Питання для самоконтролю

1. Для чого необхідно, на думку Ш.Монтеск’є, застосовувати історичний підхід до розуміння соціальних проблем?

2. Чому мислитель ставився дуже обережно до перспективи швидкої і радикальної зміни суспільного ладу країни?

3. Що привело, на думку Монтеск’є, до встановлення соціальних законів між людьми?

4. Які положення, сформульовані філософом, стали прототипом функціонального підходу в соціології?

5. Яким чином учений звернув увагу на значущість соціально–психологічних рис народів?

6. У чому полягає, за Монтеск’є, географічне обумовлення "способів правління" в державі?

Тема 9. Соціально–політичні погляди ж.–ж.Руссо

Жан Жак Руссо (1712–1778) народився в сім'ї женевського годинни­каря. У молодості довго мандрував, не раз змінював професії, уривками вивчаючи філософію. Йому доводилось бути і бродячим музикантом, і лакеєм, і домашнім учителем. У 1741 р. у Парижі він познайомився з Дідро та іншими енциклопедистами. Став відомим після написання трактату "Чи сприяло відновлення наук та мистецтв покращенню або погіршенню звичаїв?", тема яко­го була оголошена вченою академією в Діжоні. Руссо сформулював не­гативну відповідь, що, звичайно, не сподобалось конкурсній раді, і його твір не одержав премії, але про філософа Руссо заговорили всі.

Пізніше, у 1754 р., він написав трактат "Про причини нерівності", а через десять років з'явилися відразу три його твори: "Юлія, або Нова Елоїза", "Про суспільний договір", "Еміль, або про виховання". Влада почала переслідувати письменника. Він був вимушений шукати притулку у Швейцарії, але й там не знайшов ро­зуміння. У 1766 р. Руссо спробував жити в Англії, куди його запросив Д.Юм (1711–1776), однак невдовзі вони посварилися, і Руссо відбув на континент.

З кінця 60–х рр. ХVІІІ ст. Руссо охопило відчуття абсолютної самотності й ворожості до нього всіх людей, викликаної начебто "ненависниками". Від цього тяжкого почуття Руссо шукав спасіння в прогулянках сільськими око­лицями ("природа завжди посміхається мені") і написанні серії автобіографічних творів ("лише в собі знаходжу я утіху, надію і мир").

На початку 1778 р. тяжко хворий Руссо прийняв запрошення одного із своїх аристократичних шанувальників маркіза Жирардена пожити в маєтку Ерменонвіль. Там через декілька місяців він помер і був похований на острівці серед озера. Потім його прах був перенесений у Пантеон, усипальницю найвідоміших французів. У роки реставрації влади Бурбонів прах Руссо і Вольтера не залишили у спокої і вилучили з Пантеону, але в середині XIX ст. зно­ву туди повернули.

Соціологічні ідеї Ж.–Ж.Руссо були спрямовані перш за все на пошук механізму досягнення щастя людьми, основоположною умовою для цього він вважав набуття ними свободи. (Видатний соціолог ХХ ст. Е.Фромм написав книгу "Втеча від свободи", де сформулював цікаві думки щодо проблем, які виникають перед людиною в умовах свободи). Ж.–Ж.Руссо звертав увагу на те, що суспільний прогрес характеризується протиріччями. Наприклад, ототожнювати зростання знань зі збільшенням мудрості людей неправильно в принципі.

Руссо належить розробка положень, які згодом стали називати відчуженням. Якщо К.Гельвецій вважав, що у всьому винні законодавці, які видали погані закони, то Руссо стверджував, що всі люди своєю сукупною діяльністю накликали на себе нещастя і страждання. Пристрасті людей поневолюють їх і завдають їм зла. Відповідно потреби призводять до рабства. Щось подібне висловлював і Дідро: на певному рівні свого розвитку цивілізація шкодить людям, виходячи за межі зусиль підкорення природи суспільству.

