Розділ 2

3. Минуле українського народу в інтерпретації істориків Галичини XIX — початку XX ст.

Національно-етнічний момент становив собою неперервну лінію тяглості українського історичного процесу в більшій частині наукових праць істориків народовської течії Галичини, як і момент обґрунту­вання самобутності українців як народу. Основний зміст історичної свідомості науковців русофільсько­го, у тому числі москвофільського напряму, навпаки, випливав із сприйняття й інтерпретації ними давньо­руської доби як спільної для єдиного “руського на­роду”. Узагальнення основних положень галицької історіографії, зокрема у питаннях окремішності чи єдності в межах “общеруського простору”, самобут­ності русинів чи їх належності до “єдиного руського народу від Карпат до Камчатки”, здійснив останнім часом тернопільський історик Іван Куций [22]. На нашу думку, праця молодого вченого вперше в укра­їнській історіографії у логічному зв’язку і послідов­ності з належною науковою глибиною узагальнює всю українську історіографію Галичини майже за все XIX ст. Історіографію означеного періоду пода­вали “общероси” Денис Зубрицький, Ісидор Шара- невич, Богдан Дідицький, Теодор Ріпецький, Антон Петрушевич, Венедикт Площанський, Пилип Сви­стун, у старші роки життя — Яків Головацький та ін. Репрезентантами народовської течії були діячі “Руської трійці”: Маркіян Шашкевич, Іван Вагиле- вич, Яків Головацький; раннього періоду наукової творчості — Василь Ільницький, Степан Качала, Юліан Целевич, Олександр Барвінський, Корнило Заклинський та ін.

57

Насамперед мусимо констатувати, що за фаховим рівнем історичних праць, обсягом наукової продукції, вокрема друкованої, історіографія “общеросів” знач- но переважає напрацювання істориків народовсько- го напряму. Так само зазначимо: історичні концепції галицьких “общеросів” відчутно перегукуються з кон­цепціями офіційної російської історіографії, а ме­тодологічні підходи народовців Галичини перебу­вають у руслі наукових поглядів українських націо­нальних істориків Наддніпрянщини В. Марковича, М. Максимовича, М. Костомарова, М. Драгоманова, а пізнього часу — М. Грушевського, О. Єфименко.

Як уже згадувалося, “общероси” обґрунтовували свою руську ідентичність досвідом й історичною діяльністю давньоруського часу. Давньоруську дер­жаву, зокрема доби до Ярослава Мудрого, змальову­вали як самодержавну потугу. Водночас період фео­дальної роздробленості не вважали таким, де була порушена національно-етнічна єдність Русі. Д. Зуб- рицький, наприклад, зазначав, що й після порушен­ня принципу “єдинодержавія” після ранніх Рурико- ричів Русь залишалася етнокультурною і навіть династичною цілісністю. І. Шараневич уточнював: “Міжусобиці не знищували квітучого стешу тодіш­ньої Русі, но навпаки приводили віддалені сторони просторих земель руських в ближчу стиковість (...), все це було для древньої Русі лише з пожитком” [22, с. 112, 113]*.

Певною мірою інтерпретація галицьких “общеро­сів” про заміну “єдинодержавія” у Русі на “дводержа- віе” за наслідками Батиєвого ординського завоювання і віднесення в подальшому східних руських земель

* Додамо, що сучасний історик П. Толочко в одній з останніх своїх праць повторює цю тезу І. Шараневича (див.: Український іс­торичний журнал. — 2007. — Ms 2. — С. 212—217).

Розділ 2

до Московського царства, а південних і західних — до Великого князівства Литовського, Руського і Жемай- тійського [22, с. 55], повторювала положення офіцій­ної російської історіографії про вирішальну роль державного чинника у порушенні національної єдно­сті Русі саме лише від XIII—XIV ст. Як відомо, ра­дянська історіографія повністю солідаризувалася з таким поглядом.

У працях майже всіх істориків з табору галицьких “общеросів” виразно проступало бажання розглядати історичний процес на землях Галичини, а також і всієї Малої Русі у контексті єдиного “русского простору” і не лише стосовно давньоруського періо­ду, а й у подальші часи.

