Позитивний

У такому разі суб'єктами є всі суб'єкти конституційно-правових відносин, проявляється у сумлінному ставленні суб'єктів до реалізації своїх конституційних обов'язків, ефективне їх виконання. Колосова Н. М.

Окрім того позитивну відповідальність пов'язують з підзвітністю, наявністю компетенції у певній сфері.

Негативний

Полягає у застосуванні спеціальних заходів впливу внаслідок неналежної поведінки суб'єктів конституційного права.

Розрізняють два значення негативної конституційно-правової відповідальності:

• Широке значення — охоплює власне конституційну відповідальність у вузькому сенсі, адміністративну, кримінальну відповідальність за порушення норм конституційного права

• Вузьке значення — вид юридичної відповідальності, передбачений нормами конституційного права. Має специфічні коло суб'єктів, механізм реалізації, санкції.

Нормативною підставою конституційно-правової відповідальності в Україні є Конституція та значна кількість інших нормативно-правових актів, які регулюють окремі її елементи та переважно закріплюють конкретні види конституційних правопорушень.

Фактичною підставою її настання виступає порушення приписів конституційного законодавства.

58. Підстави конституційно-правової відповідальності.

підстава конституційно-правової відповідальності. Це і конкретна норма конституційного права, яку було порушено, і одночасно - наявність у діянні особи (органу, держави) конкретного складу конституційного делікту.

Нормативною підставою конституційно-правової відповідальності може бути визнано порушення норм Конституції України та інших джерел галузі конституційного права. Водночас конституційно-правові норми досить часто не містять чітких юридичних підстав притягнення суб'єкта до конституційно-правової відповідальності. Наприклад, згідно зі ст. 106 Конституції України Президент України припиняє повноваження Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, скасовує акти Кабінету Міністрів України тощо. Але реалізуючі зазначені повноваження, Президент, власне, не пов'язаний ніякими правовими умовами (в усякому разі, їх не визначено нормами конституційного права). В подібних випадках можна робити висновок щодо існування прогалин у конституційному праві або ж про наявність політичної відповідальності.

Фактична підстава конституційно-правової відповідальності - це конкретний конституційно-правовий делікт, склад якого передбачає об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону.

59. Санкції в конституційному праві

Характерною рисою конституційної відповідальності, яка відріз­няє її від інших видів юридичної відповідальності, є своєрідність її санкцій. Вони можуть бути різними: прийняття резолюції недовіри, дострокове припинення повноважень, усунення з поста в порядку ім­пічменту, відмова в реєстрації чи скасування реєстрації кандидата в депутати і т. ін. В юридичній літературі питання про віднесення кон­кретних санкцій до заходів конституційно-правової відповідальності вирішується неоднозначно.

У будь-якому разі санкція є обов’язковим атрибутом ретроспек­тивної юридичної відповідальності. В цьому плані конституційно-правова відповідальність не є винятком. Більше того, вона взагалі дуже часто виступає в якості форми реалізації деяких санкцій.

У правовій державі в основу побудови системи державних орга­нів покладається принцип поділу влади. Цей принцип, закріплений і у Конституції України, зокрема, визначає, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судо­ву. основою даного принципу є механізм стримувань і противаг, який фактично закріплюється в санкціях норм конституційного права.

До кожного окремого суб’єкта конституційно-правової відпові­дальності можна застосувати одну або декілька з наведених санкцій:

скасування незаконних актів (примусова ліквідація право­відносин, що незаконно виникли, відновлення порушеного правопорядку, усунення спричиненої шкоди і відшкодування завданих збитків);

призупинення дії актів державних органів з мотивів їх некон­ституційності або невідповідності чинному законодавству;

визнання результатів виборів чи референдумів, інших форм народного волевиявлення недійсними;

дострокове припинення повноважень органів державної вла­ди,

усунення з посади;

дострокове переформування органів;

позбавлення юридичної сили дій, які не відповідають вимо­гам конституційно-правових норм;

процесуальні санкції, передбачені регламентами колегіальних органів державної влади.

Тут варто звернути увагу на один надзвичайно важливий в су­часних умовах факт: як уже відзначалося, норми Конституції є нор­мами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Консти­туції України гарантується. В контексті питання, що розглядається, це також означає, що відповідальність за санкціями конституційно-правових норм безпосередня і настає остільки, оскільки передбачена як така у Конституції та конституційних законах.

