Основні етапи і тенденції розвитку соціологічної думки

Протосоціологічний етап

Цей етап розпочався у сиву давнину з появою перших уявлень про світ і людину, суспільство. З розвитком суспільства, самопізнання, осмислення людиною соціальних явищ і процесів зростає потреба у соціологічних знаннях. Поступово збагачуючись історичним досвідом, стають складнішими і досконалішими погляди вчених, так само як ускладнюється і вдосконалюється процес пізнання та його об'єкт.

У межах протосоціологічного етапу (тривав від давнини до початку XIX ст.) виокремлюють кілька періодів формування поглядів на суспільство, закони його розвитку: античний, середньовічний, епохи Відродження і Просвітництва. Окремою лінією формування соціологічних знань є передісторії емпіричної соціології, особливості розвитку державознавства та політичної арифметики. ^s

Протосоціологічні теорії вплинули на подальший розвиток науки, формування класичних і сучасних поглядів на суспільство.

Протосоціологічні погляди античних мислителів

Античний період розвитку протосоціологічних знань охоплює І тис. до н. є. — IV ст. н. є. Найхарактерніші його особливості закорінені у політико-соціальних вченнях давніх Єгипту, Дворіччя, Індії, Китаю, Риму, Греції, що відображали основні ознаки ранніх типів суспільств, які змінили первісний лад. Тоді вже функціонували патріархальне натуральне господарство, державна форма власності на землю, суспільне землеволодіння, що визначали соціальну структуру системи земельних общин. Тогочасна політична і соціальна думка спиралася на релігійно-міфологічну свідомість, обожнювання влади, маючи прикладний характер. Головними для неї були питання політичного управління, функціонування влади та правосуддя, що сприяли нагромаджепню знань про суспільне життя, формуванню теорії права, моралі, держави, суспільства. Міфологія як своєрідна форма свідомості є фантастичним відображенням дійсності, реальних подій, втілених у міфі (грец. — сказання, слово) — формі суспільної свідомості, яка відображала фантастичні уявлення про природу, особу, суспільство. Явища природи, історичні події постають у міфах персоніфікованими. Найпоширенішими були міфи про виникнення й еволюцію світу, сонця, місяця, зірок (космогонічні), появу людини (антропогонічні). У них багато відомостей щодо тогочасних уявлень про суспільний устрій, характер влади, добро і зло тощо. Найбільшого розквіту набули давньогрецька, давньоримська, а також міфології (сукупність міфів) народів давніх Сходу, Індії, Китаю.

Аналізуючи первісні міфи, соціологи мають змогу відтворити характер соціальних процесів у первісному суспільстві, особливості його цінностей і норм, соціальної структури тощо. З розвитком суспільства, ослабленням залежності людини від природи відбувається поступовий перехід від міфологічного сприйняття дійсності, реальності подій і явищ до інших форм світосприйняття, помітне місце серед яких займає епос (грец.— слово, розповідь, пісня) — оповідь про героїчне минуле, картини життя народу, його ідеали, мораль, прагнення. Побутує він в усній і письмовій формі: пісні, думи, билини, поеми, оповіді, повісті, романи-епопеї.

З виникненням науки історична пам'ять матеріалізується в письмових джерелах і документах. Створювали їх логографи (грец.— слово, вчення і пишу, креслю, малюю), з якими пов'язується перехід від усної оповіді до письмової фіксації подій, соціальний прогрес породжує нові форми суспільної думки, пізнання дійсності — філософію. Міфологія та епос замінюють­ся історичними хроніками. Значну роль у розвитку наукової думки відіграло виокремлення верстви людей, які професійно займалися інтелектуальною діяльністю.

