Питання для самоконтролю

1. Як називали в Західній Європі сучасники Ст.Оріховського?

2. Чому, на думку мислителя, виникає і для чого існує держава?

3. Які ідеї теорії суспільного договору були сформульовані Оріховським?

4. У чому полягали основні принципи загального блага (блага народу), сформульовані філософом?

5. Якого значення надавав Оріховський освіті громадян?

Тема 6. Соціально–християнська утопія і.Вишенського

Іван Вишенський (народився між 1545–1550 рр., помер після 1620 р.) – видатний письменник–полеміст, критик, сатирик, мислитель демократичного спрямування. Народився в містечку Судовій Вишні (Львівська обл.). Не сприймаючи правління Речі Посполитої, став ченцем Афонського монастиря (півострів Афон у Греції, в Егейському морі). У 1604 – 1606 рр. відвідав ряд монастирів в Україні.

Багато міркувань І. Вишенського присвячені буттю людини, пізнанню істини, а також створенню суспільно–політичного ідеалу на основі співвідношення "дух – тіло".

Виходячи із принципу "дух – тіло", полеміст намагався знайти обґрунтування для вимог свободи, рівності й справедливості, насамперед у сфері духу, а потім покласти це в основу громадського життя, життєдіяльності людини і народу. У процесі з’ясування цієї проблеми в дусі даного принципу Вишенський визнав основоположність і визначальність первісно–демократичних засад раннього християнства для церковного життя, а на цій підставі – для світських відносин.

Соборність (єдність) – основоположний принцип суспільно–релігійного життя. Полеміст виходив із того переконання, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні засади рівності й братерства, свободи і справедливості, а несправедливість і насильство, деспотизм і тиранія походять від абсолютизації принад і спокус світського життя, від жадоби багатства й розкоші, необмеженої влади й сваволі панування. Вишенський висунув концепцію соборності правління християнською церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей. Ця рівність від природи не дає нікому права самовільно ставати вище над іншими. Рівність людей перед Богом тим більше не дає нікому права поневолювати і деспотично правити, оскільки всі люди за своєю духовною сутністю зрівняні Богом і рівні перед ним як верховним законодавцем правди, справедливості й свободи.

Вишенський вважав, що принцип соборності, втілений у демократизмі раннього християнства, є основоположним і для суспільного життя. Беручи до уваги загальнофілософську тезу про дуалістичну природу людини як єдності духу і тіла, Вишенський наголошував на тому, що світське життя християнина невіддільне від релігійного, являє собою синкретичне поєднання духовного і тілесного. Як визначальна основа, духовна сутність людини повинна пронизувати не тільки релігійне, а й суспільне життя. Рівність, свобода, справедливість, братерство, благочинність тощо повинні лежати в основі всієї життєдіяльності людини і народу (не тільки в релігійному, а й у суспільному житті). Тому Вишенський прагнув довести, що лише дотримання принципу соборності забезпечить рівність усіх людей як у церковно–релігійному, так і в суспільно–політичному житті, усуне несправедливість, гноблення, визискування, тиранію і будь-яке інше зло.

Трактування суспільного буття людини з позиції концепції соборності висуває на перший план основоположну засаду рівності. Христос і його учні, за твердженням Вишенського, втілили її в ранньому християнстві, і це неперевершений зразок життя людини – християнина і громадянина.

Вишенський виходив із того, що прагнення до багатства постійно збуджується принадами, насолодами та спокусами матеріальної дійсності. До того ж тілесна природа людини перебуває під постійною "опікою" диявола. За Вишенським, диявол прагне спокусити людину земними благами, а оскільки це можна зробити через тілесну природу, яка субстанційно поєднується з ними, він намагається розпалити жадобу людини до багатства та розкоші. Якщо людина внаслідок слабкості духу не зможе приборкати тілесні прагнення, вони заволодіють нею, відсуваючи духовність. Накопичуючи власні багатства, людина водночас стверджує бідність інших.

Бідні скривджені, оскільки несправедливо втратили майно, а багаті – кривдники, бо несправедливо за рахунок бідних розбагатіли. Тому Вишенський заперечував багатство – соціальне зло. Оскільки бідність, на думку полеміста, є носієм доброчинства й високої шляхетності, він рішуче захищав її, вимагаючи рівності й справедливості. Водночас Вишенський шукав відповідного теоретичного обґрунтування позиції виразника й захисника пригноблених та експлуатованих верств суспільства. І цю теоретичну основу він знайшов в ідеалі раннього християнства, яке тоді було ідеологією пригноблених верств і рабів. Сам прихід Христа полеміст пов’язував із необхідністю порятунку саме бідних, а не багатих.