Навпаки, народовські історики виразно пропагу­вали основоположний постулат українофільства про “малоруську національну окремішність”. Цих пози­цій дотримувався навіть формально пропольський “Дневник Руський”, коли його редагував І. Вагиле- вич [22, с. 66—67]. Українофіли розмежовували руський (південноруський, малоруський) і москов- сько-російський (північноруський, великоруський) історичні процеси. С. Качала, наприклад, недвознач­но розглядав русинів і росіян як два різні народи [22, с. 64, 72]. Повчальні уроки для своєї сучасності історики народовської течії прагнули більше брати з доби козаччини, а не з держави, яку нібито ство­рили варяги. О. Барвінський — один з чільних пред­ставників народовської течії 1866 р. — започаткував у Львові видавничий проект “Руська історична бі­бліотека”, метою якого була популяризація україн­ської національної історичної думки внаслідок дру­ку і поширення у Галичині праць провідних істори­ків і підросійської, і підавстрійської України, в тому

59

числі й окремих “общеросів”. Було видано 24 томи, серед яких — праці В. Антоновича, Д. Багалія, В. Буданова, М. Дашкевича, Д. Іловайського, О. Єфи- менко, С. Качали, М. Костомарова, О. Левицького,

І. Линниченка, І. Новицького, М. Смирнова, Ю. Це- левича, І. Шараневича [22, с. 74].

У межах традиції, започаткованої В. Максимови­чем, що пізніше була всебічно розвинута М. Гру- шевським, у центрі уваги народовських істориків “знаходились не стільки спільні державні утворення, скільки народні маси та суспільні верстви і групи (громади-общини, козаки, гайдамаки, опришки тощо)” [22, с. 79].

Важлива роль в обґрунтуванні самобутності укра­їнців як окремого слов’янського народу наприкінці

19. — початку XX ст. належала історичним, етно­логічним, літературознавчим і мовознавчим працям Івана Франка. На той час окремі категоріальні де­фініції науки ще не були такими, якими вони є сьогодні. Зокрема, термін “етнос” в історичній та етнологічній літературі практично не використову­вався. Однак І. Франко послуговувався означеннями “етнічна маса”, “окремий етнічний організм”, на означення етнографічної групи — “етнічна група” [39, т. 36, с. 71, 73, 144]. Проте науковець чітко усвідомлював, що сама по собі “етнічна маса” ще не творить нації. У цьому зв’язку він критикував М. Дра- гоманова за те, що той під нацією розумівplebs, який говорить українською мовою, і додавав: “коли б було можливо, що вся суспільність, уся інтелігенція пе­рейнялася таким “демократизмом”, то над нами як над нацією була б викопана могила” [39, т. 45, с. 437]. Звичайно, основу нації І. Франко так само вбачав утому plebs-i. Цей стан він пояснював так:

Розділ 2

“...Історичні обставини довели до того, що головна сила української нації лежить в мужицтві, що вели­ка часть української інтелігенції винародовилася і не признається до українського народу” [39, т. 41, с. 46]. Те “винародовлення” української інтелігенції в Га­личині відбувалось віками, воно набуло небезпечної динаміки вже за польського панування до 1772 р. У перші десятиріччя австрійського панування по­лонізація освіченої верстви руського населення навіть посилилася. У 1904 p. І. Франко в одній зі своїх статей, підготованих для російськомовного видання, так узагальнював той процес: “...Не лише здавна ополячені василіани, не тільки єпископи, призначу­вані з польських шляхетських родин, але і світське духовенство, міське і сільське, стало швидко ополя­чуватись, вживати в домашній розмові польську мову і звертатись навіть до простого народу з польськими проповідями. Навіть свідомі русини попадали в ту загальну течію” [39, т. 41, с. 125]. Лише у 20—30-х роках XIX ст. у середовищі освіченої русинської верстви розпочалося національне пробудження від заколисування народу польщиною. Проте ще трива­лий час офіційне тло руського інтелектуального життя в Галичині творило “ретроградне та аристо­кратичне святоюрство”, яке, за винятком 1848 p., у своїй масі аж до А. Шептицького було замкнутим у собі і далеким від освітніх, а тим паче національних потреб народу.