60. Поняття та основні моделі конституційно-правового статусу особи.

конституційно-правовий статус людини - це сукупність правосуб'єктності людини, його принципів, прав, свобод і обов'язків людини та їх гарантій.

Ліберальна концепція виходить з того, що кожна людина від моменту народження природою наділена невід'ємними правами. Обмеження прав людини і громадянина можливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насильству та ін.

У руслі цієї моделі конституційні обов'язки громадян визначаються в обмеженому вигляді, а то й взагалі не згадуються у конституції.

Колективістський підхід до вирішення проблеми прав людини надає пріоритет не особистості, а колективу (суспільству, класам, об'єднанням). За такого підходу головними є соціально-економічні права, розрізняють права громадян (людини) і права трудящих, у конституціях наводиться широкий перелік обов'язків громадян

Третій підхід до правового статусу особи пов'язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи визначається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки перед Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман.

Особливий підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії та Латинської Америки. Людина тут розглядається як невід'ємна клітинка племені, її права не можуть реалізовуватися окремо від племені.

61. Структура конституційно-правового статусу особи.

1) права, свободи і обов'язки як основи конституційного статусу особи;

2) громадянство, правосуб'єктність, юридичні гарантії як умови реалізації прав, свобод та обов'язків;

3) принципи правового статусу особи як вихідні засади, що інтегрують у собі нормативний зміст прав, свобод та обов'язків особи, а також умови їх реалізації1.

62. Принципи конституційно-правового статусу особи.

Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека - найвища соціальна цінність

 Конституційний принцип рівноправ'я

Принцип невідчужуваності та непорушності основних прав і свобод

Принцип єдності конституційних прав і обов'язків

Принцип безпосередньої дії прав і свобод людини і громадянина

Принцип невичерпності прав і свобод людини і громадянина

Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права

63. Права і свободи людини і громадянина: поняття та види.

Права людини — права та свободи, які кожна людина має виключно на тій підставі, що вона є людиною, і які, таким чином є однаковими для всіх людей. Конкретний обсяг прав людини визначається законодавством тієї правової системи, в умовах якої людина перебуває

Конституційні права і свободи людини і громадянина можна поділити на три групи:

1. Особисті права і свободи людини (громадянські, природні) безпосередньо пов'язані з сутністю людини, як фізичної особи:

- право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23 Конституції України);

- невід'ємне право на життя (ст. 27);

- право на повагу до гідності (ст. 28);

- право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29);

- право на недоторканість житла (ст. ЗО);

- право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);

- право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32);

- право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33);

- право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34);

- право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

2. Політичні права і свободи громадянина України пов'язані з взаємовідносинами особи і держави, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і політичних партій та інших політичних інститутів держави і суспільства:

> право на об'єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36);

> право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському і місцевому референдумах (ст. 38);

> право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38);

^ право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39);

3. Економічні, культурні, соціальні, екологічні та сімейні права людини:

- право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатом своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);

- право кожного на підприємницьку діяльність (ст. 42);

- право на працю (ст. 43);

- право працюючих на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів (ст. 44);

- право працюючих на відпочинок (ст. 45);

- право громадян на соціальний захист (ст. 46);

- право кожного на житло (ст. 47);

- право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48);

- право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49);

- право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50);

- право пов'язане з забезпеченням вільної згоди на шлюб, охороною материнства і батьківства, дитини і сім'ї (ст. 51-52);

- право кожного на освіту (ст. 53);

- право на свободу літературної, художньої, іншої творчої діяльності та її результати 

64. Основні критерії класифікації та способи закріплення конституційних прав і свобод.