Руссо не зупиняється на загальній і нейтральній тезі "Людина! Не шукай іншого винуватця зла; цей винуватець – ти сама"_. Він вивчає структуру відчуження і певною мірою механізм його розвитку. Один із різновидів відчуження був названий Гельвецієм як розрив між справжньою користю і викривленими особистими "інтересами" людей, що виникає історично і призводить до відчуження правлячих осіб від їх підданих і потреб держави. Крім цього політичного відчуження, Руссо вказує на відчуження соціаль­но–економічне (від різниці у власності виникає зло), моральне (намагаючись жити "краще", люди ввергають себе в моральне зубожін­ня), психологічне (в міру розвитку суспільства людей охоплює відчуття самотності) і загальнокультурне (брехливість і фальш проникають у мистецтво, науку і стосунки між людьми).

Усі зазначені види відчуження Руссо не субординував, проте він відчував їх внутрішній взаємозв'язок, викликаний взаємодіями індивідуального і суспільного: відчуження соціальних інститутів від особистого щастя і морального покликання людини, внутрішній розлад у людини і її відокремлення від суспільства – усе це є прояви загаль­ної кризи соціального устрою.

Руссо характеризує всю сучасну йому цивілізацію як наслідок і дже­рело нерівності. Політичні та адміністративні установи містять стан відчуження в самому своєму єстві. Ті ж пороки, що зробили необхідними суспільні заклади, зробили неминучими і ті зловживання, яким відкривають вони місце. Тому відчуження набуває форми бюрократичних зловживань.

Заслуговує на увагу спостереження Руссо щодо впливу суспільного фактора на відчуження людини. Дикун живе в собі самому, а людина суспільна завжди поза самої себе ; вона може жити тільки в оцінці інших; і одна тільки ця оцінка дає їй, так би мовити, відчуття її буття. Все зводиться до зовнішності, все стає робленим, нещирим – і честь, і дружба, і доброчесність.

Моральне зубожіння переростає у спустошеність особистості. Від­чуваючи себе двоякою – і вільною, і рабом одночасно – людина нама­гається повернутися "до себе", до природи, але в умовах зіпсованої цивілізації це майже неможливо. У "Прогулянках самотнього мрійника" міститься опис психологічного фіналу відчуженої самотності. Руссо пише, що у "великій пустелі" сучасної французької столиці люди стають іншими, ніж вони є насправді, і суспільство надає їм, так би мовити, сутність, не схожу з їх сутністю. Все це мислитель називає загальним "розломом" культури як кульмінації відчуження.

Відзначені протиріччя по–різному впливали на людей. Наприклад, паломництво в Ерменонвіль у свій час здійснили Робесп'єр і (після смер­ті Руссо) королева Франції Марія–Антуанетта. Для першого великий мислитель був тим, хто виправдав революційне повалення королів­ського трону, а для королеви – тим, хто підніс розчарування в нав­колишній дійсності й тривожне усвідомлення її неповноцінності в ранг філософського вчення і надав "втечі від людей" духовної краси.

Руссо відомий як автор вчення про походження соціальної нерів­ності. Він вважав, що здатність людини до "удосконалення" і зростан­ня народонаселення примусили людей накопичувати запаси засобів до існування, винаходити знаряддя, що збільшують ефективність праці, перей­ти до осілого життя і примушувати працювати на себе також і інших людей. Зв'язки між людьми стали більш тіснішими, вони змогли перейти до обробки металів і хліборобства.

Зміни в господарських заняттях спонукали людей ввести приватну власність. Вона стала основою майбутнього громадянського суспільства і причиною виникнення в ньому майнової, а згодом і політичної нерівності ("демон власності заражає все, до чого торкається"). Інститут приватної власності призвів до протилежності інтересів людей, до антагонізму між "багатими" і "бідними", з яких перші, завдяки своїй зростаючій могутності, змогли ще більше пригноблювати і грабувати других. Таким чином, у період розпаду природного стану і виникнення суспільного стану стала складатися ситуація, схо­жа на гоббсову "війну всіх проти всіх".

