4. Норми та джерела кримінально-виконавчого права

 Норми кримінально-виконавчого права являють собою правила поведінки, які містять заборони і дозвіл у сфері виконання покарань. Норми кримінально-виконавчого права, встановлюючи права і обов'язки суб'єктів, які виконують і відбувають покарання, визначають службове становище відповідних посадових осіб і поведінку засуджених в їх повсякденному житті. Визначаючи зміст відбування покарання, вони передбачають його належне виконання і гарантують межі вимог стосовно засуджених.    Найбільш різнобічне визначені нормами кримінально-виконавчого права порядок та умови відбування позбавлення волі, режим відбування покарання, праця засуджених, їх навчання і основні форми виховної роботи.    Зміст норм кримінально-виконавчого права становить собою такі правила поведінки, які нормами ніякої іншої галузі права не передбачені. Норми кримінально-виконавчого права регулюють повсякденне життя і побут засуджених, участь їх у праці, дозвілля, проведення серед них виховних заходів, навчання, тобто ті відносини, учасниками яких є засуджені, і які у звичайному житті (на волі) регулюються нормами інших галузей права та моралі.    Норми кримінально-виконавчого права поділяються на види залежно від поставлених завдань і обраних підстав.    I. За формою вони поділяються на матеріальні та процесуальні. Слід зазначити, що в кримінально-виконавчому праві немає чіткого поділу норм на матеріальні і процесуальні, як у кримінальному праві і цивільному праві.    II. За соціальним призначенням: 1) регулятивні; 2) правоохоронні; 3) спеціальні.     Регулятивні — це норми, що безпосередньо регулюють суспільні відносини, які складаються на їхній основі в процесі виконання покарання. Це регулювання шляхом встановлення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків суб'єктам кримінально-виконавчих правовідносин: органам держави і засудженим. Більшість норм кримінально-виконавчого законодавства належить до регулятивних.    Правоохоронні — це норми, що регламентують норми відповідальності, а також специфічні заходи захисту суб'єктивних прав. У ролі правоохоронних норм кримінально-виконавчого права виступають норми, що передбачають дисциплінарну і матеріальну відповідальність за порушення регулятивних норм.    Спеціальні — це дефінітивні норми, які визначають поняття; декларативні норми, які формулюють принципи, завдання й основні положення кримінально-виконавчого законодавства; темпорально-колізійні норми, які встановлюють правило вибору потрібних норм з числа різночасно діючих; просторово-колізійні норми, які встановлюють правило вибору потрібних норм з числа норм, що мають різну територію дії; оперативні норми, які встановлюють порядок вступу в дію нових нормативних актів.    III. За характером встановленого правила норми кримінально-виконавчого права можуть бути зобов'язальні; заборонні; уповноважувальні та заохочувальні.     Зобов'язальні норми встановлюють обов'язок суб'єктів здійснювати певні позитивні активні дії.    Заборонні норми встановлюють обов'язок особи не вчиняти певних неправомірних дій.    Уповноважувальні норми надають право суб'єкту правовідносин на здійснення певних дозволених законом дій.    Заохочувальні норми надають суб'єктам правовідносин додаткові права при наявності особливих підстав. Заохочувальні норми стимулюють бажану для держави поведінку, не вдаючись до примусових заходів. Заохочувальні норми не можуть бути наказом, категоричним розпорядженням. Виконання засудженим умов заохочувальної норми ще не дає права вимагати той чи інший вид заохочення, а орган, який виконує покарання, не зобов'язаний засудженому надавати таке заохочення.    З точки зору структури норма кримінально-виконавчого права має, як і будь-яка інша норма, гіпотезу, диспозицію і санкцію.     Гіпотеза норми кримінально-виконавчого права визначає межі її чинності (дії), тобто ті умови, за яких повинна діяти норма, і тих суб'єктів правовідносин, яких диспозиція наділяє певними правами і обов'язками.    Диспозиція норми кримінально-виконавчого права встановлює права і обов'язки суб'єктів виправно-трудових відносин.    Санкція норми кримінально-виконавчого права містить вказівки на ті правові наслідки, до яких вдаються за порушення вимог диспозиції норми.    У кримінально-виконавчому законодавстві майже немає норм, які мають усі три перераховані елементи. У текстах більшості норм кримінально-виконавчого законодавства майже неможливо знайти гіпотезу, вона, як правило, лише припускається; частина диспозиції іноді виноситься за межі нормативних актів, наприклад як додаток до них; санкції містяться в окремій нормі. Більше того, можуть бути норми, які взагалі не мають жодного з трьох елементів. Це норми, які формулюють загальні положення, завдання кримінально-виконавчого законодавства тощо.    Норми будь-якої галузі права містяться в їх джерелах. У теорії права поняття джерела права вживається у двох значеннях: матеріальному та юридичному.    У матеріальному — джерелами права визначаються умови життя суспільства, які складають усю сукупність суспільних відносин, у тому числі і зміст волі домінуючої частини суспільства, виражений у нормах права.    В юридичному — під джерелами права прийнято розуміти ті особливі специфічні форми, в яких виражаються норми права або в яких закріплені чинні норми права. Саме в цьому контексті розглядаються джерела кримінально-виконавчого права.    Під джерелами кримінально-виконавчого права слід розуміти акти органів влади або компетентних органів управління, що мають норми кримінально-виконавчого права.    Базою всього нашого законодавства, в тому числі і кримінально-виконавчого, є Конституція України. Вона визначає основи суспільного ладу і політики країни, конституційні принципи державного управління, права, свободи і обов'язки громадян України, у тому числі засуджених до покарань (наприклад, статті 62—64, 68). Безпосередньо до джерел кримінально-виконавчого права, які складають його систему, належать:    1) Виправно-трудовий кодекс України;    2) інші законодавчі акти України (наприклад, Кримінальний кодекс, Кодекс законів про працю, Кодекс законів про шлюб і сім'ю та ін.);    3) Закони України (наприклад, Закон України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" від 24 січня 1995 р., Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р. та ін.);    4) Постанови Верховної Ради України та Укази Президії Верховної Ради України (наприклад, Положення про порядок і умови виконання в Українській РСР кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, затверджене Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 22 червня 1984 р. та ін.);    5) Укази Президента України (наприклад, Указ Президента України "Про Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України" від 5 квітня 1994 р., Указ Президента України "Про утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань" від 22 квітня 1998 р. та ін.);    6) Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України (на приклад, Постанова Кабінету Міністрів України "Про Основні напрямки реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР" від 11 липня 1991 р. за № 88, Постанова Кабінету Міністрів України "Про заходи щодо зміцнення матеріальної бази органів і установ кримінально-виконавчої системи на 2000—2004 роки" від 20 червня 2000 р. за № 986 та ін.);    7) міжвідомчі та відомчі нормативні акти, накази, правила, положення, інструкції Державного департаменту України з питань виконання покарань (наприклад, наказ ДДУПВП та МОЗ України "Про Положення про лікарсько-трудову комісію" від 18 січня 2000 р. за № 3/6, наказ ДДУПВП "Про затвердження і введення в дію Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ" від 5 червня 2000 р. за №110 та ін.);    8) міжнародно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою України (наприклад, Віденська угода 1989 р., міждержавні угоди про передачу засуджених тощо).    Отже, система джерел кримінально-виконавчого права — це вичерпний, розміщений у певному порядку перелік нормативних актів, де кожний з них посідає певне місце залежно від його юридичної сили.