Основні способи закріплення прав, свобод і обов'язків особистості бувають двох видів: 1) позитивний і 2) негативний.  При позитивному способі конституція (конституційний закон) встановлює або визначає, що громадянин має певним правом. Наприклад, КонституціяКоролівства Іспанія закріплює, що всі громадяни мають право брати участь і суспільного життя безпосередньо або за допомогою своїх представників, вільно обраних шляхом загального голосування (ч. 1 ст. 23). У деяких випадках право чи свобода гарантуються без зазначення конкретного суб'єкта, громадянина: «Усі мають право вільно висловлювати свої думки усно, письмово і всяким іншим способом вираження думки» (ст. 21 Конституції Італійської Республіки).  Негативний спосіб формулювання прав і свобод означає конституційне заборона будь-якого суб'єкта порушувати права чи обмежувати права чи свободи інших суб'єктів права. Так, згідно зі ст. 14 Конституції Італійської Республіки «житла є недоторканними. Огляди, обшуки і накладення арешту не можуть проводитися інакше як у випадках і порядку, встановлених законом », тобто на перше місце висувається заборона, який може стосуватися іншого громадянина, але шляхом заборони гарантуються передусім права особистості від посягань з боку держави.  Негативний спосіб найбільш характерний для американського права, наприклад: «Ніхто не повинен примушувати свідчити проти самого себе у кримінальнійсправі» (1-а поправка до Конституції США). 

65. Особисті права людини: поняття, зміст, загальна характеристика.

Особисті (громадянські) права і свободи людини — це закріплені правом можливості фізичного існування і духовного розвитку людини.  Особистими правами володіють всі проживаючі на території України індивіди незалежно від свого правового стану (громадяни України, іноземні громадяни .

Право людини на повагу її гідності, право на життя, право на недоторканність житла, право вільного вибору місця проживання, право на свободу віросповідання тощо.

66. Поняття, зміст та загальна характеристика політичних прав людини і громадянина.

 Політичні права і свободи громадянина України пов'язані з взаємовідносинами особи і держави, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і політичних партій та інших політичних інститутів держави і суспільства:

> право на об'єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36);

> право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському і місцевому референдумах (ст. 38);

> право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38);

^ право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39);

67. Система конституційних обов’язків.

Конституційний обов’язок громадянина і людини – це міра обов’язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватись для забезпечення нормального функціонування інших суб’єктів громадянського суспільства. Система прав, свобод та обов’язків людини й громадянина, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. Залежно від характеру діяльності, здійснюваної у основних сферах життя громадянського суспільства, Конституція фіксує основні права, свободи й обов’язки громадянина і людини. Вони належать усім громадянам як суб’єктивні права певного виду. Формою реалізації основних прав можуть бути конкретні правовідносини. Водночас деякі конституційні права й обов’язки громадянина і людини можуть здійснюватись і опріч останніх (таємниця листування, виконання законів тощо). Уся система прав і обов’язків, їх співвідношення зумовлені об’єктивними потребами та інтересами суспільства з одного боку, й інтересами громадянина і людини – з іншого.

68. Поняття, суть і види правових гарантій конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Під гарантіями конституційних прав і свобод людини і громадянина прийнято розуміти систему умов і засобів, юридичних механізмів забезпечення належної реалізації визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина.

Більшість авторів виділяють наступні види конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина:

1. За обсягом - загальні гарантії - забезпечують всі або більшість прав і свобод та спеціальні - служать для захисту окремих категорій прав.

2. За сферами суспільних відносин - економічні - забезпечують матеріальні можливості реалізації того чи іншого права; політіческіе- припускають здійснення принципів демократичного державного режиму; організаційні - обмежують свавілля з боку державних органів або посадових осіб.

3. За способами правового регулювання:

1) внутрішньодержавні, які в свою чергу діляться на судові (коли права і свободи громадянина піддаються посяганню як з боку державних органів, так і окремих осіб; коли необхідно примусово забезпечити встановлені законом права і свободи) та позасудові гарантії (ряд прав особистості (право петицій , право скарги в адміністративному порядку); інститут парламентського уповноваженого з прав людини [1]; допомога професійного захисника (адвоката); юридична відповідальність за порушення прав і свобод (насамперед органів держави і посадових осіб)).

69. Процесуальні гарантії конституційних прав та свобод.

 До першої групи юридичних гарантій прав і свобод особи належать матеріальні та процесуальні гарантії, які у своїй сукупності становлять вихідні нормативні положення, що закріплюють основні правові засади забезпечення реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи. Процесуальні гарантії прав і свобод особи — це встановлені законом юридичні засоби забезпечення прав і свобод особи у процесі захисту цих прав і свобод під час здійснення правосуддя

70. Матеріальні гарантії конституційних прав і свобод.

