2. Організація державного управління.

Провідним центральним органом виконавчої влади є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Повноваження визначені у спеціальних законодавчих актах, які регламентують відносини в сфері підприємнитцва, конкретизовані у Положенні про Де-вний комітет з питань рег.політики та підприємництва, який затверджений Постановою КМУ №667 від 26 квітня 2007 року. Держ.ком.підприємництво є органом з питань де-вної регуляторної політики, де-вної реєстрації, ліцензування та дозвільної системи в сфері госп.діяльності. Основними завданнями є:

• участь у формуванні та реалізації державної регуляторної політики, політики в сфері державної реєстрації, в сфері ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності;

• координація діяльності органів виконавчої влади в сфері державної регуляторної політики;

• сприяння формуванню системи фінансово-кредитної, консультаційної та інформаційної підтримки підприємництва;

• організація роботи, пов’язаної із здійсненням державного нагляду або контролю у сфері господарської діяльності.

Повноваження:

• Регуляторна політика: функція „бар’єру”; участь у розробці (проведення експертизи, надання своїх висновків); надає роз’яснення з питань застосування відповідного законодавства.

• Державна реєстрація: видає роз’яснення з питань застосування зак-ва; здійснює де-вний нагляд за дотриманням цього зак-ва; забезпечує формування та ведення єдиного де-вного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців; ліцензування суб’єктів господарювання (розробляє основні напрямки розвитку де-вної політики в сфері ліцензування; розробляє проекти НПА; здійснює де-вний нагляд за дотриманням зак-ва в сфері фінансування та надає роз’яснення з приводу його застосування); затверджує разом з органами ліцензування ліцензійні умови та правила провадження певного виду госп.діяльності та порядок контролю за їх дотриманням; також веде єдиний ліцензійний реєстр, здійснює контроль за дотриманням зак-ва в сфері ліцензування, якщо виявляє порушення, то видає розпорядження щодо усунення порушень; здійснює контроль за наявністю у суб’єкта господарювання ліцензії.

• Дозвільна система в сфері господарської діяльності: розробляє НПА, координує ді-сть де-вних органів в цій сфері, здійснює де-вний контроль.

Держ.ком.підприємництво видає накази. Очолю Голова.

Повноваження також мають регуляторні органи: ВРУ, Президент, КМУ, НБУ, Національна Рада України з питань телебачення та радіомовлення, інші де-вні органи, центральні органи вик.влади, ВР АРК, Рада міністрів АРК, місцеві органи виконавчої влади, органи МС, а також посадові особи цих органів, якщо вони мають право одноособово приймати регуляторні акти.

3. Застосовуються адм. і екномічні методи. Серед економічних, важливе місце займає де-вна реєстрація суб’єктів господарювання, яка регламентується ЗУ ”Про де-вну реєстрацію юридичних осіб та фіз. осіб-підприємців”. Де-вна реєстрація – це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, шляхом внесення відповідних засписів до єдиного де-вного реєстру. Порядок де-вного реєстру:

- перевірка комплектності документів, які подаються для де-вної реєстрації, а також повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

- перевірка документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови для у проведенні де-вної реєстрації (перелік підстав міститься в законі);

- внесення відомостей про юридичну особу або фіз. особу-підприємця до єдиного де-вного реєстру;

- оформлення і видача свідоцтва про де-вну реєстрацію та виписка з єдиного державного реєстру.

Державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської Ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі, державній адміністрації за місцем знаходження юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи. За проведення реєстрації проводиться сплата.

