ЕТНОДЕМОГРАФІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ XX СТ.

1. Українці у світі на межі XIX—XX ст.

На межі XIX—XX ст., за матеріалами Першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р. і австрійського й угорського державних пе­реписів 1900 p., а також за іншими даними, у світі проживало близько 26,4 млн українців. З того чис­ла в Росії, за згаданим переписом, налічувалось 22 380,6 тис. (84,46%), в Австро-Угорщині — 3814,9 тис. осіб (14,40 %). Близько 215 тис. (менше 1 % ) проживало поза межами обох імперій, зокрема в СІЛА, Канаді, Бразилії.

В подальші часи динаміка чисельності українців, як і населення України загалом, в окремі історичні періоди характеризувалася значними відмінностями, зумовленими насамперед політичними й економіч­ними факторами. Таких відмінних періодів у XX ст. було кілька: 1900—1914 рр., 1914—1925 рр., 1926— 1939 рр., 1939—1945 рр., 1946—1959 pp., 1960— 1989 pp., з 1989 р. — і досі.

257

На початку століття, у 1900—1914 рр., динаміка чисельності українців вирізнялася високою рухливі­стю: переїздом великих мас селянського населення російської України в східні області й губернії імперії, еміграцією галицького, буковинського і закарпат­ського селянства і міських низів у заокеанські краї­ни. Еміграції підпадали невеликі групи населення західних українських земель у Росії.

Вже до другої половини XIX ст. значні маси укра­їнського населення проживали на Північному Кав­казі, де вони за переписом 1897 р. становили 33,6 %, тоді ж у Сибіру і на Далекому Сході чисельність українців досягла 223,9 тис. (3,9 % від усього населен­ня згаданих країв), у Казахстані та Середній Азії — 101,6 тис. (1,3%). У східних районах наприкінці

18. ст. найпомітнішою була частка українців у При­морській (19,3 % ) і Амурській (17,5 % ) областях. Це були головно переселенці з Чернігівської, Полтав­ської та Київської губерній, що почали їхати в При­мор’я у 80-х роках XIX ст.

2. Природний і механічний рух населення підросійської України у 1897—1914 pp.

На початку XX ст. переселенський рух з України у Сибір, Далекий Схід, Казахстан і Середню Азію активізувався. На якийсь час інтереси українського й російського селянства, з одного боку, і правлячих поміщицько-урядових кіл — з іншого, в питанні переселення ніби збіглися. Після селянської рефор­ми уряд з метою зняти соціальну напруженість на

9. Етнічна історія України

Розділ 11

селі й ефективніше освоїти природні багатства схід­них земель зробив певні кроки назустріч селянським побажанням, а селянство максимально хотіло цим скористатись. Російський уряд створив для справ переселення селян спеціальний орган — Обласну земельну переселенську організацію, що мала спря­мовувати переселення з Воронезької, Київської, Полтавської, Харківської, Херсонської, Чернігівської та Волинської губерній. У губерніях були створені землеустрійні комісії, у повітах — повітові. Почав видаватися журнал “Известия областной земской переселенческой управы”, який рекламував умови переселення, пільги і вигоди для переселенців. Се­лянам обіцяли наділи в 15 десятин на особу чолові­чої статі, позику в 100 крб., звільнення на три роки від оподаткування і невеликий земельний податок у майбутньому — 15—20 коп. щорічно за десятину землі. Для власних потреб, зокрема для забудови, селянам дозволялося рубати ліс у державному ліс­ному фонді.

Губерніями й областями заселення були визначені Єнісейська, Іркутська, Тобольська, Томська, також європейські — Самарська, Калузька, Мінська, Мо- гилевська, Уссурійський, Приморський, Алтайський краї. Ці краї, губернії й області щорічно розподіля­ли на переселенські губернії, обліковані вільні “до­лі” — наділи. Місцеві землевпорядні комісії повинні були від імені зацікавлених селян скеровувати в міс­ця переселення так званих ходоків, які мали на місці конкретизувати заявки своїх громад, після чого отримували на них відповідні свідоцтва для пересе­ленців.

Особливо активізувалось переселення українських селян на схід з 1907 p., що можна проілюструвати на прикладі Волині.

259

Так, за даними Челябінської й Сизранської реєст­рацій впродовж 11 років — від 1896 до 1906 р. з Во­линської губернії у Сибір пройшло через пункти реєстрацій 1659 сімей, а всього з членами сімей і оди­нокими —10 781 особа. Але вже за один 1907 рік ті самі пункти зареєстрували перехід 1516 волинських сімей, а всього — 8665 осіб. Крім цього, в Сибір прийшли через пункти реєстрації 2303 ходаки з Во­линської губернії. У 1908 р. потік переселенців з Во­лині становив 1806 сімей, 11 148 переселенців, 1645 ходаків; в 1909 р. відповідно: 1564, 5796, 2322. Отже, всього лише впродовж трьох років — 1907—

1909. pp. з Волині на Схід переселилось 29 609 осіб і пройшло в пошуках “долі” 6270 ходаків [3, спр. 87, арк. ЗО].