Закріплюючи у відповідних правових нормах матеріальні гарантії — нормативні приписи, що мають на меті створити сприятливі юридичні умови для ефективного здійснення кожною особою своїх прав і свобод, держава водночас визначає конкретні форми і механізми реалізації деяких з них, закріплюючи їх у процесуальних нормах і утворюючи таким чином процесуальні гарантії. Встановлюючи матеріальні гарантії прав і свобод, держава не може обійтись без врегулювання правозастосовчої діяльності, метою якої є втілення матеріальних гарантій у реальність.

71. Інституційні гарантії конституційних прав і свобод.

 Інституційно-організаційні гарантії прав і свобод особи — це передбачені в законі суспільно-політичні інституції, на які покладаються відповідні функції і повноваження по організації забезпечення реалізації, охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.    Основними інституційно-організаційними гарантами прав і свобод людини за Конституцією України є Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації, суди, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, Конституційний Суд, політичні партії і громадські організації, органи місцевого самоврядування, міжнародні судові установи та відповідні органи міжнародних організацій.

72. Інститут Омбудсмана в системі гарантій конституційних прав і свобод.

Принципово новим засобом захисту прав людини є інститут омбудсмана, до якого можна звертатися, якщо буде потреба. Крім того, коли використано всі національні засоби захисту своїх прав, є можливість звернутися до міжнародних судових установ або організацій, членом або учасницею яких є держава.

Омбудсман, або омбудсмен (швед. Ombudsman – представник інтересів), – обрана спеціально (призначувана) посадова особа для контролю різного роду адміністративних органів, а в деяких країнах – також приватних осіб і об'єднань.

Правовий механізм будь-якої держави містить не тільки традиційні засоби контролю за законністю діяльності публічної адміністрації, а й так звані нетрадиційні, неформальні елементи. До останніх можна віднести омбудсманів. Необхідність інституту омбудсмана пояснюється тим, що класичні способи контролю за адміністрацією, зокрема парламент, суди (загальні й адміністративні), не можуть виявити всі несправедливі, грубі, упереджені, неуважні акти та дії посадових осіб.

інститут омбудсмана – відкритий засіб правового захисту, противага адміністративній таємності. Публічність необхідна для виконання рекомендацій омбудсмана;

інститут має державні атрибути (посаду, повноваження, юридичну регламентацію організації та функцій, підзвітність парламенту – органу виконавчої влади, установлення обов'язку адміністрації виконувати вимоги й рекомендації омбудсмана). Вони є додатковими гарантіями результативності інституту;

73. Основні моделі Омбудсмана в конституційній практиці сучасних країн.

Поряд з різними назвами існують і різні типи (моделі) омбудсмана, зумовлені формою державного устрою, правління, розвиненістю демократичних інститутів, доступністю інших засобів захисту прав і свобод людини і громадянина тощо. Можна виділити такі моделі омбудсмана:

1) парламентський (представницький) і виконавчий омбудсмани;

2) федеративний омбудсман, омбудсмани унітарної держави, регіонально-федеративна модель, муніципальні та спеціалізовані омбудсмани;

3) модель омбудсмана, який безпосередньо приймає скарги від громадян, і модель омбудсмана, який отримує скарги через парламентарів або членів місцевих представницьких органів;

4) модель омбудсмана, наділеного окремими імперативними повноваженнями (шведсько-фінська модель), і модель омбудсмана, який їх не має;

5) омбудсман, сфера повноважень якого поширюється на суди, муніципальні органи (омбудсман з широкою сферою компетенції), і омбудсман, до юрисдикції якого не належать судові, муніципальні чи інші органи (омбудсман з обмеженою сферою компетенції);

6) модель абсолютно деполітизованого омбудсмана і модель омбудсмана, який виконує певні політичні функції, підданий політичному впливу або який формується за активної участі політичних партій

7) омбудсмани, які широко використовують методи гласності і відкритості, і омбудсмани, які надають перевагу приватним і абсолютно конфіденційним розслідуванням;

8) індивідуальні і колегіальні омбудсманівські служби.

Наведений перелік моделей (типів) омбудсмана, з моєї точки зору, свідчить, що визначення того чи іншого типу (моделі) омбудсмана значною мірою зумовлено колом його повноважень, які також різняться.

74. Європейський Суд з прав людини в системі гарантій конституційних прав і свобод людини.