Держава виникла, за Руссо, після появи соціальної нерівності. Під приводом необхідності установити громадянський мир "багаті" запропонували "бідним" утворити державну владу, а останнім не було сенсу відмовлятися: адже і їм треба було зміцнити "спокій і зручності", хоча створення держави обіцяло більші переваги знову–таки людям багатим.

Отже, згідно з Руссо, держава виникла шляхом угоди, тобто суспіль­ного договору, основною метою якого було забезпечити кожному спокійне використання належної йому власності. Встановлені державою закони визнавали справедливими вчинені раніше загарбання, але організація урядової влади створила передумови для нових загарбань: правителі, уявивши себе господарями становища, забули про те, що їх поставили для охорони свободи і рівності, і знехтували закони і справедливість. Так встановилась "химерна і примарна рівність прав", а насправді деспотизм і тиранія, тобто стан політичного відчуження.

Тлумачення суспільного договору в Руссо істотно відрізняється від тлумачення Т.Гоббса. Договір був укладений, як вважав Руссо, не між народом і урядом, а між всіма членами нації один з одним, що виступили не як конгломерат соціальних автономів, тобто сума індивідумів, а як товариство співгромадян–патріотів. Воля громадян поєдналась не механічним і арифметич­ним способом (як у Локка), а інтегрально. Вона являє собою неподільний і невідчужений народний суверенітет, і уряд одержує виконавчу владну з рук народу тільки у вигляді доручення, яке він повинен виконувати згідно з народною волею. У разі порушення цієї волі урядом він заслуговує на насильне його усунення повсталими.

Революційна ідея народного суверенітету – центральна політична думка Жана–Жака Руссо. Влада в державі завжди і всюди повинна належати народу і тільки народу. Загальна воля завжди має рацію, хоча недостатність освіченості тих, хто бере в ній участь, і може її викривити. Але подібне викривлення не йде ні в яке по­рівняння з тим, що дозволяють правителі–узурпатори, які не побажали визнати своєї підзвітності народу. Сила народу повинна усунути їх і знову відновити дійсну рівність, тобто Руссо стверджує пра­во народу на майбутню революцію.

Як же Руссо уявляв собі майбутнє суспільство? У майбутньому ідеальному устрої будуть панувати "громадянська свобода" і право приватної власності. Руссо заперечує феодальну розкіш і велику буржуазну власність. Однак у приватній власності вбачає необхідну умову суспільного порядку, процвітання, розвитку культури. Характер­на сама формула майбутнього удосконаленого суспільного договору: необхідно знайти таку форму асоціації, яка захищала б і охороняла сукупною загальною силою особистість і майно кожного учасника і в якій кожен, об'єднуючись із усіма, підкорявся б, однак, тільки самому собі й зали­шався б таким же вільним, яким він був раніше.

На думку Руссо, свобода не може існувати без рівності. Він мав на увазі, що треба зрівняти майно, "зблизити крайні ступені", щоб не було ні багатих, ні убогих. Мислитель висловлюється за дрібну при­ватну власність, засновану на особистій праці в землеробстві й кон­сервативних галузях ремесла, яку охороняють від згубної дії надто інтенсивного товарно–грошового обігу. Ця дрібнобуржуазна утопія Руссо була зображена ним в "Новій Елоїзі", де описувався маєток Кларенс, заснований на майже натуральному господарстві, де між людьми панують ідилічні відносини і господарі й робітники складають сентиментальну співдруж­ність. Руссо вказував на необхідність враховувати конкретні умови, кожного разу на місці з’ясовувати, чи зможе даний народ "винести" назначені для нього закони.

Своїм вченням про суспільний договір Руссо звернув увагу на проблеми, які до нього були мало розроблені, висунув нові суспільні ідеї. Він розглядав соціальну нерівність як історично минуще явище і вказував на двоякість прогресу, однією зі сторін якого завжди виявлявся регрес у якомусь розумінні і який відбувається через ланцюжок заперечень. Теоретичні положення Руссо потім використовували П.Гольбах, К.Гельвецій, Д.Дідро, І.Кант, Г.–В.Гегель та інші вчені.