1. Спосіб правового регулювання поведінки суб’єктів:

А) норма-завдання, які містять нормативно-правову орієнтацію розвитку галузей, сфер управління та регулювання, інших об’єктів, а також виступають орієнтиром діяльності суб’єктів адміністративного права.

Приклади: норми, які є в програмах, планах, є нормами тривалої дії.

Б) норми-приписи, які виражаюсь стійкі сутнісні характеристики як суб’єктів, так і об’єктів управління.

В) норми-дефініції – норми, в яких містяться нормативно-правові визначення тих чи інших термінів, які вживаються в конкретному законі або підзаконному нормативно-правовому акті.

Г) установчі норми – норми, які передбачають формування управлінських структур, наприклад конкретних держ. Органів, інших суб’єктів, наділених владними повноваженнями

Д) статусні (компетенційні) – визначають статус, права обоязки та відповідальність суб’єктів АП. Найчастіше ці норми містяться в положеннях про органи виконавчої влади, положеннях про інших суб’єктів.

Е) норми-доручення – норми, які містять певні вказівки щодо рішень або дій, вибір яких може бути більш вільним для суб’єкта публ. Влади.

Є) норми-стимули – норми, які заохочують суб’єктів до певної діяльності.

Ж) норми-рекомендації – містять певні поради щодо рішень або дій: організаційно-методичні, науково-методичні.

З) договірні норми – узгоджені норми рівних партнерів з добровільно прийнятими зобов’язаннями.

И) норми-заборони – норми, які застерігають від вчинення неправомірних дій.

Й) норми-санкції – містять вказівки щодо заходів відповідальності, які застосовуються до винних осіб

І) норми-стандарти - техніко-економічні, соціальні, екологічні, технологічні та інші нормативи техніко-юридичного характеру. Підзаконні нормативно-правові акти. Нормативні акти, не містять норм права, але містять певний алгоритм дій.

2. За нормативною спрямованістю:

матеріальні – встановлюють юридичні межі та обсяг правового регулювання, визначають права, обов’язки та відповідальність учасників регульованих сус. Відносин, закріплюють їх адміністративно-правовий статус.

Процесуальні – більшість сприяє реалізації матеріальних правових норм. Такими передбачений порядок реалізації матеріальних норм. Хоча існує і значна группа проц.. норм, які мають самостійне значення, тобто безпосередньо вони не пов’язані з матеріальними нормами, це норми, що рег. відносини в сфері адміністративного судочинства.

В залежносітвід того, які відносини регламентують проц..правові норми, а саме, т.з. позитивні норми або які виникають при правопорушенні:

1. ,які забезпечують порядок реалізації норм в сфері публічного управління внутрішньо-організаційної та контрольної діяльності.

2. адміністративно-юрисдикційні норми, які забезпечують порядок реалізації норм щодо розгладу справ про адм.. правопорушення.

3. за формою припису розрізн.

- Зобовязуючі (норми, які містять вказівку діяти відповідним чином в умовах, передбачених правовою нормою.)

- Забороняючі – містять заборону на вчинення тих чи інших дій в умовах, передбачених правовою нормою.)

- Уповноважуючі, передбачають можливість адресата правової норми діяти в межах цієї норми на власний розсуд, але з дотриманням правового режиму, який встановлено цією нормою.

- стимулюючі – норми, які забезпечують конкретну поведінку адресата, стимулюють, за допомогою певних засобів морального та матеріального заохочення.

- рекомендаційні – норми, які містять поради щодо найбільш доцільних дій, рішень, тощо. Особливість: вони мають рекоменд. Хар-р, тому не мають юридично-обовязкового характеру.

4. За адресатом приписів

А. права та обов’язки громадян в сфері держ. Управління

Б. окремі аспекти недержавних обєднань, підприємств, установ, організацій, взаємн права суб’єктів, які не підпорядковані одне одному

В. норми, які регламентують питання організації діяльності державних підприємств, устаов та організацій.