Втілення принципу соборності в земному житті – демократично–гуманістична вимога осягнення щастя та порятунку. На думку Вишенського, найголовніше в земному житті людини – це осягнення щастя, порятунку. Принципове значення має не тільки знання Святого письма, принципу соборності, а й втілення цих засад у реальному житті.

Конкретизуючи зміст рівності, Вишенський виділяв два аспекти: рівність людей від природи і рівність перед Богом. Кожна людина рівна перед всіма іншими тому, що має дух і тіло, а всі однаково рівні перед Богом. Дух і тіло самі собою нерівності не творять, не творить її і Бог. Нерівність виникає внаслідок абсолютизації принад мирського життя. Отже, рівність усіх людей від природи містить генетично закладений принцип рівності й для суспільного життя. Цю думку Вишенський чітко проводив через усю свою концепцію Він постійно підкреслював, що непростим злочином є порушення принципу рівності, свавільне піднесення себе над бідним і простим людом, гноблення та експлуатація його, необмежене тиранське панування.

Погорду і вищість над іншими польська шляхта та єзуїти підкреслювали на кожному кроці. Їх зневажливий тон переймала й руська шляхта, щоб не "відставати" від культури. Вишенський із великою майстерністю показав це на прикладі глузування українського шляхтича над православним монахом, його зовнішнім виглядом, життям–буттям. За Вишенським, шляхетність походить не від диявольських спокус земного багатства, не від народження і знатного походження, а від зрозуміння і засвоєння піднесених до рівня божественних духовних цінностей, які повинні становити сутність людини і які вона повинна покласти в основу своєї життєдіяльності.

Принцип рівності в трактуванні Вишенського є всезагальним як для духовно–релігійного, так і для світського, суспільного життя, основоположним для усіх інших засад – свободи, братерства, справедливості, благочинності тощо. Оскільки вони характеризують демократизм раннього християнства і становлять суть соборності як форми правління, встановленої Христом, але грубо порушеної, полеміст наполягав на тому, щоб не тільки в духовно–релігійному, а й у суспільному житті утвердити ці визначальні засади. Таким чином, він сподівався приборкати й усунути зло в земному житті.

Оскільки в суспільному житті є бідність і багатство, рівність і нерівність, то тією соціальною основою, у якій конкретизується й органічно втілюється рівність, є бідність, а не багатство. Вишенський бачив у бідності основу для рівності, оскільки бідність зрівнює всіх убогих (бідний бідному рівний своєю бідністю), у той час як багатство, з одного боку, вже містить нерівність (усі багаті по–різному, вони лише в протиставленні до бідності виступають абстрактною рівністю – багатством загалом), а із іншого – своїм виникненням багатство породжує бідність, отже, утверджує нерівність.

Отже, бідність вже за своєю суттю органічно поєднується з рівністю. Тому, за Вишенським, і Христос як втілення справедливості та правди не міг інакше з'явитися на землі, як тільки у вигляді убогого, бездомного, щоб авторитетом так званої божественної бідності піднести людську бідність до рівня шляхетності, звеличити її як неперевершену чесноту людини.

Рівність усіх людей від природи означає їх матеріальну рівність не тільки як біологічних тіл, а й ширше – як рівність щодо елементарно необхідного для задоволення основних вимог земного існування. Природна рівність людей є їх рівністю і в задоволені потреб біологічного існування. Питання полягає лише в тому, як її встановити.

Відкинувши багатство, а отже, і приватну власність, необхідно майново зрівняти людей на основі природної рівності. Якщо Христос вважав несумісним багатство зі своїм ученням, майно необхідно продати і гроші роздати бідним. У тих конкретно–історичних умовах це означало: вступаючи в християнську громаду, кожен повинен поділитися власним майном, віддати його в суспільний фонд згідно із принципом рівності. Це була найперша умова, виконання якої давало змогу й право вступити в християнську громаду, зробити перший крок до набуття досконалості, до вічного життя. Подібні тенденції були поширені в первісних християнських громадах і цілком відповідали сподіванням та інтересам бідних, їх соціальному становищу в період раннього християнства.

