17

народностей і націй, що визначаються як етноси різного таксономічного рівня:

• виявлення й опис традиційних культурно-по- бутових рис етносів, вивчення їх трансформації у часі (поселень, житла, одягу, їжі, традиційних занять, звичаїв і обрядів, народних занять тощо);

• вивчення території розселення етносів, руху етнічних кордонів у часі, зміни національного скла­ду населення на етнічній території, формування національної діаспори та її особливостей у різних країнах;

• дослідження етносоціальної структури суспіль­ства на різних етапах часового розвитку в межах етнічної території, зміни соціального складу окремих етносів і співвідношень між їх соціальними верства­ми;

• дослідження народної творчості у галузі мате­ріальної та духовної культури в її історичному роз­витку;

• дослідження долі етнокультур в умовах урбані­зації суспільств.

2. Основні терміни та дефініції етнічної історії людства

На тлі численних наукових дефініцій етносу, ча­стково узагальнюючи їх, пропонуємо таку редакцію: етносом прийнято називати історичні спільності людей, що мають спільну мову, виразно диференці­йовану від інших традиційну культуру; власний менталітет, володіють усвідомленням єдності свого

Розділ 1

походження і культурної відмінності від інших спіль­ностей, тобто етнічною самосвідомістю, що виража­ється у самоназві (автоетнонімі). Більшість етносів усвідомлюють власне походження і проживання з пев­ного територією розселення.

Отже, термін “етнос” стосується тієї чи іншої основ­ної етнокультурної одиниці — племені, народності, народу, нації. Для означення спільностей, що істо­рично сформувалися за наслідками етнічної дифе­ренціації або ж конвергентних процесів різного змісту (в тому числі політичного) у минулих часах і стали складатися з кількох основних етнокультурних оди­ниць — етносів, прийнято термін суперетнос, — за таксономічним рівнем щось більше, вище від етносу. Такими, наприклад, є слов’яни, тюрки, германці, балти, романці. При цьому в основі суперетносу містяться етногенетичні зв’язки між етносами, що творять суперетнос.

Виходячи із цієї засади, до суперетносу можемо відносити народи однієї мовної сім’ї, скажімо, ін­доєвропейської, китайсько-тібетської, хаміто-семіт- ської та ін. Існують, однак, прихильники трактуван­ня терміна “суперетнос” також як певної групи на­родів (етносів), що в процесі історичного розвитку впродовж коротшого чи тривалішого часу прожива­ли в однакових суспільно-політичних і культурних реаліях, унаслідок чого набули певних спільних культурно-психологічних рис. Лев Гумільов, напри­клад, до суперетносу відносив елліністичний світ, що витворився внаслідок грецького впливу на далекі між собою в етногенетичному плані народи через імперію Олександра Великого; католицьку Європу, яка близько тисячі років перебуває у сфері духовно­го впливу західного римського трактування христи­

19

янської релігії; мусульманський світ, населення котрого під впливом своєї церкви пройняте глибокою вірою у заповіді ісламу, що межує з фанатизмом і забезпечує солідарність часто дуже далеких в етноге- нетичному сенсі народів. Дотримуючись логіки JI. Гу- мільова, до суперетносу можна було б відносити і так званий пострадянський простір.

Дуже вживаним в етнологи, як і в етнічній історії, є термін “субетнос” (лат. sub — частка, що вказує на підпорядкованість, щось менше від загального), який означає етнокультурну спільність нижчу, меншу від таксономічного рівня “етнос”. Прийнято вирізняти субетноси різного таксономічного рівня. З-поміж них — етнічна група всередині етносу, етнографічна група, локальна група.

Етнічна група дуже вирізняється діалектом, ри­сами культури на тлі всього етносу, але залишаєть­ся його складовою частиною. В російському етносі такими етнічними групами є донські козаки, камчада­ли, можливо, помори. У складі українського народу субетносів рівня етнічної групи немає, хоч близькі до цього лемки, в мові яких, на відміну від загаль­нонаціональної української, наголос у словах фіксо­ваний на передостанньому складі, що становить дуже сутнісну особливість.

