СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА

1. Українська діаспора на пострадянському просторі

У процесі висвітлення етнодемографічних процесів в Україні у другій половині XIX—у XX ст. вже роз­глядалися причини, напрямки і масштаби укра­їнської еміграції в заокеанські та європейські країни, переселення українських селян у східні краї, губер­нії й області Російської імперії, про вплив Другої світової війни на вивезення великих мас людей з Укра­їни до Сибіру, Німеччини й інших європейських країн і розпорошення їх по всьому світу вже після завершення війни та про інші причини й етапи фор­мування української діаспори.

Беручи це до уваги, зупинимося головно на тому, що становить собою українська діаспора у наш час. Очевидно, найчисельніша вона у Російській Фе­дерації. За даними Всеросійського перепису 2002 p., у Російській Федерації обліковувалось 2 942 961 осіб, що віднесли себе до українців. Це на 1421 тис. мен­ше, ніж за переписом 1989 р. (4364 тис.). Отже, зменшення українців у Російській Федерації стано­

387

вило 32,43 % (тут доречно зазначити, що найбільшу чисельність українців у СРСР за межами Української РСР подавав Всесоюзний перепис населення 1926 р. — 7873 тис. осіб, з яких 3107 тис. українців припадало на Північно-Кавказький район). Це зменшення за­хопило собою більшість регіонів Росії — і тих, де чисельність українців відносно значна, і тих, де їх і у 1989 р. було небагато. Єдиний виняток становить Москва, в якій чисельність українців порівняно з 1989 р. дещо зросла: з 252 670 до 253 644 осіб, або на 2,44 %. Щоправда, з огляду на бурхливе збіль­шення населення російської столиці (за означений період з 8875,6 тис. до 10 382,7 тис. осіб) частка укра­їнців серед населення Москви дещо зменшилася. Цікаво зазначити, що процес асиміляції московських українців вищий від середнього в Росії: лише 38,7 % українців Москви задекларували рідною мовою укра­їнську.

Фактичні матеріали про українську діаспору в Ро­сії, інших пострадянських державах, а також у Поль­щі, Словаччині, Румунії подаються головно за [11].

Поза Москвою найчисельніші українські громади у 2002 р. були у тих самих регіонах, в яких вони були такими і в попередні роки, зокрема за перепи­сом 1989 р. (табл. 4).

Як засвідчують дані, скорочення чисельності укра­їнців властиве для всіх районів їх густішого заселен­ня і близьке до середньоросійського (32,43 %). Однак в окремих регіонах воно було меншим, не пере­вищувало 20 % (Московська, Ленінградська, Тюмен­ська області), а в деяких областях кількість українців зменшилася наполовину і більше (Приморський і Хабаровський краї, Амурська область, Республіка Саха, Камчатська та Сахалінська області).

389

У Магаданській області число українців зменши­лось майже у 5 разів. Очевидно, що в цій області велика кількість українців до 1989 р. проживали не добровільно, а за певними приписами режиму. І коли останні послабились, відбувався великий механічний відлив населення з області.

Відносно значніше скорочення в Приморському та Хабаровському краях і в Амурській області, ймо­вірно, пов’язане з тим, що в них більшою була частка українців серед українського населення, яке вже у другому — четвертому поколіннях проживало поза межами історичної батьківщини України. У низці випадків навіть на офіційному рівні мали місце вка­зівки записувати росіянами всіх тих, хто народився у Росії, незалежно від національності батьків.

Зазначимо також, що в умовах радянської влади національні форми українського громадського жит­тя в Росії були зведені до мінімуму. Не діяли укра­їнські школи, національні просвітні товариства, преса. Всі сектори життя людини поза сім’єю здій­снювались на російськомовній основі. Здобуття дер­жавної незалежності України 1991 р. у багатьох українців Росії викликало певне духовне захоплення і слугувало стимулом до створення різних громад­ських культурних товариств, видання газет і часо­писів рідною мовою, організації недільних україн­ських шкіл та ін.