Незважаючи на відносно значну просвітницьку діяльність народовської течії в українському суспіль­ному житті Галичини у 20—90-х роках XIX ст., про що вже йшлося, і з урахуванням національно-роз­кладницької діяльності москвофілів, поступ україн­ської “етнічної маси” в напрямі до нації аж до кінця

61

19. ст. був недостатнім. Вирішальне значення у такому поступі І. Франко надавав суб’єктивному факторові, власне наполегливій роботі національної інтелігенції, спрямованій на організацію культурно­го, політичного й економічого життя “етнічної маси” або “народності”. Видатний вчений і письменник висував завдання “максимально задіяти суб’єктивний національний чинник” для того, щоб “витворити з величезної етнічної маси українського народу укра­їнську націю, суцільний культурний організм, здат­ний до самостійного культурного і політичного жит­тя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй” [39, т. 45, с. 404].

Вже 1900 р. у програмній праці “Поза межами можливого” письменник сформулював основну ціль національної роботи — “ідеал національної самостій­ності”. Тут же він, перегукуючись з Борисом Грін- ченком, критикував ідейну позицію М. Драгоманова, котрий хотів бачити шлях до прогресу власного на­роду через максимальне засвоєння ним досвіду і куль­тури росіян. “Для нас тепер не підлягає сумнівові, що брак віри в національний ідеал (...) був головною трагедією в житті Драгоманова”, бо “не маючи в душі свого національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі”. “Все, що йде поза рами нації, — продовжував думку вчений, — се або фарисейство людей, що інтернаціональними іде­алами раді би прикрити свої намагання до пануван­ня одної нації над другою, або хоробливий сентимен­талізм фантастів, що раді широкими “велелюдними” фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації” [39, т. 45, с. 283—285].

Ці слова письменника досі не втратили актуаль­ності, адже дотепер маємо “національних” діячів,

Розділ 2

які намагаються подавати себе послідовниками ве­ликого революціонера й одночасно все роблять для того, щоб держава Україна перестала бути україн­ською. Однозначним був погляд І. Франка на гали­цьке москвофільство як на “усяку підлість”. “Я був би не гідним зватися українцем, якщо б появу і іс­нування цієї секти назвав чимось корисним, бажаним для розвитку українців” [39, т. 46, кн. 2, с. 262].

У цьому зв’язку дуже штучними виглядають на­магання окремих сучасних істориків акцентувати на нібито об’єктивно позитивних рисах галицького москвофільства.

До наведених фактологічних свідчень про бачення

І. Франком окремішності українського народу та його головного національного завдання — реалізації “ідеалу національної самостійності” додамо кілька спостережень видатного письменника про позитивні самобутні риси українського народу. Йому належить висновок про те, що наше письменство давньо­руського часу “протягом без мала 250 літ витворило літературу, безмірно багатшу, різноріднішу та біль­ше національну, ніж її в ту пору мала яка-будь інша європейська нація” [39, т. 40, с. 65]; “руська” мова є “найпридатніша до пісень, бо через багатство са- мозвуків робиться дуже плавною” [39, т. 42, с. 34]; наша пісня — “одно з найцінніших наших націо­нальних надбань і один із предметів оправданої нашої гордості” [39, т. 42, с. 11]; у часи середньовіччя укра­їнський народ скептично ставився до “отруйних наук” про потребу покарання різних відьом і чаклунів, а “держався своїх гуманних звичаїв та не давсь до­водити себе до тих безумств та кривавих злочинів, якими таке багате було християнство Західної Євро­пи” [39, т. 40, с. 117]; за “питомим світоглядом на­

63

шого народу” Бог хоче “людині блага, а диявол ра­дується всьому злому” [39, т. 40, с. 142].

Підсумовуючи народознавчі погляди українського генія, доходимо висновку, що вони актуальні дотепер. Сьогодні так само важливо спрямовувати діяльність свідомих верств інтелігенції на піднесення націо­нальної свідомості всього народу — запоруки його існування в колі народів світу. Якщо ми дотримує­мося погляду І. Франка на національний ідеал як запоруку життя нації, то повинні також вважати, що саме національна ідея в житті кожного україн­ця — найважливіший і найвищий компонент його духовного світу.

