знань про світ, природу, людину, суспільні відносини стає релігія, суттєво потіснивши науку. Єретичні рухи, що прокотилися Європою в XI—XIII ст., засвідчили хиткість феодального устрою, загострили доконечну потребу в доктрині, яка, обґрунтовуючи його непорушність, сприймалася б масами.

Одним з найпомітніших тогочасних мислителів був ідеолог католицизму, впливовий релігійний діяч, домініканський монах Фома Аквінський (1225—1274). Узявши за основу ідеї Арістотеля, він виводить ієрархію форм світу: від Бога (чистого розуму) до духовного і матеріального світів, де вищі форми дають життя нижчим. За ієрархічним принципом, на його погляд, будується й суспільство: піддані підкорюються царям і світській владі на основі законів як природних і писаних, так

людських і божественних. Людська воля має підко-рюватися волі Бога, порушення феодальних законів є тяжким гріхом. Фома Аквінський запропонував таку модель досконалого світового порядку: народ — володар — закон людський — закон природний — закон божественний — закон вічний.

Соціальну і політико-правову теорії середньовіччя збагатили єретичні рухи народних мас (богоміли, катари, альбігойці), які, не заперечуючи основної догматики християнства, виражали соціальний протест проти католицької церкви та феодально-кріпосницького ^ЛаДУ- На цих засадах вибудовувалося вчення італійського політичного мислителя Марсілія Падуанського (прибл. 1280—1343). Різноманітними аспектами буття

людини, суспільства італійські представники середньовічного гуманізму Данте Аліг'єрі (1265—1321), Франческо Петрарка (1304—1374), Леонардо Бруні (1370—1444), Лоренцо Валла (1407—1457) та ін. Проте загалом у середньовіччі політичні, соціальні, правові вчення зазнали занепаду, що було зумовлено догматичним тиском з боку католицтва, схоластичністю, метафізичністю свідомості.

Протосоціологічні погляди доби Відродження

Епоха Відродження була своєрідним синтезом культури, філософських, політичних знань античності й середньовіччя, що було наслідком неабиякого зацікавлення суспільно-політичною, естетичною думкою, ідейно-теоретичними джерелами античності. У центрі світоглядних, естетичних конструкцій постала людина, а гуманізм (своєрідне світське вільнодумство) витіснив догматизм церкви, схоластику. Повага до гідності людини, визнання пріоритету її прав, необхідності гармонійного їх розвитку і соціального буття були на той час провідними.

У розвитку філософської, протосоціологічної думки епохи Відродження можна вирізнити такі етапи:

1. Гуманістичний (середина XIV — середина XV ст.), в якому середньовічному теоцентризму протиставлявся інтерес до людини, її зв'язків зі світом.

2. Неоплатонівський (середина XV ст. — перша третина XVI ст.), характерною особливістю якого була зосередженість на проблемах буття.

3. Натуралістичний (середина XVI ст. — початок XVII ст.), коли домінувало прагнення пристосувати закони природи до пізнання соціальної реальності.

Пожвавлення інтересу до філософських, соціально-політичних вчень Платона, Арістотеля, Цицерона лише виражало намагання, розвинувши їх, пристосувати до нових історичних реалій. Тому соціальні конструкції мислителів Відродження мали у своїй основі гуманістичні принципи організації суспільства. Наприклад, англійський юрист, філософ Томас Мор (1478—1535) у своїй праці «Утопія» основною причиною пороків буржуазної держави вважав приватну власність і зумовлені нею суперечності інтересів особи і суспільства, девіантну (таку, що суперечить суспільним нормам) поведінку людей

тощо. Ідеальне суспільство, за його переконаннями, має ґрунтуватися на суспільній власності, обов'язковій праці для всіх. Найвища цінність такого суспільства — людина, її здоров'я, у ньому відсутні нерівність, пороки.

Італійський філософ, політичний діяч Томазо Кам-панелла (1568—1639) визнавав астральну залежність розвитку суспільства, вважаючи водночас людину істотою вільною, діяльною, здатною впливати на суспільне життя. Пропонована ним ідеальна держава («Місто Сонця») є суспільством з общинним характером зв'язків, яке ґрунтується на відсутності приватної власності, спільній праці. Як і Платон, він вважав необхідним державне регулювання статевих стосунків і виховання дітей.

Англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626), розвиваючи ідеї соціального утопізму, джерелом права вважав не Бога, а витворений людським розумом природний закон. Люди мають об'єднуватися за принципом справедливості і не робити іншим того, чого не бажають собі. Пріоритетною повинна бути істина, бо закон часто може перешкоджати правовій рівності і справедливості, підтримувати насильство.

У цей період на історичній арені постають нові класи — буржуазія і пролетаріат, хоч політично ще панували феодали, підтримувані церквою, яка монополізувала духовне життя. Особливо гострою була необхідність дослідження нових реалій і тенденцій соціально-політичного буття. Молода буржуазія виявляла інтерес до проблем розвитку держави, права, політичного устрою, функціонування і розвитку механізмів влади.

Найпомітнішим виразником ідей буржуазії справедливо вважають італійського політичного діяча, історика Нікколо Макіавеллі (1469—1527). У найвідомішій його праці «Государ» говориться, що природа людини однакова в усіх державах і в усіх народів: інтерес є універсальним чинником людських дій. Отже, щоб управляти людьми, потрібно знати причини їх вчинків, їх прагнення та інтереси. Використовуючи античні ідеї про виникнення держави та кругообіг форм правління, він надавав перевагу змішаній формі державного укладу (з монархії, аристократії та демократії). Обов'язками Держави є захист майнових й особистих прав громадян, вираження інтересів громадянського суспільства. Хоча правлять за допомогою страху і насильства, та, щоб не збуджувати ненависть, держава» не повинна порушувати майнових і особистих прав громадян. Найгірший гніт держави — її прагнення знесилити і підірвати будь-яку діяльність суспільства задля свого піднесення. У цих міркуваннях простежується намагання розмежувати суспільство і державу, цивільну і політичну сфери. Особливо яскраво воно виявилося у висловлюваннях про співвідношення політики і моралі. Відповідно до концепції Макіавеллі, політична діяльність і полі.-ична влада є аморальними. їх аморальність закладена в політичних відносинах, за яких член суспільства — або гнобитель, або гноблений. На противагу їм Н. Макіавеллі пропонує громадянське суспільство.

Заслугою Макіавеллі є подолання теологічних ідей, дослідження держави як суспільного явища. Він розробив чотири принципи, які вплинули на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту. Стверджував, що правитель, який прагне успіху, повинен звіряти свої дії із законами необхідності (долі), а також зі способами поведінки людей. Ідеї Макіавеллі не тільки втілювалися у тогочасних політичних режимах, але й по-різному інтерпретувалися його послідовниками. Вони були покладені в основу теорій сучасного менеджменту і соціального управління, дали поштовх теоріям еліт, бюрократії, корупції, постіндустріального суспільства і політичного прогнозування, а також теорії «суспільного консенсусу».

Ідеолог абсолютизму, французький публіцист, спеціаліст у галузі державного права Жан Боден (1530— 1596) вважав розвиток суспільства поступовим процесом, доводив, що географічні чинники можуть визначати особливості соціального життя людей, їх соціально-психологічні властивості, розвиток науки. Вплив природного середовища зумовлює, на його

думку, розвиток кровно-господарських родин — союзів, з яких виростає держава, істотною ознакою якої є суверенітет. Продовжуючи вчення Арістотеля, першочергового значення надавав формі держави, вважав панівну верству суспільства вирішальним фактором у державній законотворчості.

Ідеями середньовічного вільнодумства були пройняті праці творця німецької Реформації Мартіна Лютера (1483—1546) і французького церковного реформатора Жана Кальвіна (1568—1639), які обстоювали принцип абсолютної визначеності долі людини наперед.

Одним із перших в європейській науці до ідеї розмежування держави і суспільства прийшов Дж. Локк. У своїх роздумах («Два трактати про державне правління») він відштовхувався від положення про приватну власність як невід'ємну властивість індивіда. Власність утворюється працею і виникає раніше, ніж держава. Мета держави — захист власності, її розпад не спричинює розпаду суспільства, але жодна держава не існуватиме у разі розпаду суспільства. Природно забезпечуються рівність, воля, власність, що є наслідками миру і доброзичливості. Для гарантування своїх природних прав люди відмовляються від права самостійно забезпечувати свої права, тобто суспільство — це не боротьба всіх проти всіх, а суспільна злагода. Природна рівність людей забезпечується їх розумовою діяльністю. Влада відповідає перед законом, і лише народ є сувереном; державна влада поділяється на вищу законодавчу, виконавчу і федеральну.