Засідання Європейського Суду проводяться в Палаці Прав Людини. Організація діяльності Суду, правила процедури, порядок реєстрації заяв, їх розгляд, прийняття рішень встановлені Конвенцією і Регламентом Суду. В склад Європейського Суду входять незалежні судді (на сьогоднішній день їх 41). Суд виносить своє рішення, керуючись нормами Конвенції і практикою використання своїх попередніх рішень. Це означає, що в Європейському Суді, на відміну від української кодифікаційної системи законодавства, діє прецедентна система. Під час розгляду кожної справи в засіданнях завжди має право брати участь суддя від держави, яка є стороною у спорі.

Суд розглядає справи, які до них поступили, в комітетах, які складаються з трьох суддів, в Палатах, включаючих 7 суддів, і в Великій Палаті, яка нараховує в своєму складі 17 суддів. Первинний розгляд індивідуальних скарг починається в Комітетах, які вирішують питання прийнятності скарг на одноособовій основі. Якщо петиція визнана прийнятною, то таке рішення підлягає оскарженню. Якщо Комітет не зміг прийняти рішення одноособово, то питання з прийнятності скарги вирішується Палатою, яка розглядає справи по суті.

У випадку признання звернення прийнятним, Суд може запропонувати:

Дружнє врегулювання;

Вирішити справу в відповідністю власної процедури;

Як очікується, Європейський Суд після реформи буде розглядати справи протягом двох років.

75. Поняття та основні характеристики громадянства.

Громадянство - це постійний правовий зв'язок особи і держави, що виявляється у їх взаємних правах та обов'язках.

Ознаками громадянства як певного зв'язку особи з державою є:

1) правовий характер;

2) необмеженість у просторі й часі;

3) максимальний характер взаємних прав та обов'язків.

Цей зв'язок виявляється в розповсюдженні на відповідну особу суверенної влади держави незалежно від місця її проживання - на території держави чи за її межами.

76. Європейська конвенція про громадянство від 6 листопада 1997 року.

Європейська конвенція про громадянство (англ. European Convention on Nationality) — конвенція Ради Європи, прийнята в 1997 році і набула чинності у 2000 році. Регулює умови та процедури придбання, втрати та відновлення громадянства, принципи дій у разі спадкоємності держав або множинного громадянства. На 2014 рік, 20 держав є учасниками конвенції, в тому числі Україна; ще 9 її підписали, у тому числі Росія. Латвія підписала конвенцію, проте у 2012 році Сейм відхилив ратифікацію.

Конвенція про громадянство ЄС зазнала конструктивної критики усіх держав членів та США, Канади, Багамів, Швейцарії та ряду ін. країн і держав(переважно антиглобалістичних індивідів та громадських діячів, соціалістів, демократів, правих, ультраправих, поміркованих, націоналістів та ін.). Одне з багатьох звинувачень на адресу творців проекту були: Ерозія суверенітету, негативна глобалізація, посилення влади та антиіндивідуалізм у різних аспектах, та багато ін. причин. Суспільствочленів та не членів конвенції та наступних угод поділилися за тих хто "за" і "проти" впровадження положень на практиці.

77. Принципи громадянства.

принцип єдиного громадянства;

принцип неможливості позбавлення громадянства України;

принцип визнання права громадянина України на зміну громадянства;

принцип неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення шлюбу другим із подружжя;

рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

збереження громадянства незалежно від місця проживання громадянина України.

78. Принципи єдиного громадянства та принцип невизнання подвійного громадянства в конституційному законодавстві європейських держав.

єдиного громадянства - громадянство держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Принцип єдиного громадянства відповідає вимогам Конвенції про скорочення випадків багатогромадянства від 6 травня 1963 р., яка регламентує можливість втрати громадянства за умови набуття громадянства іншої держави;

Незважаючи на це, біпатриди фактично існують, через те перед судами й посадовими особами постійно постає проблема визнання критерію встановлення єдиного законного громадянства біпатридів з точки зору як національного, так і міжнародного права. Якщо перед національним або міжнародним судом постає проблема встановлення громадянства біпатридів, судді користуються прецедентом, створеним Міжнародним судом ООН у справі Нотте-бома. який був за документами одночасно громадянином Ліхтенштейну і Гватемали. Згідно з вердиктом Міжнародного суду громадянство біпатридів у спірних справах встановлюється за концепцією ефективної громадянської належності, тобто керуються такими критеріями, як місце постійного проживання (доміцилій), місце роботи, місце реального користування громадянськими й політичними правами, володіння нерухомою власністю.

