14. Основні види влади.

Вла́да — сила, яка з допомогою авторитету, заохочення та примусу, має здатність зі своєї волі впливати на інших. В найширшому розумінні влада це здатність впливати на події та явища. Якщо розглядати підстави, на яких тримається влада в людських суспільствах, то можна виділити такі типи влади:

Сімейна влада — побудована на силі авторитету одного або декількох членів сім'ї, який дає змогу впливати на життєдіяльність цієї сім’ї.

Політична влада — це здатність суспільних груп чи індивідів впроваджувати у життя рішення, що виражають їхню волю і впливають на діяльність, на поведінку людей та їх об'єднань, за допомогою волі, авторитету, права, насильства.

Державна влада - це спосіб керівництва суспільством для якого характерна опора на спеціальний апарат примуса.

Примусова влада

Ця влада є найбільш поширеною і спирається на загрозу застосування сили. Вона може бути як легітимною (від лат. lēgitimus — узгоджений з законом; законний; правомірний) так і нелегітимною. До першої слід відносити тільки таку владу, яка добровільно приймається більшістю підлеглих, без спонукання до послуху шляхом погроз, утиску тощо. Індивіди сприймають таку владу виправданою, хоч шляхи й підстави виправдування і мотивація підкорення авторитетові влади можуть бути різними. Саме таким критеріям відповідає державна влада, котра на підставі загальновизнаної правомірності (законності) може принагідно застосовувати силу. До другої можна віднести владу озброєного грабіжника, що примушує жертву віддати свій гаманець. Примусовість і в першому, і в другому випадку не означає, що люди завжди покірливі у напрямку тиску, насправді у них є можливість вибору: не підкоритись силі навіть з ризиком втрати свободи або й життя.

Психологічна влада

Вона зустрічається там, де людина діє в заданому напрямку під психологічним впливом, часто неусвідомлюваним. Це влада переконання та навіювання. При ефективному функціонуванні «психологічної влади» індивіди підпадають під процедуру «промивання мозку» і частіше за все не мають ніякої можливості вибору своєї поведінки, як у випадку примусової влади.

Економічна влада

Її основою є обмін товарами й послугами за взаємною осмисленою згодою. Індивіди приймають умови взаємообміну, підкоряються їм з огляду на особисту вигоду. Однак відомо, що при обміні вихідні позиції його учасників можуть бути далеко нерівними і тоді одні групи або індивіди мають змогу диктувати умови обміну іншим, ставлячи їх у невигідне становище і тим самим здобуваючи ту саму економічну владу.

Економічна влада — це відносини які зумовлені матеріальними потребами життя суспільства, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїй волі волю інших учасників процесу виробництва.

Якщо економічна влада передбачає розподіл матеріальних благ, то соціальна означає розподіл благ соціальних. Вона пов'язана з визначенням статусу різних груп у структурі суспільства, посад, прав та обов'язків, наданням соціальних послуг у сфері освіти, охорони здоров'я, забезпечення житлом тощо.

Духовно-інформаційна - культурна, релігійна, влада ЗМІ. Особливого значення у сучасному суспільстві набули ЗМІ, оскільки виступають основним каналом впливу на масову аудиторію, ЗМІ дозволяє досягти поставленої мети, мінімально витрачаючи ресурси влади, дозволяє перетворити супротивників у союзників.

15. М.Вебер про три типи влади.

Найвідомішою в політології є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний7. Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу. Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням. Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це — основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. Оскільки він грунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним, на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'язаного з довірою до осіб керівників. Названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного. Здійснюючи типологію різновидів легітимності, М. Вебер використав розроблену ним методологію так званого чистого, або ідеального, типу, яка в подальшому стала широко використовуватись у політології при класифікації різноманітних політичних явищ і процесів.

16. Проблема забезпечення легітимності влади.

Проблема легітимності політичної влади для юристів має особливе значення, бо воно пов’язане не тільки з нормами права, але і справедливою системою моральних норм.

Легітимність політичного явища не означає юридично сформованої законності, і саме тому легітимність не слідує змішувати з легальністю, тобто у законністю. Легітимність не володіє юридичними функціями і не є правовим процесом.

Населення може підкоритися владі, але в душі зневажати її, сміятися над нею, при найменшій можливості відхилятися від неї. В цьому випадку влада застосовує підкорення, силу. Влада застосована на страху, не може бути легітимною. Легітимація означає покору, згоду, політичну участь без примушення. Легітимна влада авторитетна та ефективна, вона характеризується як правомірна та справедлива. Які основні ознаки легітимності політичної влади?

Найпершою ознакою довірливість відношень до неї пригніченої більшості населення, заснованого на вірі в те, що існуючий порядок є найкращий для даної країни, а влада здібна розв’язати важливі для суспільства та індивідів проблеми.