Концепція Локка позначилася на подальшому розвитку соціально-політичної думки, особливо теорії природних невідчужуваних прав людини.

Протосоціологічні погляди епохи Просвітництва

Теоретичну картину XVIII ст. визначали соціально-утопічні погляди на розвиток суспільства, втілюючись у теоріях утопічного соціалізму французького філософа Жана Мельє (1664—1729), абата Вігріне-Франсуа Мо-реллі (1769—?), Леже- Марі Дешан, які своєрідно трактували природне право, заперечували суспільний договір і вважали необхідною народну революцію для зміни державного устрою. *

Тоді виникли концепції філософії історії, у лоні яких формувалися теорії про державу, право, суспільство, відображався історичний процес через поєднання аналізу суспільних явищ, подій, фактів історії культури та їх філософське узагальнення у працях італійського філософа

Джамбатгіста Віко (1668—1744), французького історика Франсуа Гізо (1787—1874), Опоста Т'єррі (1795— 1856), Луї П'єра (1797—1877), американського просвітителя Томаса Джефферсона (1743—1826), американського економіста Олександра Гамільтона (1757—1804).

Дж. Віко намагався створити основу цілісної науки про суспільство, «рух націй», розробив методологію та методику порівняльно-історичного дослідження, теорію циклічності, розглядав соціальну структуру суспільства з позицій системного підходу.

Помітними в соціологічній думці минулого є погляди англійського медика, філософа Бернарда Мандевіля (1670—1733). Він вважав, що в суспільне життя людина перейшла зі стадії дикості, але ця стадія не була природним станом «війни всіх проти всіх». Навпаки, Б. Мандевіль стверджував, що людина не є хижою від природи, вона боязлива, любить мир і спокій, ніколи не вступала б у конфлікти, якби могла мирно одержувати те, що їй необхідно. У цих її якостях Б. Мандевіль вбачав запоруку і передумову її суспільного існування, вважаючи, що грубо помиляються ті, хто способи збагачення, досягнення благополуччя і щастя приватних родин бачив такими, як і суспільства: «Під суспільством я розумію державу, в якій людина або скорена переважаючою її силою, або виведена зі свого дикого стану шляхом переконання стала слухняним створінням, яке може знайти мету, працюючи на інших, і де під владою одного керівника держави або якоїсь іншої форми правління кожний член суспільства підкоряється цілому, а всіх їх завдяки хитромудрому керуванню змушують діяти заодно». Щодо форм правління, історично першою, на думку Б. Мандевіля, була монархія, а двома різними протилежними спробами виправити її недосконалості — аристократія і демократія. Подальший розвиток державного управління відбувався завдяки поєднанню цих форм.

У соціальній історії людства Мандевіль виділив два типи суспільства:

1. малочисельні, невеликі землеробські суспільства з натуральним господарством, примітивним ремеслом і нерозвинутою торгівлею. Там не розвивались науки, мистецтво, а бідні неосвічені люди були майже цілком позбавлені життєвих благ. Вони помірні у своїх потребах, одностайні в поклонінні Богу, в усьому підкоряються урядові і луже впливовому в справах державного

управління духівництву. Таким Б. Мандевіль вважав феодальне суспільство;

2. великі, густонаселені, багаті, могутні суспільства, в яких розвиваються ремесла і виробництва, торгівля з іншими країнами, наука і мистецтво, існує регулярна армія і флот. Тут живуть ділові, обізнані люди, власність і права яких гарантуються законом; вони за будь-якої форми правління не пасивні виконавці волі влади, а громадяни, які мають власні думки, у тому числі й у питаннях віри.