Г, норми, які закріплюють АП статус державних службовців

Д. норми, які закріплюють організації та діяльність апарату державного управління.

Е. порядок взаємодій державних та недержавних органів.

5. За обсягом регулювання

• загальні норми,

• міжгалузеві – регламентують ті сфери управлінської діяльності, які є загальними або суміжними для всіх галузей державного управління та мають при цьому спеціальний характер.

• Галузеві норми – регламентують відносини в системі управління конкретною галуззю, регулювання якої закріплено за певним органом галузевої компетенції.

• місцеві – є в актах органів місцевого само вряд. та місцевих органів самоврядування.

АП ВІДНОСИНИ – це врегульовані нормами АП суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення виконавчої влади, внутрішньо-організац. Діяльності інших державних органів, державних підприємств, установ та організацій, управлінської діяльності органів місцевого самоврядування, здійснення іншими недерж. суб’єктами делегованих повноважень органів виконавчої влади, а також здійснення адміністративного судочинства.

Види АП відносин:

1. за виконуваними функціями:

регулятивні

правоохоронні.

2. за складом учасників

двосторонні та

багатосторонні.

3. за сферою виникнення (см. визначення)

застосовується класифікація адм..правових відносин, що виникають в сфері здійснення виконавчої влади.

4. за станом взаємної підпорядкованості субєкітв

- між підпорядкованими суб’єктами, тобто між вищестоящими і нижчестоящими

- між не підпорядкованими суб’єктами:

одного ієрархічного рівня,

різного ієрархічного рівня.

• між органами викон. влади та організаціями, які організаційно їм не підпорядковані.

• Між адміністрацією або органами управління певного підприємства та безпосередньо керованим персоналом цього підприємства.

ТЕМА: Суб’єкти АП.

1. Поняття суб’єктів АП.

2. Види суб’єктів АП.

3. Адміністративна правосуб’єктність та адміністративно-правовий статус: співвідношення понять.

1. Суб’єкти АП – це юридичні та фізичні особи, які, згідно з нормами АП мають у сфері адміністративно-правових відносин суб’єктивні права та на яких покладено юридичні обов’зки.

З цього визначення випливає, що претендент на статус суб’єкта АП за своїми особливостями потенційно здатний бути носієм суб’єктивних прав та юридичних обов’язків у сфері державного управління, тобто повинен мати комплекс соціальних передумов, який дозволяє надати йому суб’єктивні права і юридичні обов’язки. До таких соціальних передумов належать наступні:

1) зовнішня відокремленість, яка характеризується наявністю системоутворюючих ознак;

2) персоніфікація у суспільних відносинах управлінського типу, тобто участь у відповідних суспільних відносинах в якості особи;

3) здатність виражати та здійснювати або персоніфіковану волю у відносинах з державою або державну волю у процесі адміністративно-правового регулювання суспільних відносин.

Претендент, який має всі особливості набуває статусу суб’єкта АП лише якщо держава, використовуючи АП норми робить його носієм прав та обов’язків, які реалізуються останнім у сфері державного управління, тобто ці соціальні особливості спричиняють комплекс передумов, які свідчать про потенційну можливість бути суб’єктом, а адміністративно-правові норми, використовуючи ці передумови:

1) перетворюють претендента на суб’єкта та визначають його роль та місце в сфері державного управління. До перших норм належать загальні для всіх суб’єктів АП (норми про правозвернення до органів влади з пропозиціями), а до других норми, які реалізуються тільки цим суб’єктом (норми, які визначають права податкової міліції). Всі суб’єкти мають свій особливий А-П статус. Всі суб’єкти АП мають спільні риси, які характеризують їх адміністративну правоздатність. Як спільні так і специфічні ознаки обумовлені предметом та методом А-П регулювання.