Уже 1989 р. у Москві та Ленінграді було отрима­но дозвіл на реєстрацію національних товариств громадського характеру, культури, мови. У Москві виникло товариство української культури “Славу­тич”. З 1991 р. під його егідою почала виходити газета “Український кур’єр” (1991—1996 рр.). Тоді ж, наприкінці 80-х років, у Москві був створений

Розділ 17

Український молодіжний клуб, відновила роботу Державна бібліотека української літератури тощо.

У 1993 р. різні українські товариства створили Об’єднання українців Росії (ОУР), згодом — Раду українських організацій Росії.

У Москві 1995 р. почав діяти Український істо­ричний клуб (УІК), який видавав “Українську істо­ричну газету Росії” (1996—1997 pp.), а також “На­уковий вісник УІК”.

Наприкінці 2000 р. було засновано Український університет у Москві, що з часом створив свої пред­ставництва у Владивостоці, Петрозаводську і Єкате­ринбурзі. Український університет у Москві діє до­тепер. Він має характер радше наукового, аніж навчального закладу.

Всього до початку 2000 р. у Росії було зареєстро­вано близько 40 українських громадських і культур- но-освітніх товариств. З-поміж них — Об’єднання українців Росії, “Музичний салон”, Товариство “Сві­танок” у Тверській області, Український центр “Про­світа” в Ярославській області, Товариство української культури “Мрія” в Івановській області, Товариство української мови ім. Т. Шевченка у Воронезькому університеті, Український обласний національно- культурний центр “Промінь”, Земляцтво “Дніпро”, Центр “Краяни” у Самарській області, Регіональна національно-культурна автономія громадян україн­ської національності Волгоградської області й Укра­їнське товариство м. Волгограда. Низка українських товариств і об’єднань діють у Республіці Татарстан: Казанське міське національно-культурне об’єднання “Україна”, Набережних Човнах — “Батьківщина” та ін. В уральських областях діють Українське това­риство “Троянда” (Челябінськ), Українська асоціація

391

українців (Свердловська область) та Українська на­ціонально-культурна автономія (Єкатеринбург).

В Оренбурзькій області створено Оренбурзьку об­ласну українську культурно-просвітницьку суспіль­ну організацію імені Т. Г. Шевченка, Башкорста- ні — Національно-культурний центр “Кобзар”, ан­самблі “Червона калина”, “Барвінок” та ін. Чимало громадсько-культурних товариств створили українці Калінінградської області: “Мрія”, “Родина”, “Думка”, “Віночок”, “Добродія”, Союз українців Калінінград­ської області.

Достатньо жваве громадське життя українців Пе­тербурга. У 1999 р. тут зареєстровано Українське національно-культурне об’єднання ім. Т. Г. Шевчен­ка, а також Фонд української культури Санкт-Пе­тербурга і Ленінградської області, діють суспільне об’єднання “Союз українок”, періодичні українські видання.

Автори книги “Українці та українська ідентич­ність у сучасному світі” дуже уважно узагальнили діяльність українських товариств і об’єднань, видан­ня української періодики, розвиток українських художніх колективів у всіх інших російських регіо­нах: у Республіці Комі, Республіці Карелія, Мур­манській, Архангельській областях, краях Північ­ного Кавказу та на Дону, в краях Далекого Сходу [11, с. 170—232].

На загальному нібито повільному скороченню українців практично в усіх регіонах Росії просте­жується дуже різке зменшення у неспокійних ре­спубліках Північного Кавказу. Наприклад, у 2002 р. чисельність українців порівняно з 1989 р. зменши­лася до 59,19 % у Кабардино-Балкарії, до 53,0 % — у Карачаєво-Черкесії, до 51,53 % — у Північній

Розділ 17

Осетії; до 35,51 % — у Дагестані, й аж до 8,01 % — уЧечні. В останній республіці у 1989 р. мешкало 12 637 українців, а у 2002 р. — лише 1018 [11, с. 182—187].