Узагальнюючи західноукраїнську етнологічну думку про етнічний розвиток українців до початку XX ст., варто згадати брошуру “Історичний розвій імени українсько-руського народу”, спочатку друко­вану на сторінках газети “Руслан”, а потім видану окремим відбитком. Автор матеріалу спробував про­стежити, під яким іменем у різні часи називався наш народ в Україні та в багатьох інших країнах Європи [17, с. 37—43].

Національне пробудження західних українців з дру­гої половини XVIII ст. та їх національне життя від 1772 р. до 1880 р. у тісному зв’язку з політикою Габсбурзької монархії, економічним, освітнім і на­уковим розвитком знайшло відображення у моногра­фії Володимира Гнатюка, що вийшла друком у 1916 р. [4].

Отже, до початку XX ст. українські історики і Наддніпрянщини, і підавстрійської України всебіч­но й переконливо обґрунтували етнічну самобутність українців, відносну окремішність і тяглість їх історич­ного процесу, завдання провідних інтелектуальних

Розділ 2

сил народу на ниві національної роботи, підпоряд­кованої трансформації етнічної маси в модерну україн­ську націю.

Праці істориків, політологів, етнологів від періо­ду Першої світової війни переважно присвячувалися стану й актуальним завданням української нації XX ст. У них узагальнювався досвід національно- визвольних змагань 1914—1923 pp., аналізувалися причини поразок українських державних утворень того часу, одночасно формулювалися цілі визволь­ного руху з урахуванням об’єктивних реалій століт­тя. Зазвичай праці ідеологів національного питання за жанром однаковою мірою відносилися і до істо­ричних, політологічних, і до публіцистичних. Одні автори прагнули екстраполювати на сучасність і зав­дання українського руху свої студії з проблеми ет­ногенезу українців [26]. Інші намагалися будувати програмні постулати українського руху XX ст., ви­користовуючи досвід козацької державності, як, наприклад, В’ячеслав Липинський [27]. Ще інші, подібно до Дмитра Донцова, формулювали свої оцін­ки на основі фактологічних матеріалів української революції 1917 — 1920 pp., залучали на їх підтвер­дження також думки окремих видатних діячів укра­їнської історії [Ю—14]. Численні публіцистичні твори останнього абсолютизували значення волі, агресії, експансії на тлі будь-яких об’єктивних обста­вин. Філософія нації, на думку Д. Донцова, “повин­на бути збудована не на відірваних засадах логіки, лише на сій волі до життя, без санкцій, без оправ­дання ні умотивування”. Перша підстава націона­лізму — “зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії” [15, с. 165, 178].

Подібно до Д. Донцова, з ухилом до пріоритету держави в історичних змаганнях нації, але все ж з ура­

65

хуванням об’єктивних умов боротьби писали твори у Західній Україні Володимир Левицький, Кость Левидький, Осип Назарук, Степан Томашівський та інші [23; 24; 31—33].

Питання етнічної історії становили значний інте­рес у 20-х роках минулого століття, тобто у період так званої українізації. Важливі здобутки в цьому напрямі узагальнені в праці Валентини Борисенко [З, с. 23, 36, 37, 39, 43, 49, 50—55]. На близькості “старокиївської мови і сучасної мови північної і серед­ньої Київщини” наголошував Агатангел Кримський. Особливості народного світогляду українців через призму їх культури, мови, поезії вивчав Віктор Пет­ров. Антропологічні обстеження населення України продовжував після Федора Вовка Олександр Алешо. Народознавчі пращ, зокрема “Первісне громадянство та його пережитки на Україні”, видав Василь Крав­ченко. На ниві етнології працювали Пантелеймон Ковалів, Петро Одарченко та ін. У 30-х роках багато з них були репресовані.

Зауважимо, що питання окремішності укрїнсько- го етнічного процесу, самобутності українців другої половини XX ст. перебували у полі зору вчених діас­пори. Особливо великого розголосу набули перевидані також у незалежній Україні дві книжки: колектив­на “Українська душа” та Миколи Шлемкевича “За­гублена українська людина”.

