27

ській, польській, чимало і в українській історичній і суспільствознавчій літературі було і досі залишаєть­ся багато прихильників трактувати етнонім “Украї­на” як аллоетнонім, а звідси — так само і етнонім “українці”. Мовляв, Україна — край, що в історич­ні часи був на “kraju Polski”, або ж землею на окраїні Росії. В Посольському Приказі придумали навіть спеціальний епітет до тих земель — “украинные земли”, який з переконливою очевидністю мав пояс­нювати походження назви “Україна”, хоч за закона­ми російської мови периферійні землі мали б назива­тися “окраинными”.

Відомий російський етнограф Ю. Бромлей десь у 60-х роках XX ст. впровадив у етнологічну науку термін “етнікос” на означення етнокультурних спіль­ностей нижчого, ніж етнос, таксономічного рівня, також “ECO” — етносоціальний організм на означення соціальної структури одного і того самого етносу на різ­них етапах його історичного життя [1, с. 39—46].

Нові терміни і дефініції творяться постійно, май­же в кожній новій праці зі сфери етнічної історії, етнології, національних відносин.

3. Предметні сфери етнічної історії людства

Якщо взяти до уваги не етнічну історію українців, що становить тему нашої розвідки, а етнічну історію людства, то її предметом, насамперед, є етногенез сучасних народів світу на зорі їхнього виникнення, витоки сучасних етнічних спільностей.

Розділ 1

Загальноприйнято, що головна ознака кожного народу, яка засвідчує його етнічну віднесеність, — мова. З огляду на це, дослідження етнотворчих про­цесів у регіонах планети, а також у всьому світі пе­ретинається з дослідженнями у галузі історичного мовознавства. Вважається, що людина як біологічний тип Homo habilis, десь у глибоку давнину, ймовірно, кілька мільйонів років тому, сформувалася в одному регіоні планети, можливо, в Африці. Рештки най- ранішого біологічного типу людини, які датують близько 2 млн років тому, виявив на півночі Танзанії, в печері Олдовай, англійський археолог Льюїс Ліки (1959—1963 pp.). У нижньому шарі печери розташо­вувались рештки стоянки найдавніших мисливців і рештки мавпоподібних людей (Homo habilis, пре- зинджантроп), що нагадують рештки мавпоподібно­го австралопітека, але які вже переступили ту біо­логічну межу, що відокремлює людину від світу тварин. Можливо, саме з Африки біологічний тип пралюдини впродовж багатьох сотень тисяч років поширювався планетою, дещо видозмінювався у своїх локальних варіантах, але зберігав при цьому віднос­ну єдність свого біологічного виду, інтелектуальних здібностей, здатності до виживання у несприятливих природних умовах. Людина ж основних сучасних біологічних властивостей сформувалася приблизно 200 тис. років тому, хоч у цьому періоді й до 35 тис. років тому існував біологічний вид неандертальця, що з певних причин зник на межі середнього і пізньо­го палеоліту.

Очевидно, що біологічна здібність до мовлення була властивою для дуже ранньої людини, але вияв­ляти себе у життєвій практиці у виразніших формах та здібність почалась вже тоді, коли людина розсели­

29

лася на широких теренах планети. Тому мови народів світу, мовні сім’ї й групи дуже різняться між собою фонетично, лексично, морфологічно, синтаксично.

Відомості про найдавніші мови, фіксовані у кли­нописному письмі та в ієрогліфах, сягають часової глибини всього 3,5 тис. років до н. е. З тієї глибини вчені-лінгвісти простежують історію мовних сімей, найбільші з яких за чисельністю носіїв мов тих сі­мей — індоєвропейська (на її мовах розмовляє близь­ко 46 % людей світу), китайсько-тібетська сім’я (носії мов якої становлять понад 23 % людства), семіто- хамітська (близько 5 % ), дравідійська (3,8 % ), алтай­ська (2,5 %). Наука виокремила багато інших мовних сімей. Деякі з них мають невелику кількість своїх носіїв, але виділяються в сім’ї з огляду на те, що вони дуже специфічні, унікальні, своєрідні, такі, що не мають нічого спільного з ІНШИМИ мовними сім’ями. До них належать абхазо-адигська та нахсько-дагестан­ська, які декотрі лінгвісти об’єднують у кавказьку сім’ю, у Південній та Південно-Східній Азії — австра- лоазійська, таї-кадайська, мяо-яо, австронезійська або майсько-полінезійська, в Сибіру корінних наро­дів — єнісейська, в Індонезії — хальма-херська. На папуаських островах зафіксовано аж 13 мовних сі­мей; в Австралії мови аборигенів об’єднують в австра­лійську сім’ю; в Африці, окрім названої семіто-ха- мітської, називають (іноді на гіпотетичному рівні) нігеро-кордофанську, ніло-сахарську, койсанську сім’ї. У десятку великих супер-сімей вчені зводять мови американських індіанців (і живі, і мертві), хоча чіткої мовної картини індіанців Америки ніби не створено дотепер.