За соціальним становищем українці Росії особли­во не вирізняються. Вони є серед усіх соціальних категорій російського населення: робітників, інже- нерно-технічних працівників; освітньої, медичної, творчої інтелігенції, кадрових військових, чиновни­ків та ін. Українці в Росії, починаючи від Стефана Яворського, Феофана Прокоповича й Олександра Безбородька, завжди самовіддано служили режимові. Такі вони і в наш час. Можливо, це — відображення української ментальності. Тому за радянського часу з-поміж українців були маршали і генерали, як на­приклад, Семен Тимошенко, Іван Черняховський, Родіон Малиновський, видатні вчені, високі цивіль­ні чиновники та ін. Як приклад можна назвати сучас­ного мера Санкт-Петербурга Валентину Матвієнко.

Зауважимо також, що окрім українців, громадян Росії, у наші дні в Росії перебуває чимало україн­ських заробітчан, громадян України. За даними перепису 2002 p., у Росії обліковувалось 230 тис. укра­їнських громадян. Це головно так звані легальні заробітчани. Вважається, однак, що крім легальних українських заробітчан, у Росії перебуває ще втричі більше українських нелегалів, точна статистика чи­сельності яких невідома.

З-поміж інших пострадянських держав, де про­живає велика кількість українців, — Казахстан. Перепис населення цієї республіки, що проводився 1999 р., відобразив дуже значне зменшення україн­ців: порівняно з переписом 1989 р. — на 349,2 тис. осіб, з 896 240 осіб — до 547 652, або на 39 %. За поточ­

393

ним обліком населення 2004 p., число українців у Ка­захстані було ще меншим і становило 462 086 осіб.

У Киргизстані, за переписом населення 1999 р., зменшення українців відносно було ще разючішим і порівняно з 1989 р. становило 53,31 % (скоротилось з 108 027 осіб до 50 441).

Ще різкіше зменшення українців у Таджики­стані'. з 41 375 у 1989 р. до 3 800 осіб у 2000 р.

За переписом населення 1989 р., в Узбекистані мешкало 153 197 українців. Переписних даних за подальші роки з цієї держави немає, але відомо, що відплив українців з Узбекистану в 90-х роках був масовим. Лише впродовж 1992—1996 pp. з Узбеки­стану в Україну переїхало на постійне місце прожи­вання 93,8 тис. осіб.

Аналогічна динаміка переміщення українців з Турк­менистану. У 1989 р. тут числилось 35 578 україн­ців, у 1995 р. — 22 400.

Надзвичайно інтенсивне зменшення чисельності українців у Казахстані й у середньоазійських ре­спубліках після розвалу Радянського Союзу зумов­лене низкою причин, породжених ще в умовах радян­ської дійсності.

Безумне пропагування ролі російської мови як мови так званого міжнаціонального спілкування, практична освітня, громадська й інша політика, спрямована на задоволення суспільних потреб росіян, українців, білорусів, німців, татар та інших національ­них меншин у цих країнах лише на російськомовній основі, до початку 90-х років дуже гальмувала громад­ську і культурну інтеграцію представників згаданих етносів у суспільство місцевих народів. Навіть на­щадки тих українців, які прибули до Середньої Азії ще на початку XX ст., не лише не налаштовувались

Розділ 17

на культурно-побутове зближення з корінними етно­сами, а навпаки, штучно ізольовувались від них, виховувались в дусі певної “російськомовної” зверх­ності над ними. І коли на початку 90-х років корін­ні народи Казахстану та Середньої Азії здобули на­ціональну державність і відповідно їх мови стали виконувати головну функціональну роль у сферах політичного і громадського життя, економіці, куль­турі, освіті, на транспорті, — росіяни, українці, бі­лоруси й інші національні меншини раптово вияви­лися у суспільствах цих країн чужими і неадапто- ваними. Наскільки великою була мовна відчуженість немісцевих етносів від етносів місцевих засвідчили і певні статистичні дані. У 1999 р. лише 14,9 % росіян у Казахстані знали казахську мову. Таких українців було ще менше — лише 12,6 %.