79. Способи набуття громадянства. Умови прийняття до громадянства.

Міжнародному праву відомі такі способи набуття громадянства:  — філіація;  — натуралізація (іноді именована укоріненням);  — оптація і трансферт;  — змішана система набуття громадянства.

1. визнання і дотримання Конституції України та законів України; 2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав, міжнароднідоговори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони).

   3. безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років.

   4. отримання дозволу на постійне проживання вУкраїні.

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі); 6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

80. Філіація і натуралізація як способи набуття громадянства.

Філіація -  особа отримує громадянство за народженням. Таким чином отримує громадянство переважна більшість осіб

Натуралізація (укорінення), то це вторинний (похідний) спосіб набуття громадянства. Цей спосіб належить до вольових, оскільки, як правило, потребує виконання певних формальностей з боку такої особи.

Є три основні види натуралізації:

1. за клопотанням особи;

2. на підставі закону чи іншого внутрішньодержавного акта;

3. на підставі міжнародного договору.

81. Оптація і трансферт як способи набуття громадянства.

Оптація — це вид натуралізації, при якому особа, котра проживає на території, що переходить до іншої держави, може вибрати або залишитися на певній території і набути нового громадянства чи переїхати на іншу територію своєї держави, зберігши попереднє громадянство. Як приклад оптації можна назвати обмін територією між СРСР та Польщею на підставі угоди, укладеної 6 липня 1945 р.4, а також між СРСР та Чехословацькою Республікою відповідно до угоди від 29 червня 1945 р.49 Так, ст. 2 Протоколу до останнього договору передбачала, що громадяни Чехословацької Республіки, які проживають у прикордонній зоні, у разі переїзду в СРСР набувають його громадянства.

Трансферт дуже схожий на оптацію, однак у цьому випадку вибір громадянства відбувається примусово. Потрібно зазначити, що міжнародне право забороняє автоматичну зміну громадянства. Про це, зокрема, згадується у ст. 4 Європейської конвенції про громадянство 1997 р. та в низці інших документів. Проте останнє не стосується правонаступництва, саме в цьому разі найчастіше має місце трансферт. Прикладом є надання громадянства ФРН усім громадянам НДР у 1990 р. під час об'єднання Німеччини.

82. Способи припинення громадянства.

трині міжнародного права прийнято виокремлювати декілька способів припинення громадянства, зокрема: 1) вихід чи відмова особи від громадянства (Вихід з громадянства (експатріація) - це припинення громадянства за бажанням особи.);

2) втрата громадянства (Втрата громадянства (денатуралізація) - це припинення громадянства за ініціативою держави.);

3) припинення громадянства на підставі міжнародного договору (Припинення громадянства на підставі міжнародного договору має місце тоді, коли настає ситуація, передбачена у такому документі.);

4) припинення громадянства внаслідок припинення існування держави як суб'єкта міжнародного права (Припинення громадянства внаслідок припинення існування держави як суб'єкта міжнародного права настає за розпаду держа).

83. Вихід з громадянства.

Громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є таким, що постійно проживає за кордоном

Дитина, яка виїхала разом із батьками на постійне проживання за кордон та разом із батьками виходить із громадянства України 

Дитина, яка виїхала разом з одним із батьків на постійне проживання за кордон та разом з ним виходить із громадянства України, а другий із батьків якої залишається громадянином України або є іноземцем чи особою без громадянства

Дитина, яка виїхала на постійне проживання за кордон і батьки якої вийшли з громадянства України

Дитина, яка виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків, який вийшов із громадянства України, а другий із батьків якої є громадянином України, іноземцем чи особою без громадянства

Дитина, яка відповідно до чинного законодавства України вважається такою, що постійно проживає за кордоном 

Дитина, яка набула громадянство України за народженням, якщо на момент її народження батьки або хоча б один із них були іноземцями чи особами без громадянства

Дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є громадянином України, а другий - іноземцем

Дитина, яку усиновлено іноземцями або особами без громадянства

84. Позбавлення громадянства.

Вас можуть позбавити італійського громадянства, якщо після його отримання буде встановлено, що Ви подавали запит, використовуючи підроблені документи, ввели в оману італійські влади або приховали інформацію, яка могла б негативно вплинути на вирішення даного питання.

85. Втрата громадянства.

