Становлення теорії безсполучникового речення у слов'янському мовознавстві

1. Традиційне розуміння БСР як варіантів ССР або СПР.

2. БСР – окремий тип складних структур.

3. Семантична наповненість БСР у зіставленні із сполучниковими.

Література:

1. Дорошенко С.І. Безсполучникові складні конструкції в сучасній українській мові. – Харків, 1980.

2. Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання. – К., 1994.

3. Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993.

4. Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови. – К., 2004.

1. У слов'янському мовознавстві вчення про БСР формувалося протягом тривалого часу, набуваючи все більш окреслених форм і перетворюючись кінець кінцем на самостійну проблему.

Першим у слов'янській лінгвістиці вказав на існування складних речень без сполучників М.В.Ломоносов у роботі «Краткое руководство к красноречию». Учений визнавав переваги безсполучникового зв'язку над сполучниковим в окремих стилях мови. Те, що Ломоносов вніс аналіз складних конструкцій не до граматики, а до праці з риторики, дало підстави деяким дослідникам твердити, що ломоносівська характеристика безсполучникових складних утворень є власне стилістичною. Однак такий висновок не враховує теоретичних основ граматичного вчення Ломоносова:

- ідучи за традицією античних мислителів, він виносив за межі граматики вчення про період (так Ломоносов називав складне речення): теорія речення й періоду належить до риторики. До граматики вчений відносив фонетику, вчення про частини мови, синтаксис словосполучення. У риториці безсполучниковість тісно пов'язана зі сполучниковим зв'язком компонентів у складній єдності і виводиться з нього. Отже, Ломоносов розглядав безсполучникові складні одиниці як утворення з опущеними сполучниками.

Такий погляд на БСР закріпився в теоретичних концепціях вітчизняних синтаксистів 19 і 20 ст., проіснував до наших днів.

Ломоносівське вчення уточнювалося і розширювалося разом зі становленням загальної теорії синтаксису складного речення, залученням до граматичного аналізу не тільки унормовано літературних, але й усно-розмовних елементів.

У розвиткові наукового синтаксису велику роль відіграв послідовник Ломоносова О.Х.Востоков. Він звернув увагу на загальний зміст БСР, у яких він бачить смислову залежність складових частин одна від одної, які проте не зв'язані сполучниками. Цією тезою визнавалася можливість значеннєвим взаємовідношенням компонентів виражати зміст складних конструкцій.

Вплив на розвиток синтаксичної думки мали погляди М.І.Греча: у його працях термін «складне речення» вперше вжитий у сучасному розумінні. Учений зауважував, що безсполучниковість виникає, коли взаємне відношення поєднуваних речень зрозуміле з їх смислу і місця. Цінність цього спостереження – у визнанні ролі компоненторозташування складників безсполучникової єдності. Греч зараховував БСР до розряду сурядних: оскільки в них немає сполучних елементів, тому вони схожі на самостійні речення.

Такої ж думки дотримувалися русисти, чеські й словацькі синтаксисти.

Лише з кінця 50-х років ХХ ст. почали розрізняти сурядність і підрядність безсполучникових утворень.

Поштовхом до активного розвитку синтаксичної думки в середині і ІІ половині 19 ст. стали праці Ф.І.Буслаєва. Свої історичні екскурси вчений широко пов'язував з аналізом мови народних говорів, фольклору, літературних джерел 18-19 ст., що дозволило зробити цінні спостереження: залежність підрядного речення може виражатися не тільки сполучниками, але й формами дієслівних способів. ПР.: имей я время, пришел бы. Це зауваження відразу ввійшло в науковий обіг.

Не визнавали граматичної своєрідності безсполучникових конструкцій і наступні покоління синтаксистів 19 – поч. 20 ст., але своїми студіями сприяли формуванню наукових основ безсполучниковості.

О.О.Потебня спеціально не вивчав питання синтаксису, але його принагідні зауваження стали науковим відкриттям і не втратили свого значення дотепер:

- у процесі історичного розвитку мови виникають нові варіанти будови речень. Учений довів, що за походженням безсполучниковість давніша від сполучниковості і що окремі види давніх безсполучникових структур дійшли до нас. Цей висновок був підтверджений науковими даними історичного синтаксису слов'янських мов.

Хоча були й протилежні погляди: Ф.Є.Корш наполягав на пізнішому виникненні й розвиткові безсполучникових конструкцій.

Пізніше було доведено, що не тільки сполучникові речення приходять на зміну старій безсполучниковості, але й, навпаки, різні види безсполучникових речень приходять на зміну сполучниковим.