Тогочасна суспільно-політична наука започатковувала традиції політичної економії. Найбільше прислужилися цьому концепції англійських економістів Вільяма Петгі (1623—1687), Давида Рікардо (1772—1823) і шотландського економіста Адама Сміта (1723—1790). Розвиваючи думки Юма про те, що необхідність політичної влади в державі сформувалася з накопиченням суспільного багатства, А. Сміт розрізняв два види суспільства за типом власності — варварське та цивілізоване. Неабияке значення мали його роботи про релігійні секти.

Під впливом ідейної боротьби у Франції у XVIII ст. формується Просвітництво, представлене у творах письменників, філософів Вольтера (1694—1778), ІП.-Л. Монтеск'є, Дені Дідро (1713—1784), Поля-Анрі Гольбаха (1723—1789), Клода- Адріана Гельвеція (1715—1771). Ці вчені критикували деїзм (вчення, згідно з яким Бог є першопричиною світу, але не втручається у процеси і явища, що відбуваються в ньому) і пропонували управлінські інститути, що відображали б інтереси суспільства.

Вольтер викривав католицьку церкву, вважаючи її оплотом релігійного фанатизму і мракобісся. Вважав, що деспотичну монархію повинне замінити суспільство розуму і свободи, де кожна людина матиме природні права на особисту недоторканість, приватну власність, свободу совісті тощо. Свобода, за Вольтером, полягає у залежності тільки від законів.

Історичний розвиток суспільства, на думку Монтеск'є, є результатом взаємодії об'єктивних і суб'єктивних чинників. Проблему раціональної організації суспільства він розглядав не з соціальної, а з політико-правової точки зору. А рівень свободи пов'язував з історичними формами держави. Республіку він вважав державою, в якій влада належить всьому народові (демократія) або його частині (аристократія). Монархія — одноосібне правління, яке спирається на закони; деспотія — одноосібне правління, в якому не діють жодні закони. Для забезпечення законів і свободи необхідний поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Ж.-Ж. Руссо був переконаний, що соціальна нерівність зумовлена нерівномірним поділом майна і знарядь праці. Справжнім засновником громадянського суспільства став, за Руссо, той, хто першим відгородив ділянку землі, сказавши: «Це — моє». При цьому знайшов досить простодушних людей, які йому повірили.

На його думку, цілісність людини була зруйнована поділом праці, майновою нерівністю. Земельна власність, оформившись унаслідок насильницьких дій, стала джерелом суперечностей між бідністю і багатством, а поява державної влади тільки загострила їх. У праці «Суспільний договір» Руссо доводив, що єдиним коригуванням соціальної нерівності повинні бути свобода і безумовна рівність юридичних прав усіх людей. Він виокремив політичне, соціально-економічне, моральне, психологічне, загальнокультурне відчуження людей, вважаючи, що будь-яке з них може бути проявом загальної суспільної кризи; заперечував тезу про «війну всіх проти всіх», виправдовування абсолютної монархії, висловлювався за демократичні перетворення в суспільстві. Саме в цьому полягає історичне значення праць Руссо, їх вплив на сучасників, незважаючи на певну ідеалістичність.

Д. Дідро, слідом за Вольтером, розглядав природу людини у дусі концепцій природного права. За його теорією, природна рівність людей первісного суспільства зникає з появою приватної власності. Державна влада є продуктом суспільного договору, який люди укладають з метою забезпечити своє щастя і добробут. Це не позбавляє їх природної свободи і рівності, вони лише частково передають державі свою природну незалежність з метою забезпечення інтересів та об'єднання волі й сили всіх. Д. Дідро був прихильником ідеї приватної власності, а мету держави вбачав у забезпеченні свободи, щастя, природних прав громадян.

Засновник класичної німецької філософії Іммануїл Кант (1724—1804) природним правом людини вважав свободу морального вибору, з якої випливають її моральні якості: рівність, здатність ділитися своїми думками тощо. У додержавний період, згідно з його концепцією, діють і суб'єктивні природні права: на життя, приватну власність. На думку Канта, суспільний договір є лише ідеєю розуму, яка має практичну діяльність, ознаки регулятивного принципу, що дозволяє судити про справедливість конкретних законів. Держава є поєднанням багатьох людей, підкорених правовим законам, її найсуттєвіша ознака — верховенство закону. Ідеальна держава повинна ґрунтуватися на засадах суспільного договору і народного суверенітету, забезпечувати принципи права і гарантувати стійкий правопорядок.