Як відомо, мовні сім’ї поділяються на групи бли­жчих між собою мов, або на мовні групи. Наприклад,

Розділ 1

в індоєвропейській сім’ї разом з мертвими налічують кільканадцять мовних груп чи окремих мов: анато- лійську, балтську, германську, іллірійську, кельт­ську, індійську, іранську, романську, слов’янську. Якщо не брати до уваги мертвих мов, то одиноко в індоєвропейській сім’ї виступають вірменська, грецька й албанська мови. Мертвими мовами вважа­ються тохарська, фригійська, латинська.

До слов’янської мовної групи належать україн­ська, білоруська, болгарська, сербо-лужицька, ма­кедонська, сербо-хорватська, польська, російська, словацька, словенська мови.

Виокремлення мов зі слов’янського масиву відно­сять до середини І тис. н. е. Крім цього, етномовні й етнотворчі процеси в індоєвропейській спільноті за схемою професора В. Седова мали таку послідов­ність: від 3,5 тис. до 2,5 тис. років до нашої ери існу­вала індо-хетська спільність. Орієнтовно за 2,5 тис. років до н. е. вона диференціювалася на індоєвро­пейців та анатолійців, точніше, від індоєвропейців сепарувалися анатолійці. Тоді ж, а ймовірно, ще й раніше виділилися вірмени, за 2200 р. до н. е. — іранці, за 2000 р. до н. е. — давньоєвропейці та греки; за 1500 р. до н. е. відбулась етнічна диферен­ціація давніх європейців на південних і західних, на середніх і тохарів. За 800 р. до н. е. із середньоєв- ропейців виділяються германці та балтослов’яни, хоч лінгвісти не можуть реконструювати ймовірної спільної балтослов’янської мови на зразок рекон­струкції санскриту.

Появу слов’ян як окремої спільноти відносять до середини І тис. до н. е. Деякі ж дослідники глибину появи слов’янства переносять на 500—1000 років раніше до комарівської культури XV—XII ст. до

31

н. е., білогрудівської XI—X ст. до н. е., чорноліської IX—VII ст. до н. е. Так чи інакше, слов’янство як етнос, напевне, вже існувало за півтисячі років до нашої ери, хоч ані речових, ані писемних джерел незаперечно слов’янської віднесеності раніше II ст. до н. е., по суті, немає. Археологи майже безсумнів­но ідентифікують як слов’янську зарубинецьку архео­логічну культуру, датуючи її II ст. до н. е. — II ст. н. е. На зламі тисячоліть збереглися писемні джерела про спорів, венедів (Страбон, Таціт), яких пізніші автори (Прокопій Кессарійський, Йордан) ідентифікували зі слов’янами й антами.

Безумовно, майже всі автори, котрі писали про ранніх слов’ян, вважають, що слов’янство до сере­дини І тис. н. е. лише відносно можна вважати за один етнос. На кожному етапі ще до диференціації слов’ян на окремі етноси в ньому були значні ло­кальні мовно-діалектні й етнокультурні групи. Так вважав М. Грушевський, російські академіки Ф. Фі­лій і О. Трубачов, сучасний український історик і археолог В. Баран та ін.

Середина І тис. н. е. — це не лише час, джерела якого засвідчують відмінності всередині слов’янства, а й час появи окремих слов’янських етносів.

До речі, М. Грушевський ще в другій половині 90-х років XIX ст. вважав за потрібне зазначити: “Порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Хр., коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього...” [З, с. 18].

Питання про те, які відомості існують про витоки українського народу десь близько IV ст. після Хри­ста, проаналізуємо пізніше. Зараз розглянемо укра­їнський народ у порівняльному аспекті: що він собою становить на тлі сучасної етнічної картини світу.