Дуже масовим було переселення з Кременецького повіту. Звідси лише в 1909 р. виїхало близько 1 тис. селянських сімей. У тому ж році з Дубнівського повіту в Алтайський край, Амурську й Акмолінську області, в район Томська та Єнісея переселилось 292 сім’ї, з Рівненського — в Акмолінську й Амурську області та Приморський край — 85 сімей, із Володимир-Волинського — 73 сім’ї та ін.

На 1910 р. землевпорядна комісія Дубнівського повіту просила виділити 2 тис. “долей”, Ковельська — аж 5404 “долі”, Острозька — 570. Однак на 1910 р. для всієї Волинської губернії у східних регіонах було виділено всього 3 тис. “доль” [3, спр. 87, арк. 48, 52, 54, 61].

З певних міркувань і можливостей держава з 1910 р. вирішила призупинити переселенський рух, але він тривав за інерцією. Багато людей їхало в Сибір без відповідних “ходачеських свідоцтв”, що стало трагедією для багатьох тисяч переселенців. Уже

Розділ 11

1909. р. один з державних переселенських агентів попереджував Житомирську землевпорядну комісію, щоб вона більше не дозволяла виїздів, а дала змогу влагодити становище на сході з тими, які прибули без свідоцтв.

Агент повідомляв: “їх сюди закликали широ­комовними оголошеннями... Тепер їх женуть зві­дусіль... Женуть їх із селищ, в яких вони живуть, оскільки вони збідніли до останнього ступеня і не можуть платити ні за квартиру, ні за дрова, ні за випас худоби, якщо в якогось щасливця вона за­лишилась. Приїхали сюди з грошима, хоч і неве­ликими, надіючись одержати землі... Тепер після З—4 літ життя в Сибіру — все продано і проїджено... Повернутись назад додому вони не можуть — немає на це ніяких засобів, та й самого того “додому” для них не існує” [3, спр. 86, арк. 284—285].

І все ж таки, незважаючи на особисті гіркі невдачі тисяч отих знедолених, українське населення на сході імперії на початку XX ст. дуже зросло. В Сибіру і на Далекому Сході частка українців з 1897 р. до 1917 р. збільшилася з 3,9 до 8,4%, а чисельно — з 223,9 тис. до 899,3 тис. осіб. Майже половина з них залишилася на Далекому Сході, де їх частка зросла з 5,9 до 21,7 %, а в Приморській і Амурській областях українці до 1917 р. були разом з росіянами основним етнічним компонентом, становлячи відповідно у на­званих областях 48,2 і 43,2 % населення. Збільшилася частка українців у Казахстані й Середній Азії — до

1. %, у тому числі в Казахстані — 10,5 %. Найго­ловнішими областями розселення українців тут були Акмолінська (в 1917 р. на українців припадало 29,5 %) і Тургайська (тоді ж 21,6 %) області. Зросла кількість українців у Чорноморській губернії [2, с. 29].

261

І хоча відбувся значний переселенський відплив українського населення на схід, початок століття позначився його динамічним зростанням також і в ме­жах національної території. За порівняльними по­казниками переписів 1897, 1917 pp. чисельність українців у регіоні Лівобережної України (Черні­гівська, Полтавська, Харківська губернії) збільшилася з 6118,7 тис. до 8176,9 тис. осіб, або на 33,64 %; у ре­гіоні Правобережної України (Київська, Волинська, Подільська губернії) — з 7357,5 тис. до 9363,6 тис. осіб, або на 27,27 %; у регіону так званої Новоросії (Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Бесса­рабська губернії і Донська обл.) відбулося збільшення українців з 4628,д тис. до 6568,8 тис., або на 41,92 %. Тут особливо разючим було зростання кількості українців у Таврійській губернії — з 611,1 тис. до

5. тис., тобто на 47,36 %.

Значним було збільшення кількості українців у Люблінській і Седлецькій губерніях за спеціальним переписом 1910 р. Царства Польського: з 304,3 тис. до 463,7 тис. осіб, або на 52,38 % (очевидно, тут ви­явилися недоліки відповідних переписів). У Кубан­ській області кількість українців зросла з 908,8 тис. до 1429 тис. (57 %), у Ставропольській губернії — з 319,8 тис. до 479,9 тис. осіб.

Усього ж чисельність українців у межах Російської імперії до 1917 р. збільшилася з 22 380,6 тис. до 31 012,9 тис. осіб, або на 38,62 %.

Статистичні матеріали переконливо засвідчують, що в умовах царської Росії, незважаючи на урядову політику гноблення української національної школи і культури, проведення політики русифікації через систему державного управління, суду, церкви й інші ланки громадсько-політичної структури суспільства,