Засоби державного впливу на суб’єктів господарювання (визначені в ГК):

• державне замовлення;

• ліцензування;

• патентування та квотування;

• сертифікація та стандартизація;

• застосування нормативів та лімітів;

• регулювання цін і тарифів;

• надання інвестиційний, податкових та інших пільг;

• надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

• Ліцензування – регламентується ГК України, ЗУ „Про ліцензування певних видів госп.діяльності і спеціальними законодавчими актами, які регламентують відносини в сфері ліцензування. Ліцензія – це документ дозвільного характеру, який засвідчує право суб’єкта господарювання (ліцензіат) на провадження, зазначеного в ньому виду госп.ді-сті, протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Основні принципи ліцензування:

• забезпечення рівності прав та законних інтересів усіх суб’єктів господарювання;

• захист прав та законних інтересів, життя та здоров’я громадян, навколишнього середовища та забезпечення безпеки держави;

• встановлення єдиного порядку ліцензування видів госп.діяльності та території України;

• встановлення єдиного переліку видів госп діяльності, які підлягають ліцензуванню.

ЗУ „Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності”. Документ дозвільного характеру - це дозвіл, висновок, погодження, свідоцтво тощо, який дає право суб’єкту господарювання на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності.

Ліцензування господарської діяльності. Стадії процесу ліцензування. Ліцензування здійснюється уповноваженими державними органами ліцензування. Ліцензійні умови та правила затверджуються спільним наказом спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування (Держ.ком.підприємництва) і органами ліцензування. Ліцензування не може використовуватися для обмеження конкуренції у провадженні певного виду господарської діяльності. Повноваження Держ.ком.підприємництва - ЗУ „Про ліцензування певних видів госп.ді-сті”. Органи ліцензування:

• забезпечує виконання зак-ва в сфері ліцензування;

• спільно з Держ.ком.підприємництва затверджує ліцензійні умови та правила;

• органи ліцензування видають ліцензії, а іноді здійснюють їх переоформлення, видають дублікати ліцензій, приймають рішення про визнання ліцензій недійсними;

• в процесі здійснення контролю за ді-стю ліцензіатів слідкують за недопущенням порушень, а у випадках порушень – видають розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;

• анулює ліцензії, формує та веде ліцензійний реєстр;

• повноваження органів ліцензування не можуть бути делеговані іншим органам.

Ліцензійні умови та правила є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду госп.діяльності. Кваліфікаційні вимоги – у тих випадках, коли є необхідність наявності певних особливих знань у співробітників. Необхідні дотримання особливих вимог щодо приміщення, обладнання (енергетичні аудитори) або наявність іншим технічних засобів. Ліцензійні умови та правила, а також зміни до ліцензійних умов підлягають оприлюдненню та набирають чинності через 10 днів з дати державної реєстрації НПА, якщо самим актом не передбачено пізніший термін набрання ним чинності. Суб’єкт господарювання звертається до органу ліцензування або особисто або через уповноважену особу. Подається заява про видачу ліцензії (має містити відомості про особу заявника, найменування юр.особи, місце знаходження, ідентифікаційний код, для фіз.осіб – ПІБ, до заяви додаються документи: копія свідоцтва про де-вну реєстрацію суб’єкта господарювання, копія довідки про включення до єдиного державного реєстору юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, засвідчена нотаріально або органом, що видав такий документ). Заява про видачу ліцензії та документи, які до неї додаються приймаються за описом документів, копія цього опису повертається заявнику з відміткою органу ліцензування про дату прийняття документів та підписом відповідальної особи. Такий опис є доказом того, що документи були подані до органу ліцензування. Заява про видачу ліц-ї залишається без розгляду за наявності однієї із підстав:

- подана або підписана особою, яка немає на це повноважень або подані документи оформлені з порушенням вимог закону. Про залишення заяви без розгляду має бути повідомлений заявник у письмовій формі, де зазначено підстави. Заявник може усунути порушення та повторно відправити заяву.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову видачі у строк не пізніше 10 днів з дати надходження заяви та документів. Законом передбачено положення, яким визначено підстави для прийняття рішення про відмову видачі ліцензії:

• недостовірність даних у документах, які подані заявником;

• невідповідність заявника, згідно з поданими документами, ліцензійним умовам, встановленим для відповідного виду госп.ді-сті.