 Добровільне набуття іншого громадянства;

- Набуття громадянства шляхом обману;

- Добровільна служба в іноземних збройних силах;

- Поведінка, що завдає серйозної шкоди інтересам держави;

- Відсутність реального зв'язку між державою і громадянином, звичайно проживає за кордоном.

86. Множинне громадянство та його юридичні наслідки.

Множинне (подвійне) громадянство (біпатризм, поліпатрізм) – це правове становище фізичної особи, яка одночасно перебуває у громадянстві двох чи більше країн.

Подвійне громадянство часто має певні негативні наслідки, пов’язані з наданням дипломатичного захисту, військовою та державною службою, сплатою податків тощо. Як правило, кожна з держав, громадянство якої одночасно має певна особа, не звільняє її від військового обов’язку та обов’язку сплачувати податки. Для розв’язання таких проблем може застосовуватися т. з. принцип «ефективного» громадянства, який створює переважний правовий зв’язок біпатрида з тією державою, де особа постійно проживає. Проте навіть застосування цього принципу не усуває усіх колізій, пов’язаних із множинним громадянством.

87. Конституційний лад – категорія та інститут конституційного права.

Конституційний лад - це фактичний (реальний) стан суспільних відносин, що регулюються та охороняються конституційними нормами і принципами. За своєю суттю конституційний лад становить певний тип конституційно-правових відносин, визначений рівнем розвитку суспільства, держави та досягненнями науки права.

Ознаки конституційного ладу:

1) фактичність (реальність) - конституційний лад існує в повсякденному житті суспільства і держави, відображає дійсний стан суспільних відносин, існує не в уяві, а в повсякденному житті конкретної держави;

2) регулюється і охороняється конституційними нормами та принципами, тому і називається конституційним;

3) суверенність - право визначати та змінювати конституційний лад може лише народ України (ч. З ст. 5 Конституції України);

4) програмність - розвивається на основі теоретично обґрунтованих принципів, концепцій, закріплених у Конституції та законах України;

5) наступність - ураховуються традиції та історичний досвід організації і функціонування державної влади, суспільних інститутів;

6) відносна стабільність - забезпечується системою державних гарантій, передбачених конституційними нормами

Як бачимо, нормативне закріплення інституту конституційного ладу в Основному Законі України не дає відповіді не лише на питання про витоки його формування, а й про зміст, складові та правову природу цього інституту. Відтак концептуальна невизначеність у питанні змістовного наповнення поняття "конституційний лад" та у виокремленні його складових опосередковує необхідність наукових дискусій і пошуків у цьому спрямуванні.

Загалом конституційно-правова доктрина зумовлює досить широке використання поняття "конституційний лад", проте на рівні вітчизняного і зарубіжного конституційного законодавства це поняття зустрічається рідко. Так, перший розділ конституцій різних країн світу, який, зазвичай, регламентує загальні засади конституційного ладу, не містить визначення такого поняття. Він має досить загальну назву - "Основні принципи" (Молдова, Італія, Бразилія), "Державний суверенітет" (Узбекистан), "Загальні положення" (Азербайджан), "Вступний розділ" (Іспанія), проте зустрічаються й інші назви - "Основи конституційного ладу" (Російська Федерація, Білорусь). Звичайно, такий стан актуалізує визначену проблему.

88. Конституційні основи державного ладу.

Державний лад - це фактичний та реальний стан суспільних відносин, які існують у зв'язку з функціонуванням інститутів держави (парламенту, президента, правосуддя, правоохоронних органів та ін.). За змістом державний лад становить певну систему суспільних відносин, насамперед, політичного характеру щодо організації державної влади та здійснення владних повноважень.

89. Принципи державного ладу та їх закріплення в сучасних конституціях.

Принципи суверенності та незалежності нашої держави є спорідненими й передбачають внутрішній і зовнішній суверенітет, незалежність України в усіх основних сферах: політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших. За своєю суттю суверенітет, незалежність держави означають верховенство, повноту, цілісність, невідчужуваність і самостійність державної влади в межах державного кордону та рівноправність і незалежність держави у відносинах з іншими державами.

Принцип демократизму держави характеризує передовсім взаємовідносини держави і суспільства, держави і особи. Першочергове значення у становленні та функціонуванні демократичної держави має порядок формування органів державної влади. Відповідно до Конституції України, шляхом вільних і справді демократичних виборів обираються народні депутати України, Президент України, органи місцевого самоврядування. Новелою сучасного виборчого права України є проведення в 2006 виборів до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування за пропорційною виборчою системою.

