Міністерство освіти та науки, молоді і спорту України
Зображення родинних стосунків у повісті «Кайдашева сім`я»
Студентки 1 курсу
Організації туристичного обслуговування
1-ої групи
Саприкіної Софії
Вміст
Вступ
Зображення родинних стосунків
Висновок
Список літератури.
Вступ
Повість «Кайдашева сім`я» - це справжнє дзеркало життя українського народу у ті важкі часи, у які жив сам Іван Семенович Нечуй-Левицький. Вона відображує усі риси того життя, усі його достоїнства та недоліки. Це час відновлення України після довгих років кріпатства, коли кожний селянин намагається створити свій неперевершений світ, повний щастя та задоволень.
Ще І. Франко зазначав, що повість “Кайдашева сім’я “з огляду на високо артистичне змалювання селянського життя ” належить до найкращих оздоб українського письменства ”. З великою художньою силою і правдивістю І. Нечуй-Левицький розкрив у цьому творі духовні цінності, які склалися впродовж століть в українській родині. Новаторство письменника якраз виявилося втому, що він показав руйнування набутої духовності труднощами щоденного життя, відтворив такий стан українського селянства, який нівечить справжню суть його «народного духу ”.
У ті важки часи у народу найбільш виходять на світ такі риси як заздрість та лютість. Навіть люблячу сім`ю можуть зруйнувати ці дурні відчуття. А що з цього вийшло, і як це зображено у повісті Нечуя-Левицького ми розглянемо далі.
Зображення родинних стосунків
Твір починається з чудового описання мальовничого краю - села Семигори: «Яр в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вербами. В глибокому яру ніби в'ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки…»
Описується і сам старий Кайдаш, що працює майструючи вісь: «Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною…» Таке описання старого дає зрозуміти його тяжке життя робітника та майстра, яке залишило слід не тільки у серці Кайдаша, а й на його тілі.
Ставши хазяїном, Кайдаш продовжує багато працювати. Набожність уживається в ньому з пияцтвом. Нерідко з церкви він звертав у шинок запивати "Давнє панщане горе". Письменник майстерно передає, як втрачається межа між виявами забобонності Кайдата і хворобливого стану його психіки від постійного перепою. Такий Кайдаш не смішний, а викликає глибоке співчуття. Його слабості Нечуй-Левицький пояснює соціальними факторами, хоча й не наголошує на них, а зосереджується на розкритті самого характеру в його індивідуальних виявленнях.
Два його сини неохоча працюють по наставлянню батька. Молоді парубки «поправляли поди під стіжки: жнива кінчались, і начиналась возовиця». В розмові синів Кайдаша про можливе одруження Карпа, в яку втручається і старий Омелько, намічається той конфлікт між батьком і синами, що далі набере більшого розвитку і стане складовою частиною основного конфлікту твору.
Сини не бояться грубо відповідати батькові, а Карпо навіть наважується докорити Кайдаша за його лиху звичку випити: «— Хіба з корчми йдучи... — сердито сказав Карпо і тим натякнув батькові, що батько любить часто ходить до корчми». Вони прагнуть до самостійності, що дуже добре показано у творі.
Лаврін – більш молодий, красивий та веселий парубок ніж Карпо. Старший Кайдашенко гордий, насмішкуватий, вередливий, сердитий. "Він був чоловік гордий, упертий, не любив нікому кланятись. навіть рідному батькові", - підкреслює автор. Карпо вимальовується як соціальний тип дрібного власника, який прагне зміцнити своє невелике господарство, але не має змоги. У стосунках навіть з близькими він егоїст, індивідуаліст, що дбає лише про свій власний інтерес, не рахуючись ні з ким. Не випадково односельці саме його обирають за десяцького, мотивуючи: "Карпо чоловік гордий та жорстокий, з нього буде добрий сіпака".
Лаврін – більш молодий, красивий та веселий парубок ніж Карпо. Коли у брата лице неласкаве, очі сердиті, у Лавріна - '' веселі, сині, як небо, очі світилися привітно і ласкаво". У розмові з Карпом про дівчат він у кожній виділяє привабливі риси, виявляє доброзичливість до оточуючого світу. Йому властиве почуття гумору.
Жінка Кайдаша, Маруся, це зовсім особливий персонаж. Вона – пекло для Омелька, яка втручається у кожну частину життя свого чоловіка та синів. Можливо, старий Кайдаш ходив у шинок, щоб відпочити від постійних сварок удома, але приходячи п’яним він отримував ще тумаків Вже в хаті полягали спать, як батько застукав у двері.
— Жінко, одчиняй! — закричав Омелько й почав лупить з усієї сили кулаком у двері.
— А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? — крикнула Кайдашиха з хати.
— Не одчиню! Ночуй надворі, коли пропив гроші. Про мене, лягай там під тином!»