В першому випадку заявник може подати нову заяву не раніше ніж через три місяці з дати видачі рішення про відмову. У 2 випадку заявник має право подати заяву після усунення причин, що стали підставою для відмови. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржене у судовому порядку.

Основні принципи де-вної політики з питань дозвільної системи госп.ді-сті:

1. захист прав, законних інтересів суспільства, територіальних громад та гроамдян, життя громадян, озорона навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;

2. забезпечення конкуренції;

3. прозорість процедури видачі документів дозвільного характеру;

4. додержання рівності прав суб’єктів господарювання під час видачі документів дозвільного характеру;

5. відповідальність посадових осіб дозвільних органів, адміністраторів та суб’єктів господарювання за порушення вимог законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру;

6. зменшення де-вного регулювання госп.ді-сті;

7. встановлення єдиних вимог до порядку видачі документів дозвільного характеру.

Виключно законами, які регулюють відносини, пов’язані з видачею документів дозвільного характеру встановлюють:

1. необхідність одержання документів дозвільного ха-ктеру;

2. дозвільний орган, уповноважений видавати документи дозвільного ха-ктеру;

3. платність або безоплатність видачі документа дозвільного ха-ктеру;

4. строк прийняття рішення про видачу або відмову у видачі документу дозвільного ха-ктеру;

5. вичерпний перелік підстав для відмови у видачі документи дозвільного ха-ктеру та для анулювання такого документу;

6. можливість набуття суб’єкта господарювання права на провадження певних дій щодо здійснення госп. ді-сті за декларативним приписом.

Порядок видачі документів дозвільного ха-ктеру центральними органами вик.влади затверджуються КМУ. Відповідно до закону, суб’єкт господарювання повинен мати право вибору або безпосередньо у відповідні дозвільні органи або до адміністратора.

Патентування – торговий патент – це де-вне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання займатися певними видами підприємницької ді-сті впродовж встановленого строку. Різновидом торгового є спеціальний торг.патент – це де-вне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання на особливий порядок оподаткування, відповідно до закону.

Квотування – це встановлення обсягу виробництва чи обігу певних товарів чи послуг. Порядок квотування встановлює КМУ.

Сертифікація – це пітдвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів (державних, кодексів усталеної практики, класифікаторів, технічних умов, міжнародних, регіональних та національних стандартів інших країн, які застосовуються в Україні, відповідно до чинних МД). Відносини, опв’язані з ді-стю в сфері стандартизації, технічного регулювання, оцінки відповідності, регламентуються ЗУ „Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності”.

4. Ст.6 ГК – заборона незаконного втручання органів де-вної влади та органів МС, їх посадових осіб у господарські відносини. Однією із гарантій прав підприємця є відшкодування заподіяних збитків від незаконного втручання органів де-вної влади.

ЗУ „Про основні засади де-вного нагляду (контролю) у сфері господарської ді-сті”, відповідно до якого де-вний нагляд здійснюється на принципах:

• пріоритетності безпеки у питаннях життя та здоров’я людини, функціонування і розвитку суспільства, середовища проживання та життєдіяльності перед будь-якими іншими інтересами та цілями в сфері госп.ді-сті;

• рівності прав та законних інтересів суб’єктів господарювання, гарантування їх прав, об’єктивності та неупередженості здійснення де-вного нагляду;

• наявності підстав для здійснення де-вного нагляду;

• відкритості, прозорості, плановості та системності здійснення державного нагляду;

• неприпустимості дублювання повноважень органів де-вного контролю та нагляду;

• принцип відповідальності посадових осіб органів де-вного нагляду.

Ст. 4 ЗУ – загальні вимоги де-вного контролю!