Другою ознакою легітимності влади є визнання суспільством значимості, цінностей як самої влади, так і її організації. Влада сприймається не як зло, з яким неминуче треба вживатися, а як фактор, забезпечуючий порядок у суспільстві, що захищає життя людей. Легітимність влади затверджується тоді, коли вона проводить політику, відповідаючи інтересам, розумінню громадян.

Ще одним, не менш важливою ознакою легітимності влади є схвалення масами політики, яку проводить політичне та державне керівництво, і яке відображається у згоді з їх основними цілями, методами та засобами. Ця ознака розкриває суб’єктивне відношення людей до конкретного уряду, лідера. Маси з розумінням відносяться до використання навіть непопулярних засобів та методів, а у тому числі і насильницьких.

17. Принцип поділу влади.

Одна з найважливіших проблем владних стосунків – це запобігання зловживанню владою. Сенс теорії розділення властей – розділення влади на три головні гілки – законодавчу, виконавчу і судову, кожна з яких досить незалежна один від одного, і в той же час вони постійно взаємодіють між собою в процесі формування і здійснення державної політики. Таким чином різні гілки влади стримують і врівноважують один одного, забезпечуючи гарантію проти порушення демократичних норм і зловживання владою. Розділення властей запобігає узурпації влади всіх трьох її гілок в руках однієї особи, що і гарантує свободу як головний принцип демократії.

Проте самого розділення властей ще не вистачає для забезпечення суверенітету народу – необхідні відповідні механізми взаємодії і збалансувало, система заборон і противаг. У демократичному суспільстві кожна з гілок влади наділена повноваженнями, але і кожна з них врівноважує одна іншу, не дозволяючи жодній з них зайняти пануюче положення в суспільстві, що і є одним з найважливіших механізмів того, що збалансовує гілки влади. Не менш значимою є наявність незалежного контролю за діяльністю державних владних структур, що здійснюється не лише «зверху», але й постійно і ефективно «знизу». До цих механізмів відносяться також імперативний мандат обранців народу, які безпосередньо підзвітні своїм виборцям, що мають право відгукнути їх.

18. Правова держава: сутність, визначення, основні ознаки.

Правова́ держа́ва — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі — і державні органи, і громадяни — однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.

Правова держава – держава де  діють справедливі і шляхетні закони, усі люди рівні перед законом і судом, втілюється принцип верховенства права, забезпечуються права і свободи людини, гарантується принцип недопустимості звуження існуючих прав і свобод людини, та відповідальності влади перед людиною, а реалізація принципу розподілу влади забезпечує гармонізацію державного управління, злагоду в суспільстві та створює умови недопустимості зловживань та повороту до гіршого.

ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ. До таких ознак належать:

– народний суверенітет;

– верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

– вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;

– поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, що створює систему стримування і противаг між ними;

– гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об’єднань громадян та індивідів;

– можливість громадських об’єднань та громадян брати участь в управлінні суспільством; дотримання принципів прямого, рівного, загального виборчого права;

– контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;

– відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав;

– органічний зв’язок прав і свобод людини і громадянина з їх обов’язками, відповідальністю, законослухняністю, самоконтролем, самосвідомістю.

Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну принципову вимогу – дотримання загальноприйнятих норм моралі.

Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

Визнання держави правовою означає підкорення будь-яких форм державної діяльності праву, передовсім Конституції, головне призначення якої в демократичному суспільстві — бути основним обмежувачем державної влади заради збереження основних прав і свобод громадян, слугувати гарантом саморозвитку і самоорганізації основних інститутів демократичного суспільства. Обмежуючи державну владу правом, Конституція зберігає тим самим проголошену нею свободу, яка є основним призначенням права.

19. Соціальна держава.

Соціальна держава - це новий етап у розвитку держави, який став можливим за наявності у держави достатніх ресурсів, щоб забезпечити реальну відповідальність за долю суспільства, кожного громадянина.

Серед ознак соціальної держави відзначимо наступні.

1. Гідний рівень життя. Держава відповідальна за надання кожному громадянину прожиткового мінімуму, який гарантує гідне існування. Цю функцію держава здійснює шляхом справедливого перерозподілу суспільного багатства від багатих до бідних верств населення. Зазвичай прожитковий мінімум складається з вартості двохсот найменувань продуктів, товарів і послуг, які необхідні для нормального життя людини.

2. Соціальна рівність. Мова не йде про зрівнялівки. Соціальне рівність слід розуміти як рівність стартових можливостей, а не рівність результатів діяльності. Проявів соціальної нерівності безліч: це і вік, освіта, район проживання, здоров'я, фах, стать і т. п.

3. Соціальний захист тих, хто втратив дохід або засоби до існування (з причини хвороби, інвалідності, старості, втрати годувальника, безробіття), а також оплата витрат на медичне обслуговування.

4. Піднесення добробуту всього суспільства. Показником добробуту є рівень бідності. Зазвичай у розвинених країнах він не перевищує 10%. а в Швеції - трохи більше 5%. Це дозволяє включати в користування матеріальними благами (оплата житла, стипендії студентам, допомоги на дітей тощо) все більш широке коло осіб.