Розділ 11

український етнос, ґрунтуючись на багатющій на­ціональній народній культурі, виявляв величезну відпірність русифікаторській політиці. То був ще час, коли у вихованні підростаючого покоління, підготовці масових професій, поширенні політичної інформації головна роль належала народним знанням і народній українській мові. Велике значення мав і той факт, що основну частину населення становили селяни як природні носії етнічних рис.

За двадцятиріччя (1897—1917 рр.) не відбулося різких змін у національному складі відповідних територій України. Найбільш “українськими” за складом населення 1917 р. були губернії Полтавська (94,1 %), Харківська (85,7 %), Подільська (80,1 %), а також Київська (76,5%), Волинська (69,7%), Чернігівська (67,4%), Катеринославська (65,8%). У Херсонській губернії українці становили 52,7 %, у Таврійській — 47,1 [2, с. 23—24].

3. Динаміка етносоціального руху населення західноукраїнських земель у 1900-1914 рр.

Зміни в чисельності українців тих територій, які входили до складу Австро-Угорської монархії, мож­ливо зіставляти стосовно початку століття за матеріа­лами переписів 1900 і 1910 pp., хоч загальні тенден­ції руху населення на основі багатьох, але не узагаль­нюючих матеріалів, можуть бути ілюстровані й за періодом після 1910 р.

На відміну від української території Росії, де значний вплив на народонаселення і національний

263

скдад мало масове переселення селянства у східні регіони Російської імперії, у Східній Галичині, Пів­нічній Буковині й на Закарпатті фактором механіч­ного впливу на чисельність населення, у тому числі українського, була еміграція в заокеанські й част­ково європейські держави. Крім того, на відносну частку українців негативно впливала стимульована польською адміністрацією Галичини польська сіль­ськогосподарська колонізація зі Західної Галичини на землі польських поміщиків Східної Галичини, наплив частини поляків у Східну Галичину після поразки революції в Царстві Польському 1905— 1907 pp., полонізація населення в містах.

Початок еміграції українців Австро-Угорщини датують 1870 р. Першими українськими емігрантами були вихідці з Закарпаття, хоч російські українці появилися в США через Аляску вже 1860 р. Причи­ни еміграції з Галичини Іван Франко вбачав у соці­ально-економічній ситуації. В праці “Еміграція га­лицьких селян” він зазначав: “...Галичина перелюд- нена, се значить властиво, що в ній живе людність, яка при данім стані культури і при теперішнім роз­ділі продукційних засобів, живучи головно з землі, не може добути з неї потрібного для себе виживлен- ня” [9, т. 44, кн. 2, с. 343].

Спочатку еміграція не мала масового характеру. З Галичини, наприклад, аж до 1884 р. її річний рівень лише тричі (1881, 1883 і 1884 рр.) перевищив 1 тис. осіб. І все ж на початку 90-х років XIX ст. лише у СІЛА числилось близько 60 тис. “русинів”, котрі оселилися головно у штатах Пенсільванія, Нью-Джерсі, Нью- Йорк, Монтана, Колорадо. Деяка частина українців з Буковини і Закарпаття проживала в цей час у Ка­наді. У 90-х роках еміграція в заморські країни мала

Розділ 11

масовий характер. Найчисельиішим був потік до США. Як зазначали С. Качараба і М. Рожик, станом на 1897 р. у СІЛА вже налічувалось 150—200 тис. українців, а з 1899 до 1914 pp. у цю країну емігрувало ще 254 тис. українців [4, с. 52, 54]. У Канаді 1900 р. було 7 тис. українців, і в 1900—1914 pp. в’їхало ще 150 тис. За ці ж роки в Бразилію й Аргентину при­було 35 тис. українців. Еміграція до Канади мала переважно характер переселення на постійне про­живання. З-поміж емігрантів у Сполучені Штати певна частина — чи з заробітком, чи без такого — поверталася у рідні краї.

Український емігрант серед усіх європейських емігрантів за океан був найбіднішим. Якщо “середній” француз привозив до Америки 86,18 дол., чех — 41,6, німець — 58,87, “середній” скандинав — 69,52, то “середній” поляк прибував до США чи Канади, маючи з собою всього 14,76 дол., а українець ще менше — 14,39 дол. [10, с. 300].

Масовою сезонною еміграцію до Німеччини, Шве­ції, західної частини імперії характеризувались де­в’яності роки. Умови найму і праці сезонних емі­грантів були дуже важкими. Порівняно зі східною Україною етнодемографічна ситуація для українців західноукраїнських земель на початку XX ст. була несприятливою. Це позначилося на їх млявому чисельному зростанні.

За даними перепису 1900 р., у всій Східній Га­личині (без Бжозівського переважно польського за населенням повіту) числилось 4 735 477 осіб, або ж 64,73 % населення всієї Галичини (тобто Східної та Західної разом). Густота населення становили 93 осо­би на 1 км², а на Східній Україні — 42 особи на 1 км². Греко-католиків у Східній Галичині налічувалось

265

8 005 916 осіб (63,48%), римо-католиків, яких офіційна польська наука відносила до поляків, — 1074 753 (22,70%), жителів іудейського віроспо­відання — 613 764 особи (12,96 %). Крім того, не­значну частку становило населення євангельських релігій (0,78 %), православні — (0,04 %), вірменські католики і православні — (0,03 %) та ін.