6. Україна визначила пріоритетом курс на Європейську інтеграцію. Європейською комісією було затверджено Європейську Хартію для малих та середніх підприємств:

1) освіта та тренінги для підприємтсва;

2) прискорення та здешевлення процедури створення бізнесу;

3) удосконалення зак-ва в сфері державного регулювання підприємництва;

4) наявність навичок підприємництва;

5) удосконалення онлайнового доступу до послуг відповідних державних органів;

6) створення уомв для ефективної ді-сті на кожному ринку госп.ді-сті;

7) спрощення оподаткування та покращення доступу малого бізнесу до фінансових ресурсів;

8) підвищення технологічної потужності малих підприємств ( для малих підприємтсв мають бути створені умови для доступу до новітніх технологій, технологічних досліджень тощо);

9) успішні електронні бізнес-моделі;

10) посилення представництва підприємництва на рівні ЄС і на національному рівні.

ТЕМА: Державне управління в сфері фінансів.

1. Загальні засади організації управління державними фінансами.

2. Повноваження КМУ в сфері управління державними фінансами, як вищого органу в системі органів виконавчої влади.

3. Міністерство фінансів України – провідний центральний орган вик.влади в сфері управління фінансами.

4. Правовий статус державного казначейства України як урядового органу управління в складі міністерства фінансів.

5. Повноваження місцевих органів державної виконавчої влади в сфері управління фінансами.

6. Система органів державного фінансового контролю.

1. Управління державними фінансами –це цільовий, організуючий та регулюючий вплив органів державної виконавчої влади на діяльність, пов’язану з мобілізацією, розподілом та використанням фінансів.

Правові засади управління державними фінансами закріплені у КУ та законах України. Відповідно до КУ, формування фінансової політики держави відноситься до компетенції вищих органів держави: ВРУ має такі повноваження:

• визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики України, в тому числі фінансової політики;

• прийняття ЗУ з фінансово-правових питань;

• затвердження державного бюджету України, внесення змін до нього, здійснення контролю за виконанням державного бюджету, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

• затвердження загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку;

• здійснення контролю за діяльністю КМУ, в тому числі з фінансово-правових питань;

• затвердження рішень про надання Україною позик та економічної допомоги іноземним державам і МО, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків, міжнародних фінансових організацій, не передбачених державним бюджетом України, а також здійснення контролю за їх використанням;

• призначення на посаду та звільнення Голови НБУ за поданням Президента, призначення та звільнення Ради НБУ;

• надання законом згоди на обов’язковість МД та їх денонсація, в тому числі з фінансових питань;

• здійснення парламентського контролю в сфері фінансів в межах КУ.

Виключно законами України встановлюється державний бюджет України і бюджетна система, система оподаткування, податки і збори, засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України, порядок утворення і погашення державного внутрішнього та зовнішнього боргу, порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види та типи. ВРУ призначає прем’єр-міністра України за поданням Президента, міністра фінансів за поданням прем’єр-міністра.

Президент має повноваження в сфері фінансів: бере участь у фінансовій діяльності держави шляхом:

• підписання законів з фінансово-правових питань або застосування процедури вето щодо них;

• призначає голову Ради НБУ;

• зупиняє дію актів КМУ, скасовує акти КМУ;

• призначає на посаду та звільняє з посад за поданням КМУ голів місевих державних адміністрацій;

• звертається з посланнями до народу та щорічними і позачерговими посланнями до ВРУ про внутрішнє і зовнішнє становище України, у яких визначає стан та перспективи політики в сфері державних фінансів;

Повноваження щодо фінансової діяльності є однією із функцій органів виконавчої влади України.

Державні комітети – центарльні органи вик.влади. Має головне контрольне ревізійне управління.

Державна митна служба України, ДПА, державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія регулювання ринків фінансових коштів.

На місцевому рівні: МДА, територіальні підрозділи центральних органів вик.влади та інші.

Органи поділяються на: органи загальної компетенції (КМУ, МДА) і органи спеціальної компетенції (Міністерство фінансів України, Державна контрольно-ревізійна служба, ДПА та інші).