У післявоєнні роки українська етнографічна наука в Україні, у тому числі дослідження про етногенез і етнічну історію українців, почали відновлюватися лише після смерті Й. Сталіна. Біля джерел нового післявоєнного етапу української етнографії стояли Максим Рильський, Кость Гуслистий, Григорій Стель­мах та ін. Вагомі дослідження з етнічної історії укра­їнського народу зробили Всеволод Наулко, Володимир

З Етнічна історія України

Розділ 2

Горленко, Петро Толочко, Ярослав Ісаєвич, Ярослав Дашкевич, Юрій Гошко, Михайло Тиводар, Ганна Скрипник, Степан Павлюк, Віктор Петров, Вален­тина Борисенко, Ярослав Грицак.

В умовах незалежності України вийшли друком численні праці про українське національне життя у XX ст., український націотворчий процес у XIX—

19. ст., національну самобутність українців, акту­альні проблеми міжнаціональних відносин, націо­нально-державне будівнитво й інші теми, пов’язані з етнологічними процесами в Україні, у жанрі полі­тології, етнополітичної географії, права, філософії, які радше мають відношення до теоретичних проблем національних відносин, а ніж до етнічної історії.

Вже від початку XX ст. практично всі українські історики й етнологи, за винятком галицьких і за­карпатських москвофілів, не піддають сумніву по­ложення про самбутність та окремішність україн­ського народу, його мови, традицій, культури, принаймні, від XV ст. Водночас неоднакові погляди на час виокремлення українського етносу зі сло­в’янської етнічної спільності на те, чи було східне слов’янство історично перехідною етнічною спільніс­тю, чи звичайним географічним означенням, чи український, білоруський, російський праетноси під впливом відмінних конвергентних зв’язків відповід­них географічних частин слов’янського світу з інши­ми етносами виділилися безпосередньо зі слов’ян­ського світу, чи їх появі передувала ще давньоруська народність. І досі серед істориків України, як і Росії, у питанні про утворення давньої Руської держави і походження народоназви руси є і норманісти, й ан- тинорманісти. Як не дивно, але з-поміж істориків України навіть у питанні про виникнення етното- поніма Україна й етноніма українці єдності немає.

67

Список використаної літератури

1. Антонович В. Б. Моя сповідь. Вибрані істо­ричні та публіцистичні твори. — К., 1995.

2. Белинский В. Г. История Малороссии //

В. Г. Белинский. Полн. собр. соч: В 13 т. — Москва; Ленинград, 1956. — Т. 5.

3. Борисенко Валентина. Нариси з історії укра­їнської етнології 1920 — 1930-х років. — К., 2002.

4. Гнатюк Володимир. Національне відроджен­ня австро-угорських українців (1772—1880 pp.). — Відень, 1916.

5. Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про укра­їнську національну справу. — К., 1994.

6. Груиіевський Михайло. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — К., 1991. — Т. 1. До початку XI віка.

7. Груиіевський М. Етнографічні категорії й куль­турно-археологічні типи в сучасних студіях Східної Європи (Отд. оттиск из сб. “Статьи по славяноведе­нию”). — С. Пб., 1904. — Ч. 1.

8. Грушевсъкий М. Спірні питання староруської етнографії (Отд. оттиск из сб. “Статьи по славянове­дению”). — С. Пб., 1904. — Ч. 1.

9. Гумилев Л. Н. Характер восточнославянского этногенеза в XII — XIII вв. // Этногенез белорусов: Тез. докл. на конф. по проблеме этногенеза белорусов, 3—6 дек. 1973 г. — Мн., 1973.

10. Донцов Дмитро. Націоналізм. — Л., 1926.

11. Донцов Дмитро. Культура примітивізму (Голов­ні підстави російської культури). — Черкаси, 1918.

12. Донцов Дмитро. Маса і провід. — Тернопіль, 1930.

Розділ 2

13. Дмитро Донцов. Патріотизм. — JL, 1936.

14. Дмитро Донцов. Між молотом та ковадлом. — Л., 1938.

15. Донцов Дмитро. Що таке інтернаціоналізм? — Л., 1927.

16. Ефименко А. Я. История украинского наро­да. — К., 1990.

17. Історичний розвій імени українсько-руського народу. — Л., 1909 (Передрук з газети “Руслан”. — 1909. — С. 37—43).