Про соціальні уявлення мислителів Давнього Сходу свідчать твори представників даоської школи Мо-цзи (Китай), в яких на основі спостережень і міркувань пропонувалися форми і методи найкращого правління, виховання молоді тощо. У VI—V ст. до н. є. поширюється конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховенство добра, непорушність встановлених небом суспільних відносин. Давньокитайський мислитель Конфуцій (551—479 до н. є.) зосереджувався на пошуку ідеальної моделі особистості, що мало стабілізувати суспільство, оздоровити соціально-політичну ситуацію в країні. Він вперше в історії цивілізації відокремив етичні норми від релігійних, інтерпретував мораль як форму удосконалення соціальних відносин. Його погляди значною мірою обумовили формування національного характеру і духовного життя китайців.

У давньоіндійських текстах йшлося про оптимізацію монархічної влади, забезпечення загального щастя. Філософія індуїзму закріплювала закритість, кастову систему давньоіндійського суспільства, заперечувала будь-яку соціальну мобільність. Водночас вона грунтувалася на ідеях гуманізму, любові до людини, проповідувала аскетизм, духовне самовдосконалення особистості.

Ідеалістичним поглядам індуїзму опонувало матеріалістичне філософське вчення — чарвака, прихильники якого виступали проти релігії, єдиним джерелом знання вважали сприйняття і відчуття, визнавали матеріальний світ незалежним від божественного провидіння.

Соціально-філософські погляди давньокитайських і давньоіндійських мислителів розвинулись в античній цивілізації.

До формування соціальних теорій підступалися у своїх працях Демокріт, Платон, Арістотель та інші мислителі античності, які намагалися пояснити сутність різноманітних фактів, процесів, явищ суспільного розвитку.

Для античної суспільно-політичної думки, на відміну від етичної, характерна відсутність теоретично обґрунтованого розмежування суспільства і держави. Давньогрецький філософ Демокріт (прибл. 460—370 до н. є.) стверджував, що шляхом забезпечення потреб людей було створене цивілізоване суспільство. Найважливішою умовою життя людей він вважав поділ праці, результати якої оцінював з погляду інтересів рабовласницького класу.

Одним з найвідоміших античних суспільствознавців був Платон, справжнє ім'я — Арістокл (427—347 до н. є.), соціальну філософію якого можна вважати як реформістською, так і утопічною. Розмірковуючи над тим, якою має бути ідеальна держава, стверджував, що більшість людей завдяки лише власним зусиллям не можуть наблизитися до досконалості, що обумовлює необхідність існування держави й законів.

Ідеальна держава, на думку Платона, створюється не в інтересах індивіда, окремого соціального прошарку, а заради цілого, тобто самої держави, поза якою індивід існувати не може. Основне зло сучасного йому суспільства Платон бачив у

людському егоїзмі, закоріненому в комерціалізації людських відносин. Жадоба, корисливість, свавілля підривають стабільність суспільства, воно починає хворіти зсередини, і його потрібно лікувати. Індивід прагне до держави і законів, щоб наблизитися до суспільного ідеалу.

Платон намагався сконструювати свій ідеальний поліс за допомогою трансформації принципів східного ієрархічного управління — генерального поділу суспільства на два стани: управлінців і виробників. Людина для держави, а не держава для людини — кредо його політичної філософії. Найповніше ці питання він обґрунтовував в діалогах «Політика», «Держава», «Закони». Використовуючи принцип соціального зооморфізму, Платон стверджував, що «людина — соціальна тварина», акцентував увагу на обох частинах висловлювання. Платон досліджував типологію особистості: тимократичну, олігархічну, демократичну та тиранічну. Ідеальним він вважав аристократичний тип особистості, а решта можуть діалектично переходити один в одний.

Поняття «суспільство» ототожнюється спочатку у Платона з поняттям «держава», потім суспільство, на його думку, розпадається, зовнішнім проявом чого є поляризація справедливості й несправедливості. Внаслідок своєрідного заперечення ця протилежність усувається, і суспільство повертається до вихідного стану. Тобто Платон намагався позбавити ідеальну державу можливості розвитку, залишаючи їй право лише функціонувати. На його думку, будь-які суспільні зміни є не прогресом, а регресом. Кругообіг державних форм і складає філософію історії Платона, яка є критикою неприйнятних для нього форм державного ладу.

