Раціоналізм Рене Декарта, Спінози, Ляйбніца
Рене Декарт. 1596р.н., отримав філософську і наукову освіту: гуманітарні науки, математика, богослів я. У “Міркуваннях про метод” , стосовно вивчення минулого(схоластики) він пише: “Розмовляти з людьми інших епох – це всеодно що мандрувавти; звичайно добре знати чужі звичаї, щоби міркувати про свої власні, та коли людина задовго мандрує, то врешті решт стає чужинцем у своїй країні. Так і зацікавленість минулим є відсутністю знання про теперішнє”.
Стосовно богослів я: “Якби я раніше узнав про те, що шлях на небеса відкритий однаково і неуку, й освіченим людям, і що істини, які для цього відкриваються, вище нашого розуміння, то я б ніколи не наважився охопити їх своїм слабким міркуванням”.
Зберігаючи дещо від схоластів, Декарт здійснює спробу відбудувати філософію заново. У цьому проявляється симптом нової віри людей у самих себе. Та Декарт пише не як учитель, а як першовідкривач , який, володіючи прекрасним літературним даром, бажає повідомити про свою знахідку.
“Філософія, - пише Декарт в “Началах філософії”, - нагадує дерево, корені якого – метафізика, стовбур – фізика, а віття, що ростуть із стовбура, - усі інші науки: медицина, механіка й етика, як найвищий ступінь мудрості”.
Отже, метафізика є тим, від чого залежить наступний урожай, тому Декарту важливо досягнути коріння, щоби потім зібрати плоди. А цьому слугує метод.
Що є метафізика Декарта? З одного боку вона інтерпретує результати сучасної науки, з іншого – повідомляє, з чого зроблено світ і як його зроблено, вона встановлює “парадигму”, чи “програму дослідження”, впливаючи на наступний розвиток науки. Таким чином, механіцизм Декарта стає впливою метафізикою. ЇЇ основа – ідентичність матерії і простору, звідси наслідки:
1 – світ нескінченно протяжний; 2 – матеріально він одноманітний; 3 – матерія може ділитися до нескінченності; 4 – пустота чи простір, який не містить матерії, є протиріччям – значить пустоти немає.
Отже, метафізика вказує, що має шукати вчений, а для досягнення поставлених цілей, необхідно мати метод, який полягає в порядку і знаходженні речей, на які треба звернути силу духу, щоби відкрити істину.
Правила методу (“Міркування про метод”). Їх 4-і, оскільки Декарт вважає, що чим менше законів має народ, тим легше ним керувати, за умови дотримання цих законів.
1) Перше правило це фундаментальний нормативний принцип, який полягає у тому, що все має зводитися до ясності й чіткості. У цьому й заключається очевидність. Треба уникати поспішності й упередженості, і включати у свої судження лише те, що не дає приводу для сумніву. Це розумова дія чи інтуїтивна дія як акт свідомості. Мова йде про “чистий світ розуму”, про ідею, яка ще не узгоджена з іншими ідеями, але побачена сама собою, інтуїтивно і бездоказово. Себто це ідея, яка присутня у розумі, відкритому їй без будь-якого посередництва. Досягти її мають три інші правила.
2) Друге правило. Це аналітичний метод розділення складного (знання) на просте “до меж можливого”. Просте це те, що вже не можна більше розділити. Це “звільнення істинного від шлаків брехні”.
3). Третє правило. За аналізом має слідувати синтез чи сходження від простого, очевидного до складного, неочевидного. Себто, це нове 2об єднання елементів, в яких живе одна складна реальність”. В результаті ми отримаємо аргументи, які освітлюють складні зв язки. В чому важливість синтезу? Хоча в результаті ми отримуємо той же предмет, з якого починали, в дійсності він інший – це реконструйований комплекс, який став прозорим під промінням розуму.
4) Четверте правило Під час цих операцій на кожному етапі брати до уваги всю повноту висновків. Себто, “постійно, безперервним рухом думки продивлятися все, що має відношення до нашої цілі”.
Теорія “вроджених ідей”. Звідки ж беруться істини? Якщо чуттєвість не є джерелом істини, то ним є ідеї, “вроджені” нашому розуму: ідея Бога, числа, тілесності, принципи логіки, категорії. Це тотожньо концепції “пригадування” Платона, але для Декарта “вродженими” є лише найзагальніші ідеї, інші він виводить із простих за допомогою свого методу.
Декарт відкидає очевидність чуттєвого досвіду та авторитету, знаходячи її у мислячому Я – у свідомості, в її внутрішній свідомій очевидності: “Протиприродно вважати, те, що мислить, не існує. А тому факт, виражений словами: “я мислю, значить, існую” (cogito, ergo sum), є найдостовірнішим”.
