Розділ 12

вже розглядали. Простежити їх зміну в 30-х роках за даними статистики, по суті, неможливо, бо до кінця десятиріччя нових переписів не проводилось. Зауважимо лише про фактори, які впливали на ста­новище українського народу в Західній Україні, Північній Буковині та на Закарпатті.

3. Польська політика полонізації Західної України та румунська — румунізації Північної Буковини

Велику небезпеку становила політика полонізації і румунізації українців. Цьому завданню мали слу­гувати адміністративні заходи, полонізація і румуні­зація системи державного управління, суду, школи, соціальна політика. Оскільки польським правлячим колам дуже вигідно було створити внутрішню і зо­внішню громадську думку про Львів і Львівське во­єводство як переважно польські, а не українські, то у зв’язку з формуванням адміністративного поділу окупованих земель до Львівського воєводства на заході були штучно введені повіти, населені пере­важно поляками (Бжозовський, Кольбушовський, Ланьцутський, Нісковський, Пшеворський, Жешів- ський, Стрижевський, Тарнобжеський, Кроснен- ський), в яких проживало 614,5 тис. поляків і лише

5. тис. українців. Це прилучення польської тери­торії до Львівського воєводства насправді надало йому вигляду переважно польського, а за мовою, показники з якої всіляко фальсифікувалися, такого вигляду набула і вся так звана Східна Малопольща.

287

З метою психологічного та політичного роз’єднання українців у Польщі в переписні листи 1931 р. на означення україномовного населення були введені графи “українська мова”, “руська мова”, “тутейша мова”. В Галичині, до речі, як рідну записали собі “руську мову” 1млн 138 тис. осіб, українську — 1675 тис. Внаслідок цього у так званій Східній Мало- польщі (таку офіційну назву одержали три південно- східні воєводства Польської держави) на русько- мовних припадало 18,36 %, україномовних — 26,98 %, разом, отже, — 45,43 %, а на польськомовних — 47,14 %. Російську мову записали собі всього 1171 осіб (0,04 %). Волинь у цьому сенсі виявила консолідо- ваніший рівень національної свідомості. Тут у во­єводстві з 1 426 872 осіб україно- і “руськомовних” на україномовних припадало 99,4 %, а стосовно всього населення воєводства — 68,0 %. “Руськомов- ні” до всього населення становили всього 0,41 %. Окремо були записані російськомовні (23 387 осіб, або 1,12%).

Особливу надію правлячі кола покладали на по­лонізацію школи: втілюючи у життя “Lex Grabski”, прийнятий 1924 p., постійно скорочували кількість українських шкіл. На їх місце створювались поль- ськомовні й утраквістичні, або двомовні, насправді ж переважно польськомовні. Характер школи мали визначити заяви батьків. Школи мовою національних меншин, до яких відносили й українців у Західній Україні, могли засновуватись, коли було 40 заяв батьків, але водночас із поданням 20 заяв за поль­ську школу (така повинна була стати утраквістич­ною).

За дією цього закону, вже 1925 р. із 793 українських і 346 польських шкіл у Станіславському воєводстві

Розділ 12

стало українських 337, польських —285, утракві­стичних — 487. Станом на 1934/35 н. р. у всій Поль­щі залишилось лише 457 українських шкіл, пере­важно невеликих, у них навчалося всього 5 % за­гальної кількості українських дітей, ще 27 % вчилися в утраквістичних і 68 % — у польських [8, с. 161— 162]. Цілеспрямованим був курс на всіляке пору­шення єдності громадсько-кооперативного руху, громадсько-політичного життя, церкви у Західній Україні. В 1933 р. на Холмщині було закрито 100 пра­вославних церков. Сюди була заборонена доставка українських газет зі Львова. На щит підносилась ідея “Сокальського кордону” між Галичиною і Во­линню, твореного з метою розірвання громадсько- політичних і культурних зв’язків між українцями обох країв.

Такою ж безоглядною в українофобстві була ру­мунська політика у Північній Буковині. Переймено­вувались міста і села. В державних установах забо­ронялося навіть розмовляти українською мовою. В багатьох установах висіли таблички з написом: “Говорити лише по-румунськи”.

Всі без винятку вчителі й службовці мусили скла­дати іспит з румунської мови. Румунським вчителям платили заробітну плату на 50 % вищу від плати місцевим вчителям. Націонал-цараністська партія висунула гасло “Румунія для румун!”. Уже до 1927 р. з 219 українських і 15 мішаних за мовою шкіл, які діяли в цьому краї до війни, не залишилося жодної. Були ліквідовані професійні школи у Вижниці, Ви- женці, Сторожинці, Чернівцях, українські вчитель­ські семінарії, яких раніше було дві. До війни у Чер­нівецькому, на загал німецькомовному університеті, діяло дві українські кафедри на філософському фа­

289

культеті, дві — на богословському. Румунська влада їх закрила. У 1926 р. було заборонено ввезення на Буковину із-за кордону українських книжок, газет, нот і навіть ікон [3, с. 49—54].