Старілов виділяє такі ознаки, які визначають спільне в адміністративній правоздатності суб’єктів АП:

1. управлінська сутність діяльності, яка проявляється при реалізації адміністративної правоздатності; суб’єкти АП тісно пов’язані з виконавчою владою, вони здійснюють державне управління, різні функції публічного управління або реалізують права в сфері державного публічного управління;

2. наявність спеціальних прав та обов’язків суб’єктів АП, які сприяють формуванню організаційних зв’язків та відносин в сфері публічного управління;

3. юридично-владний характер дій та розпорядчий характер рішень, які приймаються деякими суб’єктами АП;

4. реалізація державно-примусових повноважень, застосування заходів адміністративного примусу, ця ознака є характерною для спеціальних суб’єктів, які наділені спеціальними повноваженнями;

5. забезпечення захисту правовідносин, учасниками яких є громадяни;

6. юридичні гарантії вирішення правового спору, який виник в сфері публічного управління в адміністративному або судовому порядку в межах, встановлених процесуальними правилами – ознака спільна для всіх.

Необхідно розрізняти такі поняття як суб’єкти АП та суб’єкти адміністративно-правових відносин.

Суб’єкт АП має лише потенційну здатність вступати в А-П відносини, тоді як суб’єкт А-П відносин є учасником конкретних правовідносин.

2. АП наділяє адміністративною правосуб’єктністю дуже велике коло учасників суспільних відносин, це обумовлюється різноманітністю управлінських зв’язків, а також політикою держави, спрямованої на надання права участі у суспільних відносинах різноманітним об’єднанням громадян.

Суб’єкти АП:

1. органи держави (виконавчої влади);

2. громадяни;

3. громадські організації;

4. підприємства, установи, організації.

Існує багато класифікацій, професор Авер’янов пропонує таку:

1. фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства);

2. юридичні особи (органи д.влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації в особі їх керівників);

3. колективні суб’єкти або утворення, які не мають ознак юридичної особи, але наділені нормами АП, певними правами та обов’зками (структурні підрозділи державних та недержавних органів підприємств, установ, організацій та деякі громадські утворення – яким чином є суб’єктами???дискусія в юридичній науці).

За загальним підходом всіх суб’єктів поділяють на:

• громадяни

• організації

На думку вченого Бахрага більш доцільно говорити про:

• індивідуальних (громадяни, іноземці, апатриди, біпатриди);

• колективних суб’єктів (юридичні особи, структурні підрозділи підприємств, установ, організацій, трудові колективи, загальні збори громадян за місцем проживання).

Колективні суб’єкти АП – організовані, відокремлені, самокеровані групи, які наділені правами вступати в А-П відносини з іншими особами персоніфіковано (як єдине ціле), колектив об’єднаний певним інтересом, має спільну мету, є деференційованим, діє на законній підставі, має свої механізми управління.

Колективне утворення в АП діє від свого імені, на нього, як на відповідну цілісність покладаються обов’язки, надаються права, зміни в особистому складі, як правило, не впливають на його назву, правове положення та не відображається на правосуб’єктності.

В залежності від ступеня організаційної самостійності, цілей та особливостей правового становища у системі колективних суб’єктів виділяють 4 групи:

1) організації;

2) структурні підрозділи організацій;

3) трудові колективи організацій та їх структурних підрозділів;

4) складні організації.

Нерідко ототожнюють колективний суб’єкт та юридичні особи. Поняття не тотожні. Юридична особа поняття вужче.

3. Види правосуб’єктності:

1) загальна – здатність особи, в межах певної правової системи бути суб’єктом взагалі;

2) галузева – здатність особи бути учасником правовідносин, що є предметом конкретної галузі права;

3) спеціальна – здатність особи бути учасником певного кола правових відносин, в межах відповідної галузі права (посадові особи, військові службовці).

Адміністративна правосуб’єктність – це здатність фізичної чи юридичної особи, чи іншого колективного утворення бути носієм суб’єктивних прав та юридичних обов’язків в сфері А-П відносин.

