Погляд поета на проблему національного відродження України.
Поема «Золотий гомін», написана влітку 1917 р., передає піднесений святковий настрій від сподівань на здійснення мрій народу про право жити вільним господарем на своїй землі. . Жанр – лірична ораторія.
Розкута, без видимої сюжетної лінії, поема вся націлена на створення єдиного мажорного символу – образу української волі, українського тріумфу. В українській поезії вперше постав образ дужого молодого народу, здатного творити власну історію, в рішучий момент вибору долі.
Та поема пройнята й тривогою, в ній є лиховісні символи. Ворожі сили асоціюються з образом «чорного птаха», який розкривається в кількох аспектах:
в ньому вгадується російський монархічний орел;
провісництво жахливого майбутнього;
можливо, це документальне свідчення про засилля гайвороння в ті дні над Києвом;
зловісний образ «брата».
Але це тільки жахливі знаки, передчуття рокованості. А завершує поему оптимістичний акорд – золотий гомін – образ, перейнятий відчуттям щастя, здійсненої мрії і велетенської духовної міці.
«Особливістю поеми є те, що в ній найменшою мірою відображені події, а найбільшою – той емоційний, масовий, соціально-психологічний стан – стан величезної емоційної піднесеності, радості й тривоги, якими після повалення царського самодержавства був охоплений і сам поет, і ті, хто його оточував…»
Костенко Н.В. Поетика
Павла Тичини. – К., 1982.с. 152.
Тетраптих «Скорбна мати» (1918) – це апофеоз скорботи, реквієм над тисячами невинних жертв революції. Образ покійної матері Марії переростає в образ Божої Матері, в якому узагальнено і долю Божої Матері, й страждання України.
Кожен з чотирьох віршів циклу починається одним і тим же образом: «Проходила по полю…». Так вимальовується динамічна картина страждань рідної землі, яка потрапила в криваву орбіту громадянської війни. Вражає, що «в житах» ( а це одвічний символ життя) «чийсь труп» «чорніє». У підтексті тетраптиху прочитується національна руїна України, висловлюється вона й сльозами Божої Матері:
Як страшно!.. Людське серце
До краю обідніло.
Страшно, коли поле, замість того, щоб родити хліб, « в могилах…мріє». Звідси і страшне й болюче пророцтво-застереження: «Не буть ніколи раю у цім кривавім краю…».