Принцип соціальної держави полягає в тому, що держава є і має бути виразником, представником і захисником інтересів як усього суспільства, усього народу, тобто як публічних, загальних інтересів, так і інтересів кожної особи, кожної людини і громадянина.

90. Конституційні основи суспільного ладу.

Суспільний лад-це фактичний та реальний стан суспільних відносин, що існують у зв'язку із функціонуванням інститутів суспільства (політичних партій, громадських організацій). За змістом суспільний лад становить певну систему політичних, економічних, соціальних, духовних (культурних) та інших суспільних відносин.

91. Конституційні основи громадянського суспільства.

Громадя́нське суспі́льство — це сукупність недержавних організацій, які представляють волю та інтереси громадян^[1]. Воно включає в себе сім’ю і приватну сферу, тобто "третій сектор" суспільства паралельно з державою та бізнесом. Елементами громадянського суспільства є різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя.

Для формування основних інститутів громадянського суспільства необхідно, щоб були сприятливі умови. Їх забезпечує саме суспільство через державу і всупереч їй. Через державу — прийняттям необхідних законів, формуванням демократичних структур, суворим дотриманням державою загальноприйнятих демократичних норм і процедур. Всупереч державі — утворення у рамках Конституції противаги у вигляді незалежних суспільних організацій і засобів масової інформації, функціонуванням масових демократичних суспільних рухів.

92. Конституційно-правові засоби та способи захисту конституційного ладу.

Гарантії конституційного ладу України; правовий режим надзвичайного стану.

Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність.

Гарантіями конституційного ладу України є такі положення Конституції України:

а)  неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157);

б)  неможливість зміни Конституції в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157);

в)   ускладнений порядок внесення змін до першого розділу Конституції, присвяченого засадам конституційного ладу України;

г)  конституційне визначення статусу Президента України як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 102) та встановлення відповідальності Президента України у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111);

д)  заборону утворювати політичні партії та громадські організації, програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституційного ладу насильницьким шляхом (ч. 1 ст. 37);

є) присягу народних депутатів України щодо додержання Конституції України та законів України (ч. 2 ст. 79);

ж) конституційний обов'язок Кабінету Міністрів України забезпечувати державний суверенітет України, виконання Конституції і законів України (п. 1 ст. 116);

з) діяльність спеціального органу захисту конституційного ладу - Конституційного Су

ду України,- який вирішує питання про конституційність чинного законодавства, актів Президента України та актів Кабінету Міністрів України (ст. 150).

* * *

Екстраординарним засобом захисту конституційного ладу є правовий режим надзвичайного стану1, що може бути введений в Україні або в окремих її місцевостях Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів од моменту звернення Президента України, з метою усунення загрози та якнайшвидшої ліквідації особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, нормалізації обстановки, відновлення правопорядку за спроб захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, для відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, створення умов для нормального функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших інститутів громадянського суспільства.

93. Інститут державної влади в конституційному праві.

Державна влада - це вид публічної політичної влади, що здійснюється державою та її органами, здатність держави підпорядковувати своїй волі поведінку людей та діяльність об'єднань, що знаходяться на її території.

Поряд із державною владою складовими публічної влади є влада народу (безпосереднє народовладдя, що здійснюється через вибори, референдуми) та місцеве самоврядування.

Відмежувати державну владу від інших різновидів публічної влади можна за такими ознаками:

1) у кожній країні існує тільки одна державна влада;

2) державна влада поширюється на всіх членів суспільства;

3) державна влада може розв'язувати загальносуспільні проблеми;

4) вона має у своєму розпорядженні такий особливий механізм та апарат, яких не мають інші різновиди публічної влади;

5) державна влада встановлює загальнообов'язкові, формально визначені для всього населення правила поведінки - юридичні (правові) норми;

6) ця влада характеризується суверенністю (суверенітетом), тобто верховенством, повнотою, неподільністю, самостійністю, формальною незалежністю від влади будь-якої організації або особи як у даній країні, так і за її межами.

94. Поняття та види державних органів.

Органи державної влади — це ланка (елемент) механізму держави, що бере участь у виконанні функцій держави й наділений при цьому владними повноваженнями