І в Західній Україні, і в Північній Буковині всі­ляко заохочувалось осадництво. Наприклад, у Захід­ній Україні до 1935 р. осадницьке населення досягло 226 тис. осіб, у тому числі 154 тис. римо-католиків [8, с. 134]. На Буковині колоніст із числа румунських чиновників або переселених румунських селян от­римував 4,5 га орної землі, 0,5 га для забудови і саду та 1 га випасів. З 1921 до 1930 pp. на українській Буковині було поселено 572 румунські сім’ї, скажі­мо, у с. Слобода Раранча — 32 сім’ї, с. Юрківці — 50, с. Топрівці — 38. Усього було наділено землею близь­ко 2 тис. колоністів [7, с. 24].

Відносно ліберальний характер мала чехосло­вацька національна політика на Закарпатті, однак вона також не була позбавлена певної чеської етніч­ної агресивності. Лише з 1921 до 1930 pp. в Ужгороді кількість чехів збільшилася з 5064 до 8030, у Ху- сті — відповідно з 305 до 1490 осіб.

Отже, етнічний розвиток українського народу в 20—30-х роках XX ст. відбувався у дуже важких політичних і економічних умовах. У складі Україн­ської РСР уже з кінця 20-х років розпочався без­компромісний тоталітарний наступ на національні форми громадського, культурного і релігійного жит­тя. Наприкінці 30-х років у Радянському Союзі поза межами України було ліквідовано українські школи, періодику, культурні товариства. Колективізація українського села супроводжувалась репресіями проти сотень тисяч селян, вона призвела до страш­ного голоду 1932—1933 pp., унаслідок чого померли мільйони людей.

10. Етнічна історія України

Розділ 12

Асиміляційною агресивністю, спрямованою на населення Західної України впродовж 20—30-х років, вирізнялася політика польського уряду, що вела до зростання відносної частки на українських землях польського етнічного елементу і в часовій перспективі становила загрозу полонізації всього краю. Анало­гічною у Північній Буковині була політика так зва­ної боярської Румунії.

Досвід національного життя українського народу у міжвоєнні роки неминуче повинен був викликати сильніше пробудження ідеї визвольної боротьби нації проти окупаційних режимів, що, зрештою, і ре­алізувалось у роки Другої світової війни.

291

Список використаної літератури

1. Голодомор 1932—1933 років // Високий За­мок. — 2005. — 24 листоп.

2. Данилов В. П. Советское крестьянство. Крат­кий почерк истории (1917—1970). — М., 1973.

3. Календар працюючих на рік 1927. — Чернів­ці, 1926.

4. Козлов В. И. Динамика национального соста­ва населения СРСР и проблемы демографической по­литики // История СССР. — 1983. — N° 4.

5. Колективізація і голод на Україні. 1929— 1933: 36. документів і матеріалів. — К., 1992.

6. Кульчицъкий С., Максудов С. Демографічні втрати населення України від голоду 1933 року // Укр. іст. журн. — 1991. — № 2.

7. Курило В. М. У боротьбі за возз’єднання. 1922—1940. — Л., 1977.

8. Макарчук С.А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. — Л., 1983.

9. Максудов С. Демографічні втрати населен­ня України в 1933—1934 рр. // Укр. іст. журн. — 1991. —№1.

10. Наулко В. І. Етнічний склад населення Укра­їнської РСР. — К., 1965.

11. Торжество історичної справедливості. — Л., 1968.

12. Чижикова JI. Н. Русско-украинское пограни- чье: история и судьбы традиционно-бытовой культу­ры. — М., 1988.

Розділ 12

Контрольні запитання

1. Якою була чисельність українців у різних регіонах Радянського Союзу за даними перепису на­селення 1926 p.?

2. Охарактеризуйте чисельність українців у між­воєнні роки на західноукраїнських землях, окупова­них Польщею, Румунією і Чехословаччиною.

3. У чому полягали трагічні наслідки радянської колективізації сільського господарства для україн­ського села?

4. Якими були людські втрати України від го­лоду 1932—1933рр.?

5. Чому відбулося велике скорочення чисельності українців Радянського Союзу поза межами Україн­ської РСР за період між переписами населення 1926 і 1939рр.?

6. Чому українці у російських Білгородській, Воронезькій і Курській областях почали називати себе перевертнями?

7. Яку роль у справі полонізації населення Захід­ної України у 20—30-х роках XX ст. відводила поль­ська влада школі?

8. Якими були масштаби польської та румун­ської колонізації західноукраїнських земель у між­воєнні роки?