У Західній Галичині проживало 98 187 греко-ка­толиків, у повітах Горлицькому — 20 356, Грибов- ському — 9600, Ясловському — 7965, Кросненсько- му — 13 567, Нойсандезькому — 16 662 і Ланьцут- ському — 5262. Кількість україномовного населення мало відрізнялася від кількості греко-католиків. Зате польськомовне населення (1 548 886 осіб у Східній Галичині, 32,71 %) набагато перевищувало чисель­ність римських католиків. Це пояснювалося тим, що австрійські переписи не визначали окремо єврейської мови і майже всім євреям (іудеям) записували поль­ську, українську чи німецьку мову, найбільше — польську.

На Буковині 1900 р. проживало 297,8 тис. укра­їнців (за мовою), що становило 40,8 % усього насе­лення. Румунів налічувалось 229,0тис. (31,4%), німців — 159,5 тис. (21,84% за мовою), євреїв — 96 150 (13,17 % за приналежністю до іудейської ре­лігії). Тут густота населення становила 70 осіб на 1 км².

У Закарпатському регіоні 1900 р. проживало

3. тис. українців, але в комітатах, де українці становили відносну більшість, — Берег, Угоча, Уг, Марамарош — разом менше 327,3 тис.

Матеріали перепису 1910 р. відобразили значні відмінності у прирості за десятиріччя населення різних національностей. У Східній Галичині (без Бжозовського повіту) загальний приріст становив

Розділ 11

10,94 %, або ж 517 935 осіб. Населення краю досягло

5. 253 412 осіб. Згаданий абсолютний приріст був значно нижчим від природного, що пояснювалося еміграцією. Польське населення (римсько-католиць­ке) Східної Галичини, однак, виросло до 1 285 926 осіб, або ж на 19,65 %, а українське (греко-католицьке) збільшилось усього на 9,14 % і досягло 3 280 699 осіб. Найменшим був приріст євреїв (6,46 %), чисельність яких досягла у 1910 р. 657 640 осіб. Єврейська еміграція відносно була ще інтенсивнішою, ніж українська. Ще меншим був приріст українсько- мовного населення Східної Галичини — всього на 4,35 %; польськомовне зросло на 31,84 %. У Західній Галичині українське населення практично втратило будь-яку тенденцію зростання.

Швидкими темпами збільшувалося міське населен­ня Львова (30,92 %), яке досягло 1910 р. 195 796 осіб (без військовослужбовців). Переважно цей приріст відбувався за рахунок механічного припливу на­селення з повітів краю й інших територій — на 61,40%, за рахунок природного приросту — на 38,60 %.

За національністю Львів став містом, у якому співвідношення між польською й українською ча­стинами населення виглядало як 72,85 : 27,15 на користь поляків. Частка поляків серед усього на­селення міста становила 53,87%, українців —

8. %, близько 25 % — євреїв. Незважаючи на це, Львів продовжував залишатися, за образним висловом

І. Франка, “серцем руського народу” [9, т. 45, с. 192].

В деяких повітах (Заліщицькому, Борщівському) еміграція призвела навіть до зменшення населення відповідно на 1,1 та 0,2 %.

267

Неоднаковий приріст чисельності населення різ­них національностей пояснювався насамперед інтен­сивними процесами полонізації українців під дією політичного пресу та заохочення польської сільсько­господарської колонізації. Це зумовило зміну спів­відношення чисельності національностей. У 1910 р. частка українців (за приналежністю до греко-като- лицької релігії) знизилася до 62,45%, частка ж римських католиків зросла до 24,48 %. В українському таборі звучала тривога за майбутнє українського народу в Галичині. Газета “Діло” 18 (31) березня 1905 р. у статті “Австрія чи Росія” писала: “Три мільйони русинів мають проти себе силу цілої держави, а ся держава хоче руський край перемінити в Польщу тим способом, що спольщила місто і уряди. Найдальше через 15—20 літ край буде мати населення через половину польське. З польськими містами, польськими урядами, з політичною властю в поль­ських руках. Коли се раз станеться, то руська Гали­чина вже ніколи на дасться назад зрущити...

Маючи проти себе сильну державу (Австро-Угор­щину. — С. М.), мусимо стратити наш край в користь улюбленого Австрією народу. ...В Росії взагалі не маємо жодної парламентарної репрезентації, а в Ав­стрії не маємо з сеї репрезентації ніякої користі... Русини в Росії бодай не дуряться і знають, що мусять винайти інші средства оборони, щоби прецінь раз стати панами у власній хаті” [1].

Тенденції етнодемографічного розвитку в Східній Галичині в 1911—1914 рр. не змінилися.

Несприятливою для українців була зміна етноде- мографічної ситуації на Буковині. Тут приріст укра­їнців за десятиріччя становив усього 7,3 тис. осіб, або 2,45 %. З їх абсолютною чисельністю в 305,1 тис.