ДЕЩО ПРО ІСТОРІОГРАФІЮ ЕТНОГЕНЕЗУ, ЕТНІЧНОГО РОЗВИТКУ ТА САМОБУТНОСТІ УКРАЇНЦІВ

1. Літописання XII—XVII ст. Про походження народу і держави “Русь”

Як відомо, ще автор нашого найдавнішого літо­пису “Повісті временних літ” пояснював мету праці тим, щоб з’ясувати “звідки пішла Руська земля і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала” [28, с. 1]. За традицією тогочасного історіо- писання, літописець розпочинав розповідь з того, що після всесвітнього потопу земля, де “сидить русь, чудь і всякі народи”, потрапила під володіння Яфе- та, і як то постав “народ слов’янський”, котрий “по довших часах проживав на Дунаєві”, і як то звідти розійшлися слов’яни: одні в околиці р. Морави і че­рез те прозвалися моравами, інші осіли на Віслі й прозвалися ляхами, а ті, які прийшли до Дніп­ра, — полянами [28, с. 2].

Руський літописець початку XII ст., отже, вперше сформулював версію про подунавську прабатьківщи­

39

ну слов’ян. Одночасно започаткував норманську теорію походження Руської держави, у тому числі народоназви русь. Літописець розкривав походження розповіддю про те, як у 862 р. місцеві племена чудь, словени, кривичі та весь, будучи невдоволеними данинами, що доводилося давати варягам “із за- мор’я”, вигнали їх за море.

Однак після цього у відносинах між місцевими племенами зникла правда, “встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали”. Тоді слов’яни отямилися, і пішли вони просити до­помоги “за море до варягів до русі, бо так звали тих варягів-русів” [28, с. 12]. Варяги, розуміється, пого­дилися і прийшли “спершу до словен” і стали пра­вити. “І од тих варягів дістала (свою) назву Руська земля” [28, с. 12].

Окремі версії раннього руського літописання, зокрема, про прабатьківщину слов’ян, неодноразово повторювалися у пізньому руському літописанні

17. XVIII ст. Автор Густинського літопису, ство­реного десь на початку XVII ст., деталізував відомості Нестора про розселення слов’ян після того, як вони, “знявшись з подунавської сторони, пішли на північ” і осідали на Мораві, Віслі, Дніпрі, у лісах між При­п’яттю і Двіною, на Десні, Сейму і Пслу, біля о. Іль- мер та ін. [35, с. 151]. Але той самий літописець, всупереч Нестору, дотримується думки про походжен­ня руського етноніма від слов’янського племені рок- соланів і посилається при цьому на Длугоша, який писав, що 476 р. “прийшов Одонацер, князь роксолан- ський, тобто слов’янський, на Рим, і взяв його, і держав його 14-ть літ аж поки од готів не був перемо­жений”. Після того Одонацер зі своїми роксоланами пішов до готів, де нині Поморська земля. Там роксола- ни спорудили “город великий Ругію” [35, с. 152].

Розділ 2

Історичний твір “Синопсис”, створений у Києві 1674 p., повторюючи давньоруську літописну леген­ду про потоп і поділ землі після потопу між синами Ноя і пояснюючи походження назви слов’ян від “славных дъл своих”, водночас не приймає літопис­ної версії про варязьке походження імені Русь. З цьо­го приводу висловлюються нові міркування, які перегукуються з сучасними: “Неціи близ мимошед- ших времен сказоваху руссов от городка Роси, неда­лече Великого Новгорода лежаща; иные — от ръки Роси; друзіи — от русых волосов, съ яковыми и ныне везде много суть руси”. Проте найбільше автор “Синоп­сису” схиляється до думки, що “россы от россъяния своего прозвашася” [35, с. 169].

Феодосій Сафонович, автор “Хроніки з літописців стародавніх”, написаній у 1672 p., тобто майже тоді ж, як і “Синопсис”, фактично попереджував мірку­вання автора “Синопсису” про назви слов’ян і русів: “россиянами и земля ихъ Россия от широкого ихъ по свъту розсияния назвалися. Словенами зас назва­лися, повъдают, от Словенного моря албо от славы и от славных своих во звытязствах дъл рыцерскихъ, которыми на всемъ свътъ славными были и не так во скарбахъ, як во славъ кохалися”. Мовляв, через це імена своїм нащадкам давали: Святослав, Всеслав, Вишеслав, Станислав, Ярослав, Доброе лав та ін.

Хоча там же Ф. Сафонович наводив і літописну версію про те, що Рурик, Синеус і Трубод були ру- сами, “бо того краю варяги, з которого тих князів взято, русь називалися” [31, с. 56, 57]. Подаючи таку інформацію, автор ніби засвідчував обізнаність із давніми джерелами.

Отже, до часу привнесення в історичну науку ні­мецькими вченими Г. Баєром, Г. Міллером, А. Шльо-