18. История Русовъ или Малой Росіи. Сочиненіе Георгія Конискаго. — М., 1846. (Репринт, відтворен­ня видання 1846 p. — К., 1991).

19. Кирило-Мефодйвсъке товариство. — К., 1990.— Т. 1.

20. Костомаров М. Дві руські народності / Пер.

О. Кониського. Передне слово Д. Дорошенка. — Київ; Ляйпціг, б. p.

21. Костомаров Н. Собрание сочинений: У 21 т. —

С. Пб., 1903.

22. Куций Іван. Українська науково-історична думка Галичини (1830—1894 pp.): Рецепція націо­нальної історії. — Тернопіль, 2006.

23. Левицький Володимир. Українська державна путь: У 2 ч. — Л., 1933. — Ч. І. Думки про методи і практику державного будівництва.

24. Левицький Кость. Історія політичної думки галицьких українців. 1848 — 1914. — Л., 1926.

25. Лизанчук Василь. Засоби масової інформації про русифікаторську політику в Україні: У 2 ч. — Л.,

1993. — Ч. 1.

26. Липа Юрій. Призначення України. — Л., 1992 (Вперше вийшла друком у Львові 1938 p.).

69

27. Липинський В’ячеслав. Листи до братів-хлі- боробів про ідею і організацію українського монар­хізму. — б. м., 1926.

28. Літопис руський / За Іпатським списком пе­реклав Леонід Махновець. — К., 1989.

29. Макарчук Степан. Писемні джерела з історії України. — Л., 1999.

30. Максимович М. О. Киевъ явился градомъ ве- ликимъ...: Вибрані українознавчі твори. — К.,

1994.

31. Сафонович Феодосій. Хроніка з літописців стародавніх. — К., 1992.

32. Назарук Осип. Націоналізм Донцова й інші мишугізми. — Л., 1934.

33. Томашевський С. Про ідеї, героїв і політику. — Л., 1929.

34. Томашевський С. Десять літ українського пи­тання в Польші. — Л., 1929.

35. Українська література XVII ст. — К., 1989.

36. Українська історіографія XIX — початку

19. століть: Основні напрями і концепції. — Л., 2002.

37. Українська народність: Нариси соціально-еко­номічної і етнополітичної історії. — К., 1990.

38. Украинский народъ въ его прошломъ и насто- йщемъ: В 2 т. — С. Пб., 1916. — Т. 2.

39. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1976—1986.

40. Яковенко Наталя. Нарис історії середньовіч­ної та ранньомодерної України. — Вид. 2-ге. — К., 2005.

Розділ 2

Контрольні запитання

1. Як найдавніший літопис “Повість временних літ” пояснював походження народоназви “Русь" і утворення давньої Руської держави?

2. Як пояснювали походження етнонімів “сло­в’яни”’ і “Русь” автор “Синопсиса” і Феодосій Сафо- нович?

3. Історію якого народу висвітлював у своїй праці автор “Історії русів”?

4. Чи має наукове підґрунтя так звана теорія пустині Середнього Подніпров’я російського істори­ка Миколи Погодіна?

5. Чому російський царизм та його ідеологи були зацікавлені у запереченні самобутності українсько­го народу?

6. Які існують думки про авторство програм­ного документа Кирило-Мефодйвського товариства “Закон Божий”, або “Книга буття українського народу”?

7. В чому полягало значення праці М. Костома­рова “Дві руські народності”?

8. Які самобутні риси українців назвав В. Ан­тонович у праці “Три національні типи народні”?

9. В чому полягає суть історичної схеми Східної Європи М. Грушевського?

10. Яке значення для обґрунтування самобутно­сті українців мали антропологічні дослідження Ф. Вовка?

11. Якими були відмінності у поглядах на етніч­ну віднесеність русинів Галичини і Закарпаття в істориків народовського і моквофільського напря­мів?

71

12. ЯкезначеннянадававІ. Франко суб’єктивному фактору в трансформації “етнічної маси” в на­цію?

13. Які позитивні риси українського національ­ного типу зазначив І. Франко?

14. Назвіть основних ідеологів українського на­ціонального руху XX ст.