Безумовно, крім мовного бар’єру, який диферен­ціював тут місцеві та немісцеві етноси, вигнання зі суспільного життя штучно нав’язаного атеїзму сти- мульовало вибух мусульманських цінностей у побуті місцевих етносів, що в свою чергу надавало чужин­них ознак для українців, росіян і білорусів у середньо- азійських суспільствах.

Певні особливості після початку 90-х років XX ст. мав рух українського населення у державах Закав­каззя. В Азербайджані перепис 1999 р. виявив лише незначне скорочення чисельності українців порівня­но з 1989 p.: з 32 345 осіб до 29 тис., усього на 10 %. Це явище певною мірою інтригуюче на тому тлі, що за названий період кількість росіян в Азербайджані ско­ротилась з 392 304 до 141 687 осіб, або на 63,88 %.

Негативні явища в соціальному і культурному житті корінної азербайджанської нації за радян­ського часу, які почали чітко усвідомлюватися азер­

395

байджанцями на час здобуття державної незалеж­ності, у суспільній свідомості пов’язувалися насам­перед з національною політикою Москви, а отже, і російського народу. Психологічне сприйняття росіян у суспільстві Азербайджану від початку 90-х років виявилося гіршим, ніж українців, що, очевид­но, позначилося і на їх особливо інтенсивній емігра­ції з Азербайджану. До речі, та еміграція спрямову­валась не лише в корінну Росію, айв Україну.

З 2000 p., за деякими середніми свідченнями, кіль­кість українців в Азербайджані продовжувала ско­рочуватися. Проте точних статистичних даних ще немає.

Невелика українська етнічна група у Вірменії у 90-х роках і до 2001 р. зазнала дуже різкого ско­рочення — на 6,7 тис. осіб, або вп’ятеро порівняно з 1989 р. Вірменський перепис 2001 р. фіксував у Вір­менії всього 1633 українці. Таке різке скорочення і тут зумовлене низкою соціально-психологічних умов проживання, коли фактично раптово, штучно підтри­муване владою домінування російської мови у біль­шості сфер суспільного життя припинилося, і росій­ськомовні українці, як і росіяни, виявилися у явно чужому суспільному середовищі.

У Грузії, за даними радянського перепису 1989 p., українська меншина була значно чисельнішою, ніж в Азербайджані та Вірменії, і становила 52,4 тис. осіб на території (без врахування Абхазії та Південної Осетії — 40 788 осіб). У 2000 р. у Грузії відбувся перепис населення, який установив дуже суттєве зменшення тут українців: на території (без враху­вання Абхазії та Південної Осетії) — до 7 тис. осіб. Зазначають, що таким великим було скорочення укра­їнської спільноти в Абхазії та Південній Осетії.

Розділ 17

Незважаючи на скорочення чисельності українців у державах Закавказзя, вони все таки і у 90-х роках, і на початку XXI ст. мали у тих державах свої на­ціональні товариства, асоціації, ради та ін. Навіть у Вірменії, де число українців обліковувалось на 1633 особи, існує Федерація українців Вірменії, То­вариство дружби “Вірменія — Україна”.

Товариство азербайджансько-української дружби у 1989 р. було створене в Баку. В Сумгаїті діяв Центр української культури ім. Лесі Українки, 1997 р. в Азербайджані виникла Українська громада ім. Та­раса Шевченка. Багато українських товариств та інших інституцій діє в Грузії: Асоціація українців — мешканців Грузії у 2003 р. об’єднувала 2,5 тис. укра­їнців. Діють Асоціація українців м. Кутаїсі “Друж­ба”, Товариство українців м. Каспі “Червона Калина”; в Батумі — Грузинсько-українське культурно-про­світнє товариство м. Батумі ім. Лесі Українки. Існу­ють українські громадські інституції в містах Поті, Ланчхуті, Ткібулі, Зугдіді, Гардабані, Болнісі, Кве- мо-Картлі, Сухумі, Цхінвалі та ін.