Складові адмін. правосуб’єктності:

• правоздатність;

• дієздатність;

• деліктоздатність

Співвідношення понять адміністративна правосуб’єктність і адміністративно-правовий статус:

Деякі вчені до адмін.првосуб’єктності додають А-П статус. Співвідношення полягає в наступному: коли мова йде про потенційну здатність бути учасником, увага звертається на його адмін.правосуб’єктності, а саме мова йде про наявні у конкретного суб’єкта права та обов’язки, то мається на увазі його адміністративно-правовий статус.

Адміністративно-правовий статус державних органів – це сукупність прав та обов’язків, закріплений за цим державним органом.

Співвідношення А-П статусу і компетенції.

Компетенція – сукупність прав та обов’язків конкретного публічного суб’єкта. Реалізується через відповідних посадових осіб.

ТЕМА: Адміністративно-правовий статус фізичних осіб.

1. Загальна характеристика.

2. А-П статус громадян України.

3. А-П статус іноземців та осіб без громадянства.

1. Терміни: фізична особа, особистість, громадянин, індивід.

У філососфському плані людина – суб’єкт соціальної культурно-історичної діяльності, суб’єкт суспільних відносин.

Особистість – є відносно стійкою, динамічною соціально обумовленою сукупністю громадсько-політичних, духовних, морально-вольових якостей, свідомість і вчинки якої характеризуються ступенем зрілості та прагненням виявити свої індивідуальні здібності.

У міжнародно-правових актах зустрічається поняття людина.

Загальна Декларація прав людини: йдеться про права людини, властиві всім членам людської спільноти. Поряд з терміном людина застосовують індивід, особа характерна для науки.

А-П статус людини і громадянина – це сукупність прав і обов’язків особи в адміністартивно-правових відносинах. Такі відносини виникають у людини у процесі взаємодії з іншими суб’єктами АП.

Є складовою загального правового статусу особи, який врегульований конституційним правом.

Багато прав і обов’язків в АП є похідними від конституційних прав і обов’язків, знаходять своє закріплення в КУ, законах та інших нормативно-правових актах України.

А-П відносини особи з іншими суб’єктами АП можуть виникати на підставі:

1) реалізації прав людини і громадянина;

2) захисті прав і свобод особи або порушенні обов’язків.

До змісту А-П статусу:

• права і обов’язки, свободи

• гарантії реалізації їх

• механізм їх охорони та захисту з боку органів державної влади і місцевого самоврядування.

До системи АП включається значна кількість правових норм, які містяться у законах, встановлюють обов’язки громадян в різних сферах діяльності. Такі норми регламентують права і обов’язки і спрямовані на захист встановленого порядку управління, громалського порядку, захист прав інших громадян, охорону навколишнього середовища, охорону історичних і культурних пам’яток. Дотримання є обов’язок громадян. А-П статус визначається обсягом і характером її адміністративної правосуб’єктності.

Адміністративна правоздатність у ряді випадків залежить від:

• віку;

• стану здоров’я;

• освіти;

• інших факторів.

Оскільки в А-П сфері набуття прав та виконання обов’язків досить часто є неможливим без певного рівня розумового, фізичного, психічного розвитку наявності в неї особливих знань особи, життєвого та професійного досвіду, здітності особи нести відповідальність за наслідки своїх дій.

Адміністративна правоздатність є основою для виникнення адміністративної дієздатності.

В житті є багато спеціальних адміністративнх статусів:

Групи:

• А-П статус членів адмін. колективів;

• Суб’єктів адмін. опіки (сиріт, безробітних, біженців);

• Жителів територій з особливими А-П режимами;

• Суб’єктів дозвільної системи (водіїв, ліцензіятів, осіб, допущених до державної таємниці)

• Державні та муніципальні суб’єкти

• Підприємці

• Осіб, які скоїли злочин.