Кайдашиха мала свій неповторний характер: «Маруся замолоду довго служила в дворі, у пана. куди її взяли дівкою. До неї прилипла якась облесливість у розмові й повага до панів. Вона любила цілувать їх в руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з ними. Попаді й небагаті панії частували її в покоях, садовили поруч з собою на стільці як потрібну людину. Маруся пишала губи, осміхалась, сипала облесливими словами, наче дрібним горохом. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на ввесь рот.»
Але Маруся описана у книзі не тільки у поганих рисах. Вона чудово готувала, була справжньою господаркою, та дуже любила своїх синів. Це добре можна зрозуміти з того, як вона з ними розмовляє: «— А йдіть, діточки, полуднувать та й батька кличте! — крикнула Кайдашиха тонким голосом. Лаврін покинув заступа й пішов до хати. Карпо стояв, спершись на заступ.
— Карпе! Йди, серденько полуднувать! Кидай роботу. Омелько, кидай майструвать. Вже з півдня звернуло.»
Саме з-за цієї любові вона не давала спокою своїм невісткам, які, по її міркам, не підходили до її дітей. Показуючи як вона наслідує панів у ставленні до невісток, автор недарма вживає таке влучне порівняння: "Вона стояла над душею у Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду".
Перехід від лицемірства, улесливості до гніву - також риса, яку Кайдашиха запозичила у панів: "Минув тиждень Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком і вже орудувала нею, наче наймичкою"
Це відображується в її мові. Спочатку вона називає Мотрю "моя дитина", "моє серце", "моя доню". Пізніше, коли між ними почалися сварки, її мова вже інша: "Постривай же ти, суко. Скручу я голову твоєму півневі ".
Сама ж Мотря теж була зовсім не тихонею. Вона вміла відповідати на образи, що зразу зрозуміла Кайдашиха. У Мотрі було «серце з перцем», що спочатку так подобалося Карпу, але потім швидко набридло. Вона теж була доброю господаркою, тільки ж дуже часто сварилась і зі свекрухою, і з чоловіком.
Мотря розумна, вродлива і чепурна жінка. Фізично здорова вона любила працю. "Діло ніби горіло в Мотриних руках, каже автор.
Довгий час вона змовчувала свекрусі, виявляючи свою чемність. І лише тоді як відчула себе не господинею, а наймичкою в Кайдашів, її терпець увірвався. Захищаючи свою людську гідність, щоб "не з'їла свекруха, люта змія, вік молоденький", Мотря далі все більше втрачає почуття міри.
Вона стає сварливою і жорстокою людиною, якав сімейних суперечках не зупиняється ні перед чим. За це від свекрухи вона одержала прізвисько "бендерська чума".
Мелашка, дружина Лавріна, повна протилежність Мотрі. Вона - тиха, спокійна, дуже молода жіночка, та бідна, що зразу викликало погані відчуття у Марусі Кайдашихи. В поведінці і в мові Мелашки підкреслюється привітність і лагідність. Письменник говорить, що "Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем.»
Але і її не пожаліла Кайдашиха. Вона сміялася з бідолашної Мелашки через її малий зріст та вік. На відміну від Мотрі, ця дівчина не могла відповісти свекрусі, та просто жалувалась Лавріну, який її дуже любив та захищав.
Але, таке погане відношення до жіночки мало нарешті зупинитися. Мелашка поїхала до Києва, де вирішила залишитися наймичкою. Ця невдала втеча кінчається тим, що Мелашка повертається в сім'ю сварливої Кайдашихи і починає навчатись у неї грубого поводження з людьми.
Але й тепер, в умовах родинної колотнечі, Мелашка далеко стриманіша. ніж Мотря. Поступово Мелашка переймає звички, лайливу мову, грубість, що існували в сім'ї Кайдашів.
У повісті лаються не тільки дорослі, а й ще і маленькі діти Кайдашів. Так малі Карпа та Мотрі билися та сварилися з Лавріними та Мелашкіними. Повторюючи поведінку своїх батьків, вони з малого віка вчаться не поважати близьких, а руйнувати сімейні відчуття та любов.
Розв'язка твору така - плодовита груша, через яку сварилися Кайдаші, нарешті зов’яла , та у сім’ї настав мир та злагода. Так закінчується повість у другій редакції. В першому ж виданні була така кінцівка: ''Діло з грушею не скінчилося і досі. А груша все розростається І вшир і вгору та родить дуже рясно, неначе зумисне дражниться з Кайдашами та їх жінками, а здорові, як горнята, груші й досі дратують малих Лаврінових та Карпових дітей".
У першому варіанті розв'язка твору була інша, більш реалістична: життя двох сімей залишається незмінним, бо і соціальні умови зостаються ті ж самі.