Відносно чисельна українська меншина в Білорусі. Перепис 1989 р. обчислював 291 008 українців у Бі­лорусі; білоруській перепис 1999 р. — 237 014 укра­їнців. Ми вже згадували про долю корінного насе­лення Берестейської області. Дослідники другої по­ловини XIX ст. відносили його до українського, яке розмовляло “малороссийским наречием”. У сучасній Білорусі його, зазвичай, записують білорусами, хоч відносно частка українців у сучасних Брестській і Гомельській областях Білорусі вища, ніж у країні загалом і сягає 3—4 % населення, а в центральних і північних районах вона становить менше 1 %.

Найчисельніша українська громада мешкає в око­лиці м. Кобрин Брестської області. В середньому

397

українська меншина в Білорусі в соціальному відно­шенні вища від середнього рівня населення респуб­ліки. Так, на кожну 1 тис. осіб, за переписом 1999 p., вищу освіту мали серед білорусів — 120, серед ро­сіян — 261, серед поляків — 89, серед українців — 221, серед євреїв — 405 осіб [11, с. 71].

Мовна близькість з росіянами і білорусами, руси­фікація суспільного життя в сучасній Білорусі ство­рює легкі передумови асиміляції українців у біло­руському середовищі, але не білорусифікації, а влас­не русифікації, провідником якої є сам Президент цієї держави. У 1989 р. 38 % українців Білорусі на­зивали рідною російську мову.

Українські громадсько-культурні об’єднання діють найбільше у Бресті: Українське громадсько-культур­не об’єднання “Берестейщина”, “Просвіта” Берестей­щини ім. Тараса Шевченка. Виходять українські газети “Голос Берестейщини” і “Берестейський край”. Українська “Просвіта” діє у м. Кобрин, існує Брест­ське міське культурно-просвітницьке товариство “Полісся”, “Берегиня” та ін.

Державні чинники сучасної Білорусі, у тому числі Міністерство культури, дуже вразливо, загалом не­гативно ставляться до виявів українського громад­ського і культурного життя на Берестейщині. Діє обласне культурно-просвітницьке Товариство україн­ців “Заповіт” також у Мінську, культурно-просвітниць­ке Товариство “Краяни” у Мінській області, “Верхо­вина” у м. Гомель, “Дніпро” у м. Могильов, “Ради­слав” у м. Вітебськ, “Барвінок” у м. Гродно та ін.

Українське населення у Молдові, як про це уже згадувалося, по суті було автохтонним поряд з молда­ванами. За даними перепису населення 1989 p., у Мол­давській РСР обліковувалось 600,4 тис. українців, що

Розділ 17

становило 13,8 % населення всієї республіки. Най­більше українців 1989 р. припадало на лівий берег Подністров’я — 211 тис. осіб, у тому числі в Ти­располі — 64,2 тис., Рибниці — 27,1 тис., у Дубоса- рах — 10,7 тис., у Слободзейському районі — 24,7 тис., Кам’янецькому — 16,5 тис., Рибницькому (без м. Риб­ниця) — 14,7 тис. осіб. У тому ж 1989 р. у самому Кишиневі мешкало 98,2 тис. українців. Як відомо, тепер українська меншина адміністративно роз’єднана між власне Молдовою і Молдовською Придністров­ською республікою. З огляду на узурпацію влади в останній групою зрусифікованих чиновників на чолі зі Смірновим національне життя українців При­дністров’я має суперечливий характер.

На території власне сучасної Молдови у 1989 р. проживало 390 тис. українців, за переписом 2004 р. — 283, 4 тис. Скорочення сягнуло 27,34 %. Воно пояс­нюється великою еміграцією українців з Молдови, зниженням природного приросту, нестабільною су­спільно-політичною ситуацією у першій половині 90-х років.

