ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ - АВТОХТОНИ СХІДНОЇ ЄВРОПИ

1. Писемні джерела і тис. Н. Е. Про розселення, культуру та побут слов’янських племен

Коли відшуковуємо початки етногенезу українців, то мусимо вивчити відомості, які дійшли до нас у пи­семних джерелах і речових пам’ятках про ранніх слов’ян як предків нашого народу, зокрема відомості про слов’янство до його диференціації на окремі на­роди. Ще раз зауважимо, однак, що в період існуван­ня раннього слов’янства як етносу воно завжди ви­різнялося певного внутрішньою мовно-діалектною та культурно-побутовою диференціацією. Про це писав М. Грушевський: “В сі ж часи (ще до розселення сло­в’ян зі своєї прабатьківщини. — С. М.) мусили вже зарисуватись певні відміни в самім тілі слов’янства, що потім стане початком його диференціації на га- лузи й народи” [2, с. 69].

Такої думки дотримуються російські вчені в галузі історичної лінгвістики Федот Філін та Олег Трубачов, український історик і археолог Володимир Баран

L

73

та ін. Зокрема, В. Баран наводить слова О. Трубачо- ва про “споконвічне діалектомовне членування сло­в’ян” [3, с. 274].

Можемо допускати, що саме етнокультурні особ­ливості внутрі раннього слов’янства були причиною того, що у найраніших писемних пам’ятках воно виступає під кількома іменами, в тому числі венедів, спорів, склавинів, антів. У пам’ятках І—II ст. н. е., наприклад, у “Географії” давньогрецького автора Страбона, римського історика Публія Корнелія Та­цита, грецького астронома і географа Клавдія Пто- ломея та ін. Ці автори називали слов’ян венедами (венетами). Тацит розміщує “превеликий народ” венедів на схід від Вісли і на північний схід від готів. До більших народів Сарматії (території, відомої в ан­тичності північніше Чорного моря) зачисляє венедів Птоломей [2, с. 73].

Які ж існують підстави вважати, що у цих авторів саме слов’яни виступали під іменем венедів? На таке запитання дають відповідь автори VI ст. готський Йордан і візантійський Прокопій Кесарійський. Йор­дан писав, що розселення слов’ян — північніше ске­лястих Альп (у розумінні гір взагалі), тобто Карпат. На їх лівих схилах, що спускаються на північ, за­значав він, починаючи від місця народження р. Ві- етули (Вісли. — С. М.), на безмежних просторах розташувалось багатолюдне плем’я венетів. І хоча тепер їх назва змінюється залежно від різних родів і місцевостей, але вони все-таки переважно називають­ся склавінами й антами [7, с. 67]. Ці венети “походять з одного кореня і нині відомі під трьома іменами: Венетів, антів, склавинів. Хоч тепер через наші грі­хи вони бушують повсюдно, але тоді вони разом перебували у залежності від Германарха” [7, с. 84].

Розділ З

Прокопій Кесарійський, ототожнюючи слов’ян і антів аж так, що “і в тих, і в інших одна і та сама мова, достатньо варварська, і за зовнішнім виглядом вони не різняться між собою”, пов’язував їх із дав­нішим народом, який мав назву спори: “А колись-то навіть ім’я у слов’ян і антів було одне і те саме. В давнину обидва ці племена називали спорами (роз­сіяними), думаю через те, що вони жили, займаючи країну “спораден”, “розсіяно”, окремими поселення­ми. Через це і землі їм потрібно займати багато. Вони живуть, займаючи більшу частину берега Істра, на іншому боці ріки” [10, с. 297—298].

Багато інформації у згаданих авторів про кон­кретні території розселення слов’ян, їх побут, куль­туру, зовнішній вигляд.

Прокопій, описуючи народи і племена, що про­живають північніше Меотійського болота (Азовсько­го моря. — С. М.) і Понта Евксінського (Чорного моря. — С. М.), додавав: “Далі на північ від них землі займають численні племена антів. Перед тими місцями, звідки починається устя “Болота”, живуть так звані готи...” [10, с. 384]. Він також писав про місця проживання слов’ян біля р. Істра [10, с. 295, 454].

Чіткіше проаналізував слов’ян Йордан: “Sclaveni” живуть від м. Новієтуна і озера, що називається Мурманським (можливо, Балатон. — С. М.) до Віс- ющ; замість міст у них болота і ліси. Анти ж — силь­ніші з обох племен, поширюються від Данастра до Данапра, там де Понтійське море творить вигин [7, с. 67].

Обидва автори довели твори до 550 pp. Про культу­ру і побут слов’ян відзивалися з певною погордою, хоч про багато сторін життя слов’ян писали об’єк-

75

тивно: “Вони дуже високого зросту і великої сили. Колір шкіри і волосся в них дуже білий або золоти­стий і не дуже чорний, а всі вони темно-червоні. Спосіб життя в них, як і у массагетів, грубий, без всяких вигод, вічно вони у бруді, проте, по суті, вони не погані й зовсім не злобні... але у всій чистоті зберігають гунські звичаї” [10, с. 297].

Прокопій також мав відомості про вірування у слов’ян, їхнього бога — “творця блискавки, який є владикою над всіма”, про розуміння долі, спосіб правління у них, поведінку на полі бою тощо. Так, про спосіб правління у слов’ян Прокопій писав: “Ці племена, слов’яни й анти, не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві і через це в них щастя і нещастя в житті вважалися справою загальною” [10, с. 48].

Загадковістю сповнена згадка Йордана про “віро­ломне плем’я росоманів”, з яким довелося воювати Германариху. Очевидно, йдеться про сарматське плем’я, назва котрого після його ослов’янення мог­ла зберегтися як своя у русів. До речі, таку здогадку 100 років тому висловила Олександра Єфименко [6, с. 19].

О. Трубачов, щоправда, чомусь заперечує відне- сеність слова “русь” до іранських мов [4, с. 19].