У працях П.Ф.Фортунатова проблеми БСР не знайшли широкого всвітлення, але одне його спотереження варте уваги:

- припускаючи можливість вираження сурядності й підрядності без сполучників, він називає безсполучникові конструкції з підрядними реченнями «злитно-складними», вказуючи на особливість порядку слів у підрядній частині, що надає їй ознак підрядності. Однак ця думка не отримала розвитк свого часу, і тільки в сучасній теорії вона підтверджена мовними даними.

У синтаксичних дослідженнях ХХ ст. на порядку денному стояло головне таке питання: розгляд складних речень не як механічної сполуки простих, а як цілісних структурно-семантичних утворень, що розрізняються за ознаками синтаксичного зв'язку їхніх частин.

Так, Д.М. Овсянико-Куликовський (1912 р.) називав складним реченням «поєднання двох або більше речень, які утворюють одне синтаксичне ціле».

Сучасне розуміння цілісності складних речень висловив В.О.Богородицький: «У всякому складному реченні його частини складають одне зв'язане ціле, тому, будучи взяті окремо, уже не можуть мати повністю попереднього смислу або навіть зовсім неможливі, подібно до того, як морфологічні частини слова існують тільки в самому слові, але не окремо від нього».

Визнання цілісного синтаксичного вираження єдиної думки посилило увагу вчених до граматичної специфіки складних утворень. → Різне тлумачення терміна «складне речення»:О.М.Пєшковський – «складне синтаксичне ціле», О.О.Шахматов – «поєднання речень», А.М. Мухін – «період».

В.О.Богородицький відзначав проміжні між сурядністю та підрядністю утворення, у яких обидві частини взаємно зумовлюють одна одну. О.М.Пєшковський висловив застереження щодо неможливості цілковитого застосування понять сурядності й підрядності до БСР: «безсполучниковість, якщо навіть розрізняти в ній відтінки підрядності і сурядності, слід все-таки відрізняти від справжньої сполучникової сурядності та підрядності». Однак ця думка вченого не набула розвитку, та й сам Пєшковський пізніше від неї відмовився, залишаючись на традиційних позиціях.

М.М.Петерсон взагалі заперечував їх існування: визначаючи синтаксис як учення про словосполучення, а не речення, пропонує такий поділ складних речень: 1) поєднання словосполучень без сполучників; 2) за допомогою сполучників; 3) поєднання словосполучень відносними словами. Ця позиція зазнала наукової критики.

О.М.Пєшковський, вивчаючи ритмомелодійні засоби синтаксису в безсполучникових складних утвореннях, дійшов висновку, що інтонація тільки тоді стає граматичним показником, «коли значення тієї чи іншої інтонації тотожне зі значенням тієї чи іншої групи сполучників». Цей підхід дав можливість ученому виділити групу безсполучникових єдностей із сурядним і підрядним зв'язком, а також групу «недиференційованих складних цілих». Уперше висловлена думка про те, що співвідносні категорії сурядності/підрядності охоплюють не всі складні речення.

Ця ідея далі була розвинена в роботах В.А.Бєлошапкової та ін. російських і українських учених ХХ ст.: однак інтонація є важливим, проте не єдиним засобом граматичного зв'язку частин БСР. Дослідження довели, що синтаксичні відношення предкативних компонентів безсполучникових конструкцій виражаються: порядком розташування складників, видо-часовим співвідношенням присудків, наявністю лексичних елементів відповідної семантики.

Плідними були пошуки граматичних ознак БСР у вітчизняній науці 30-40-х років ХХ ст: тоді намітився відхід від традиційного розуміння БСР як різновидів ССР і СПР, оскільки не всі безсполучникові єдності чітко співідносяться з двома видами сполучникових складних конструкцій.

2. Початок 50-х років: помітною віхою в становленні теорії безсполучникововсті було принципово нове тлумачення БСР, висловлене М.С.Поспєловим: БСР – це самостійний структурно-семантичний тип, що існує незалежно від сполучникових утворень.

Цей погляд ученого сприяв абсолютизації БСР, що привело деяких авторів до повного заперечення будь-яких зіставлень сполучникових і безсполучникових складних конструкцій. Так, наприклад, М.В.Павлюк у роботі «Очерки по сравнительной грамматике восточнославянских языков» пише: «БСР виділяються в самостійні синтаксичні конструкції складних речень і не становлять різновиду сполучникових складних речень. Причому навіть за смисловими відношеннями частин БСР не можна розглядати як синтаксичні синоніми до того чи іншого типу сполучникових речень».

ВИСНОВОК 1. Заперечення традиційного уявлення про безсполучникові кончтрукції як сполучникові тільки без сполучників поклало початок протилежній тенденції у вивченні їх семантичних і граматичних ознак, → 2 головних напрями у трактуванні БСР:

1. традиційний (БСР є семантичними і граматичними різновидами ССР і СПР);

2. новий (СБР є самостійним структурно-семантичним типом, незалежним від сполучникових складних структур).

↓