Особливість розселення українців і у Молдові, і у Молдовській Придністровській Республіці та, що велика їх частина проживає компактними громада­ми — окремими українськими селами і групами сусідніх між собою сіл і містечок. Наприклад, укра­їнці становлять більшість у 18 з 39 населених пунк­тів Бричанського району, у 6 з 34 населених пунктів Дрокієвського, у 20 з 75 Фалештського району, у8з34 Глоденського, в 17 з 56 населених пунктів Ришканського району та ін. Усього, як визнано офіційно, у Республіці Молдова налічують 200 сіл і три міста, де українці становлять більшість.

399

Подібно, як і в Білорусі, українське міське насе­лення Молдови з 60—80-х років підпадало русифі­кації. Зменшувалась частка українців, які вважали українську мову рідною. У 1959 р. таких у Молдові було 86,3%, у 1970 р. — 79,4, 1979 р. — 68,5%, в Кишиневі — лише 41,2 %. У тому ж 1989 р. 36,66 % українців Молдови вже задекларували рідною мовою російську, і лише 1,58 % українців назвали рідною мовою молдовську. Що ж до росіян, то таких було лише 0,61 %. Ще 11,22 % росіян Молдови володіли молдовською мовою. У мовних процесах Молдови, як і України, відображена реальна нерівноправність націй те етносів Радянського Союзу.

В Молдові діють українські громадські та куль­турні товариства й об’єднання. У 71 школі Молдови 1994 р. вивчалася українська мова. Існують україн­ські програми — “Світанок” і “Відродження” на те­лебаченні та радіо. Українські товариства створені у загальномолдовському масштабі: Українська гро­мада, Союз українців, Товариство української куль­тури, Товариство “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, Благодійний фонд “Відродження”, Товариство украї­нок. Відповідні місцеві товариства створені у м. Бєль- ци, Кишиневі, містах Молдовської Придністровської Республіки — Тирасполі, Бендерах, Рибниці.

Для демографічного руху українських меншин у прибалтійських країнах Естонії, Латвії та Литві, подібно до інших країн, властиве велике скорочення чисельності: відповідно на 40 %, 31 і 50 %.

Розселення українців в Естонії — явище головно радянського часу. В цій республіці 1989 р. їх чисель­ність досягла 48,3 тис. У Латвії в тому ж році їх на­лічувалося 92,1 тис., у Литві — 44,8 тис. За даними відповідних переписів населення у прибалтійських

Розділ 17

державах: в Естонії у 2000 р. їх стало 29 тис., Латвії у 2000 р. — 63,3 тис., у Литві 2001р. — 22,5 тис. осіб.

Зазначимо, що в Естонії в останні десятиріччя зменшувалась абсолютна кількість не лише україн­ців або росіян, а й самих естонців через низьку на­роджуваність. Хоча частка естонців серед усього населення держави дещо зросла. У 1989 р. вона ста­новила 61,5 %, 2000 р. — 67,9 %. Натомість частка росіян зменшилась з 30,3% до 25,6%, а україн­ців — з 3,1 % до 2,1 %. Зменшення абсолютної чи­сельності й частки серед населення неестонських національностей зумовлена не лише зміною пріори­тетності російської мови у житті суспільства, а й де­якими цілеспрямованими урядовими заходами, по­кликаними захистити невеликий корінний народ від його асиміляції і поглинання могутнім сусідом. Гро­мадянство надане лише тим неестонцям, які самі або їх предки мешкали в Естонії до 16 червня 1940 р. Іншим дозволено отримувати громадянство лише через так звану натуралізацію, головний компонент якої — умова оволодіння естонською мовою, знання естонської історії, традицій, конституції.

