2. Економічне вчення д. Рікрдо.

Рікардо Девід (1772–1823) – видатний англійський економіст епохи. Основна праця – “Основи політичної економії та оподаткування” (1817). Рікардо зробив визначний внесок у дослідження економічних законів і взаємозв’язків у суспільстві. Він став послідовником і водночас активним опонентом окремих теоретичних положень спадщини А. Сміта.

Рікардо дав своє трактування “головного завдання політичної економії”: визначити закони, які управляють розподілом доходів. Всю сукупність виробничих відносин він звів до відносин розподілу, які і вважав предметом політичної економії.

Він поділяє погляди Сміта стосовно праці як головного джерела суспільного багатства, і стверджує, що вартість визначається виключно працею: “визначення вартості робочим часом є абсолютний, всезагальний закон”. Рікардо першим в історії економічної науки в основу своєї теоретичної системи свідомо поставив теорію трудової вартості, з позицій якої розглядав всі економічні процеси, закони і категорії. На відміну від Сміта, Рікардо вважав, що вартість не складається з трьох основних видів доходів – заробітної плати, прибутку і ренти, – а розпадається на ці три частини, визнаючи тим самим первинність вартості відносно даних форм розподілу.

Основою формування цін Рікардо вважав не попит і пропонування, а витрати. Він розрізняв індивідуальну та “суспільно необхідну” працю, яка і визначає вартість. Всі конкретні види праці він зводить до їх кількісного вираження – годин робочого часу “суспільно необхідної праці середньої важкості та інтенсивності”. Саме відмінності у трудомісткості виробництва товарів формують шкалу цін.

Визнаючи працю єдиним джерелом вартості, Рікардо робить висновок про те, що зміна заробітної плати без зміни продуктивності праці не впливає на ціну, проте змінює співвідношення у створеному продукті між заробітною платою, прибутком і рентою. Зростання заробітної плати призводить до зменшення прибутку. У рікардіанському трактуванні прибутку проглядається категорія додаткової вартості.

Ряд праць Рікардо присвячений проблемам грошового обігу. Він стає прихильником кількісної теорії грошей, фактично відступивши від визначення їх вартості затратами праці: в процесі обігу сукупна маса товарів протистоїть всій масі грошей, співвідношення цих величин визначає рівень цін і вартість грошей. Рікардо розробив проект системи паперово-грошового обігу з вільним розміном паперових банкнот на золоті зливки, яка дозволяла забезпечити стійкість грошового обігу та уникнути зайвих втрат, пов’язаних з обігом золотої монети.

Рікардо систематизував теорію ренти. Він вважав, що коли країна має надлишок плодоносних земель, ренти не існує. Але коли в обробку залучаються землі гіршої якості, то вартість сільськогосподарської продукції визначається витратами праці на цих, відносно гірших ділянках, тоді на кращих землях виникає рента. Одержання однієї і тієї ж величини додаткового продукту на одній і тій самій ділянці землі потребує все більших витрат і знижує ренту. Цю тенденцію він вважав законом спадної родючості земель.

Одним з положень теоретичної системи Рікардо є уявлення про те, що економічний розвиток суспільства рано чи пізно повинен загальмуватися через обмеженість природних ресурсів, дію закону спадної родючості землі та падіння норми прибутку, яка є стимулом до інвестування. Внаслідок дії закону спадної родючості землі ціни на продукти харчування зростають, що викликає зростання заробітної плати А оскільки зміна будь-якої зі складових вартості можлива лише за рахунок іншої, то неминучим стає антагонізм економічних інтересів різних класів суспільства. Песимістичний прогноз економічного майбутнього створив політичній економії часів Рікардо і Мальтуса імідж “похмурої науки”. Вчений дійсно виявляє дивовижне чуття внутрішніх протиріч економічної системи, проте допускає лише можливість часткового надвиробництва, виключаючи можливість загальних економічних криз.

Як всі автори класичної школи, Рікардо був прихильником концепції економічного лібералізму, яка вимагала невтручання держави у функ­ціонування економіки, свободи підприємництва, свободи торгівлі. Основним способом взаємодії держави з суб’єктами господарської діяльності він вважав політику оподаткування. Податки не повинні бути високими, оскільки зменшення можливостей нагромадження капіталу зрештою призведе до зубожіння населення.

Всесвітню славу Рікардо здобув як “співець свободи торгівлі”, яку він відстоював як в теорії, так і в англійському парламенті, обґрунтувавши її вигоди на основі теорії порівняльної переваги. Рікардо довів, що коли кожна країна спеціалізується на випуску тих товарів, у виробництві яких вона має найбільшу відносну ефективність (менші альтернативні витрати), міжнародний обмін є взаємовигідним навіть тоді, коли країни суттєво різняться за рівнем свого економічного розвитку. Умовою реалізації цих вигод є вільна зовнішня торгівля.