Держава Платона — це ідеократія. Його підхід до цієї побудови можна назвати етичним раціоналізмом, що насправді ототожнюється з утопізмом і впроваджуватися без насильства над людиною не може. Виховання і просвіта посідають важливе місце у системі соціальних поглядів Платона, проте розглядає він їх з позицій кожної верстви окремо. Задля соціальної справедливості Платон пропонував скасувати сім'ю як соціальний інститут і підпорядковував сімейні стосунки людей державі. Він вважав, що індивідуального щастя його держава не передбачає: члени ідеальної держави щасливі гуртом.

Отже, Платон одним із перших спробував пояснити причини соціальної нерівності, тобто створив власну теорію соціальної стратифікації. На його думку, соціальна структура суспільства створювалась внаслідок дії надлюдського розуму. Він вважав, що теорія управління державою має грунтуватись на вивченні людини, а здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідують страх і невпевненість.

Утопія Платона має амбівалентний (подвійний) характер: його ідеальна держава, незважаючи на похибки, заперечує існуючі рабовласницькі держави, а також несправедливість загалом. Обидві тенденції були достатньо прогресивними і для того часу, і для самої науки. Наукові погляди Платона, здобувши послідовників і супротивників, сприяли новим науковим пошукам.

Значний внесок у розвиток соціологічної думки, вчення про державу і суспільство вніс учень Платона, давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до н. є.). Його основними творами у протосоціологічному контексті можна вважати «Політику», «Етику», «Риторику».

За Арістотелем, першим елементом будь-якої історичної одиниці є родова община. Державу він трактував як об'єднання родових громад. Інший основний елемент держави — рабство. Жодна держава, за Арістотелем, немислима без панів і рабів.

Усупереч Платонові він обстоював індивідуальну приватну власність. Так як і Платон, вважав, що людина за природою є істотою державною. Поза державою залишаються або нерозвинені морально істоти, або надлюдина. Держава — це певна сукупність громадян. Громадянин — той, хто може брати участь у законодавчій і судовій владі держави.

Арістотелівська ідеальна держава відображає насамперед давньогрецький ідеал помірності й гармонії, тобто найоптимальнішу комбінацію елементів суспільно-політичних форм і «людського матеріалу».

На відміну від Платона, який обстоював тиранію, Арістотель був усвідомленим прихильником демократії, а у своїх роздумах над тим, що важливіше: влада законів чи влада людей, дійшов висновку, що кориснішою для розвитку суспільства є влада законів. Ці його думки знайшли продовження у середньовічній соціально-політичній думці, а його вчення про середній клас прислужилося обґрунтуванню у XX ст. теорії середнього класу.

Арістотелівська система містить багато наукових знань, які входять до предметної сфери протосоціоло-гії, розглядає питання способу життя, дозвілля і вільного часу, соціального управління і соціальних цінностей тощо.

Водночас вони, а також римський політичний діяч, філософ Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. є.) виробили такий категоріальний апарат, що не узгоджувався з тодішньою соціальною реальністю, хоч наукову цінність становить визначення Цицероном держави як «справи народної».

Філософ, релігійний діяч Аврелій Августин (Блаженний) (354—430) розглядав два різновиди держави: «град Божий» і «град земний» (церква і держава). За його словами, одні люди живуть за земними стандартами, інші — за божественними. Тісний союз між ними утворив теократичну імперію, що уповільнило занепад рабовласництва. Він уперше розглядав історію людства як єдиний, закономірний та об'єктивний гіропес, вважав мир вищим ідеалом будь-якого суспільства який на землі триває недовго, тому що людське суспільство роздирають егоїзм і ворожнеча.