Певне зменшення українського населення в 90-х роках і на початку XXI ст. властиве і для Латвії. Щоправда, у цій державі те зменшення незначно випереджало зменшення чисельності титульного етносу, викликаного загальноєвропейською тенден­цією до скорочення народжуваності. За даними Ради у справах громадянства та еміграції Латвії, в 2004 р. у цій країні числилось 59 400 українців, що лише на 4244 особи менше, ніж було 2000 р. Однак за переписом 1989 р. у республіці проживало 92 тис. укра­їнців, а за переписом 2000 р. — тільки 63 644. Отже,

401

основне механічне скорочення українців у Латвії припадало на 90-ті роки. В Латвії ще до 1989 p., але також і в 90-х роках, українська етнічна група продов­жувала виконувати свої суспільні функції на росій­ськомовній основі, що вело до її зросійщення. У 2000 р. 67,8 % українців Латвії назвали рідною мовою росій­ську. Річ у тому, що практично всі діти з українських родин тут навчалися в російських школах, а в латвій­ських — усього 300 дітей українців.

Адаптація українців до сучасних умов проживан­ня в Латвії утруднюється вимогами стосовно набут­тя громадянства у цій державі. Серед тих вимог — знання латвійської мови, історії, конституції. У зв’яз­ку з цим на 1 січня 2003 р. латвійське громадянство мали всього 16,3 % українців цієї держави. У росіян такий показник був значно вищий — 47,7 %, у бі­лорусів — 27,3 %. Дуже низька частка українців, які отримали латвійське громадянство, має, напевне, і психологічну основу. На відміну від багатьох росіян, налаштованих на постійне проживання у цій державі, більшість українців розглядають його як тимчасове в чужій країні й не втрачають надії на повернення в Україну.

Як уже згадувалось, у Литві проживає менше українців, ніж в інших прибалтійських державах: у 1989 р. налічувалось 44 789, у 2001 р. — 22 488 осіб. Отже, за означений період українська громада в Лит­ві зменшилась наполовину. Однією з причин такого стрімкого скорочення українців у Литві було те, що більшість їх становили не уродженці цієї країни, а приїжджі, своєрідні заробітчани. На середину 90-х років 78,9 % українців становили такі, які народи­лися поза межами Литви, 54,6 % з-поміж них стано­вили чоловіки, а жінки — 45,4 %. Тобто, на початок

Розділ 17

90-х років більшість українців у Литві була дуже великою мірою людьми тимчасового проживання.

Незважаючи на відносно малу чисельність укра­їнських громад у прибалтійських державах, націо­нальне життя корінних народів тут дуже стимулю­вало українців до пошанування власних національ­них цінностей. Внаслідок такого впливу в усіх прибалтійських державах від початку 90-х років виникали українські громадсько-культурні товари­ства, асоціації, україномовна періодика, недільні школи. В Естонії створено Українське земляцтво Естонії, а під його егідою — художні колективи “Журба”, “Відлуння”, дитячий “Струмочок”, спор­тивний “Пласт”, радіопрограма “Червона калина”.

Українське земляцтво Естонії — член Асоціації народів Естонії, Європейського конгресу українців, з 2000 р. — Світового конгресу українців.

У Латвії діють Національно-культурне товариство “Дніпро”, Спілка українців Латвії, Об’єднання “Укра­їнська родина”. Тут організовувався великий гала- фестиваль українських художніх колективів “Бал­тійська трембіта”. Українці краю урочисто відзна­чають дні народження Тараса Шевченка.

Аналогічні громадські та культурні об’єднання діють у Литві, провідна серед них — Громада україн­ців Литви. Під її егідою проводить культурно-гро- мадську роботу Суботня школа ім. Т. Шевченка, дитячий ансамбль “Веселка”, сімейний ансамбль “Світлиця”, програма на телебаченні “Трембіта”, радіопередача “Калинові грона”. В республіці є Центр культури українців Литви, український національ­ний культурний Центр “Барвінок”, виходили укра­їнські газети “Гомін Литви”, “Українська світлиця”, інші видання.