Вимогу спільності майна й заперечення приватного багатства Вишенський розглядав як встановлений Христом божественний закон, від якого ніхто – ні православний, ні католик, ні будь–хто інший не сміє відступати, якщо вважає себе християнином.

Акцентуючи увагу на спільності майна як основи рівності, справедливості, братерства, Вишенський розглядав її як основоположну, вічну підвалину християнства. Цю основоположну визначеність, як вічну і тотожну, він протиставляв одиничному, як тимчасовому і мінливому, що привноситься у християнство і що є джерелом будь–якої єресі тощо. Захищаючи суть християнства, полеміст відкидав усі так звані одиничні привнесення, які, на його думку, спотворювали загалом цілісне та незмінне вчення. Ішлося передусім про католицьку та уніатську церкви – відступи від християнства, які Вишенський називав єресями.

Таким чином, у трактуванні Вишенського гуманістично–демократичні засади раннього християнства, основані на рівності людей від природи і перед Богом, набувають значення первинних, основоположних і визначальних принципів не лише для утвердження так званої правдивої церкви, а й для встановлення рівності, свободи і справедливості і на цій основі ліквідації гноблення, деспотії в суспільному житті. На цій підставі в поглядах Вишенського вимальовується ідеал синкретичного поєднання релігійно–духовного та суспільного буття людини, який в історичному плані має прообраз у життєдіяльності первісно–християнських громад, а за характером наближається до стихійно–утопічного християнсько–етичного соціалізму. Певною мірою можна сказати, що Вишенський уявляє бажаний суспільно–громадський устрій як прокомуністичну утопію на взірець первісно–християнських общин.

Яким же способом досягається високий рівень духовності? На думку Вишенського, це повинен бути традиційний для православ’я ірраціональний містико–аскетичний спосіб. Першим ступенем на шляху досягнення найвищої духовності є очищення душі від пристрастей, намагання позбутися чуттєвості, усього земного з метою набуття людиною християнського смирення. Очищення ж, за переконаннями Вишенського, відбувається в процесі боротьби людини із земними спокусами, гордістю, славою, честолюбством, владою, багатством і супроводжується важкими стражданнями. Це, по суті, боротьба людини із самою собою.

Іван Вишенський розуміє Бога як надприродне і нематеріальне начало, єдину, вічну й об’єктивну, існуючу саму в собі, незалежну таємничу і непізнаванну істину. Бог уявляється йому також вищою волею, творчою силою, об'єктивною основою буття, якій підпорядковане все існуюче у світі.

Вишенський негативно ставився до світського знання. Причиною цього були спроби за допомогою раціонального мислення осягнути Бога. Цей філософський, аристотелівський розум, переконує Вишенський, походить від стихій світу. Цей розум намагається привнести свій людський, насамперед схоластичний, спосіб мислення в божественне вчення і за допомогою створених ним світських наук, передусім діалектики, відвернути людей від своєї віри, культури і батьківщини.

Вкрай негативне ставлення Вишенського до світського знання зближує його із провідними діячами Реформації в питанні доцільності розвитку світських наук. Так, М.Лютер у творі "Про рабство волі" гнівно закидає Еразму Роттердамському, що для нього християнське вчення нічим не краще думок філософів і людей, і стверджує, що "сатана відвертає людей від читання священних книг і зображає Святе письмо гідним зневаги для того, щоб сатанинська зараза перейшла з філософії на церкву і запрацювала в ній". Реальну небезпеку для віри вбачав у розвитку філософії, світських науках, захопленості самим процесом пізнання Ж.Кальвін. Він зізнавався, що, не вагаючись, знищив би всі людські науки, якби вони стали причиною охолодження християнської ревності та відвертання від Бога.

Іван Вишенський рішуче заперечував проти пізнання Божественної істини через логіку і розміркування, через застосування філософської методології, коли релігійне знання і сила переконання віруючого в предметах віри ґрунтувалися на абстрактних умовиводах і доказах і набувалися за допомогою оперування численними теологічними і філософськими матеріалами, тобто були зовнішнім шляхом пізнання істини.

Розглянута концепція соціального ідеалу Івана Вишенського є тільки частина його творчості. Він намагався формулювати загальнолюдські ідеали: прагнення до пізнання істини, добра, краси, морального вдосконалення, справедливості, любов до рідного краю, шанобливе ставлення до культурних традицій і духовної спадщини свого народу.