Декарт відкриває мисленеву діяльність “Я”, суб єкта. Свідомість – це сукупність актів (дій) – сприймання, судження, бажання та ін. Я можу сумніватись, що я вірно розв язую задачу, але принципово неможливо сумніватись у тому, “Я” її розв язую. Самоочевидність для людини її актів свідомості – необхідна внутрішня опора для нормальної діяльності свідомості. Роздвоєння психіки і полягає якраз у втраті цієї очевидності, коли “Я” приписує свої акти іншій людині, іншому “Я”.
“Я” як духовна субстанція, неподільна, позбавлена просторової визначеності, її реальним атрибутом (виявом) є мислення. Їй притаманні “вроджені ідеї”, напр., Бога. Отже, Бог реально існує, виступаючи запорукою того, що мені з очевидністю даний увесь світ.(Схема – від “Я” до Бога, до світу). Бог знімає замкненість свідомості у самій собі.
Світ – постає як тілесна субстанція, атрибутом якої є протяжність (простір), себто Декарт ототожнює матерію з простором, матерія перебуває у русі, ділячись до безкінечності. На основі цих якостей: просторовості й руху, світ постає велетенським механізмом, а Бог є механіком.
Але як узгодити дві субстанції: тілесну і мислячу в людині? Він стверджував, що у мозку існує пункт, у якому відбувається контакт обох субстанцій, але якщо субстанції діють одна на одну, то вони перестають бути незалежними.
Механіцизм Декарта виявився плідною філософською основою для розвитку його наукових ідей – аналітичної геометрії, теорії оптики та ін.
Бенедікт Спіноза (1632-1677) досліджував переважно етичні проблеми. Спіноза використав дедуктивно-геометричний метод Декарта для побудови своєї основної праці “Етика”, яка складається з дефініцій, аксіом, теорем, доведень. А оскільки у цій праці викладено і вчення про субстанцію, пізнання, то можна сказати, що математичну раціональність Спіноза визнавав принципом побудови всього сущого.
Спіноза перейняв вч. Декарта про субстанцію як абсолютну і безумовну річ, яка для свого існування не потребує інших речей, тобто є “причиною самої себе”. Але він відкинув концепцію Декарта про існування абсолютної субстанції Бога та двох похідних – тілесної та духовної, оскільки це призводить до суперечностей. Він визнає одну субстанцію – Бога, а похідні субстанції Декарта є його атрибутами. Себто, атрибути Бога – це протяжність та мислення. Спіноза долає дуалізм Декарта, але виникає інша проблема. Бог, атрибутом якого є протяжність, = природі; природа – це Бог у речах. Отже, Спіноза є пантеїстом, продовжуючи у цьому сенсі Кузанського та Дж. Бруно.
Все суще, як існуюче в\через Бога, пройняте абсолютною необхідністю. Свобода ж полягає в усвідомленні цієї необхідності. Тіла і думки для Спінози є модусами (конечними утвореннями) двох атрибутів субстанції – протяжності та мислення. вони породжені Богом. Звідси висновок: у природі Бога, який поєднує протяжність і мислення, слід шукати причину того, що математичні конструкції світу відповідають реальній структурності цього світу. А оскільки душа людини є частиною безкінечного розуму Бога, то і для неї порядок ідей відповідає порядку речей.
Готфрід Вільгельм Ляйбніц. Намагався поєднати вчення Декарта(механіцизм) та вч. Аристотеля про конечні причини(цілі, які речі містять у собі як власне призначення, тому до них можна ставити питання не тільки “чому?”, а й “для чого?”). Засновники ж механістичного світогляду Бекон і Декарт винесли поняття мети за межі механіки і науки. Ляйбніц був першим мислителем, котрий усвідомив обмеженість цього світогляду, так як механіка може пояснити “як” іде тварина, але “для чого” вона йде пояснити не може.
Він долає цю обмеженість, вважаючи справжньою реальністю не протяжність і рух, а певні духовні центри сили – неподільні активні духовні одиниці, монади (грец. монос – одиниця, неподільне). Матерія пасивна, носієм активності є монада. Якщо протяжність та матеріальність є зовнішнім виявом монади, то її формами активност (атрибутами)і є сприйняття і прагнення.
Кожна монада подібна до душі, яка вміщена в матеріальну оболонку (тіло). Світ, за Ляйбніцом, є сукупністю монад – простих і складних (результат сполучення простих монад). Отже, він пропонує замість механістичної (однорідної) біологічну (складну, різноманітну) модель світу – плюралістичну.
Кожна монада віддзеркалює у собі весь Всесвіт, у тому числі минуле, майб., сучасне (вч греків про макрокосм і мікрокосм). Відмінність між монадами (вищими та нижчими) полягає у чіткості сприйняття і прагнення. Лише людині дано розум, свідомі сприйняття, але дещо проходить поза свідомістю. Ляйбніц першим (до Фройда) виявив у людині несвідоме.
Як узгодити дії душі й тіла?. Гарантом виступає Бог, який синхронізує поведінку душі й тіла подібно до двох маятників, що коливаються гармонійно без взаємодії. Це концепція – наперед установленої гармонії.