Етнографічна група народу-етносу на тлі остан­нього вирізняється чималою кількістю особливих рис діалекту, матеріальної та духовної культур. На дум­ку одних дослідників, у складі українського народу існує три етнографічні групи: гуцули, бойки і лемки; на думку інших — чотири. До названих трьох відно­сять ще і поліщуків. Володимир Горленко, відомий сучасний етнограф, додає ще литвинів — мешканців українського лівобережного Полісся, власне північних

Розділ 1

Чернігівщини і Сумщини. Вся інша українська ет­нічна маса в етнокультурному сенсі дуже скриста­лізована, і на її тлі можна спостерігати хіба що від­носно незначні локальні відмінності, зумовлені від­мінними історичними та географічними обставинами проживання на Волині, Поділлі, Покутті, в історич­ній Україні (Середньому Подніпров’ї), на Слобожан­щині, в Приазов’ї та Причорномор’ї, на Опіллі, Підгір’ї та ін. Незважаючи на те, що саме корінне населення названих районів через незначні відмін­ності між собою не вирізняється аж так, щоби його частини становили етнографічні групи, їх просто називають локальними групами українців, райони їх проживання — Волинь, Поділля, Покуття, Опіл- ля, Середнє Подніпров’я, Слобожанщина, Приазов’я, Нижнє Подніпров’я, Побужжя, Підгір’я, Надсяння все-таки прийнято називати етнографічними.

Зауважимо, що термін “етнічна” група стосується не лише частки певного народу на території його розселення, що дуже виділяється етнокультурними особливостями. Його також вживають на окреслення частки народу, яка у зв’язку з історичними обстави­нами опинилася і більш-менш компактно проживає в іншій країні, іншій державі, поза етнічною тери­торією власного етносу.

В радянській етнографічній літературі термін “ет­нічна група” іноді застосовувався до невеликих ко­рінних етносів Сибіру, Кавказу, Півночі, як, напри­клад, негідальців (за переписом 1970 р.) — 537 осіб, юкагірів — 615, нганасанів — 953, орочів — 1089, іжорців — 781, тофів — 620, алеутів — 441, рутуль- ців, агулів та ін.

Основним терміном для означення сучасних вели­ких державно-політичних та етнічних спільностей є “нація”. Вважається, що в історичній, філософській,

21

політологічній та іншій літературі сформульовано сотні дефініцій нації. Все залежить від того, який компонент подає в основу визначення нації автор: етнос, державну приналежність, політичну свідо­мість, рівень економічного розвитку, традицію націо­нально-визвольної боротьби та ін. Не претендуючи на оптимальність визначення, гадаємо, що може бути прийнятною дефініція терміна “нація”, відповідно до змісту, який в нього вкладають саме на початку

19. ст., а не на початку чи навіть усередині XX ст. у такому формулюванні: націями називають розвину­ті в економічному і культурному відношенні народи, які вирізняються з-поміж інших мовою і традицій­ною культурою, країною проживання, організацією державно-політичного життя, національною свідо­містю й особливостями менталітету.

Проте і сучасні нації дуже відмінні між собою, насамперед, залежно від історії їх формування, спів­відношення головних компонентів, що становлять основу їх соціальних структур, рівня культурної і мовної консолідації. Достатньо лише поверхового зіставлення таких соціально-політичних організмів, як нації американська, індійська, італійська та бага­тьох інших, — і на поверхню випливає їх разюча нетотожність.

В італійській нації 98 % становлять етнічні італій­ці, предки яких у межах етнічної території прожи­вали тисячі років. Етнічний склад американської нації, можливо, навіть не підлягає систематизації, бо в ньому — нащадки ще недавніх англійців, числен­них етносів Африки, Європи, Мексики, Центральної та Південної Америки та ін. Незважаючи на це, тут все ж бодай на державно-політичному поверсі від­булася мовна уніфікація нації на основі англійської

Розділ 1

в її американському діалекті. Що ж стосується ін­дійської нації (про існування якої, принаймні, од­нозначно засвідчують державні документи), то її соціальну мозаїчність визначають не лише численні етноси різної мовної віднесеності, в тому числі до віддалених між собою мовних сімей, а також касти, більшою мірою, ніж деінде, різні релігії тощо.

Беручи до уваги великі відмінності в етносоціаль- ній структурі розвинутих в економічному і культур­ному сенсі сучасних націй, етнополітична літерату­ра виділяє такі терміни, як “державно-політична нація” й “етнічна нація”.

Державно-політичні нації сформувалися головно під впливом історико-політичних, географо-тери- торіальних, правових та освітньо-культурних чинни­ків, які впродовж відносно тривалого часу, скажімо, сотень літ, однаково діяли на населення певної тери­торії. Зауважимо, що подібне бачення сучасної нації мало місце в українській політологічній думці ще в першій половині XX ст. Відомий український істо­рик державницького напряму польського походжен­ня, за політичними симпатіями монархіст-гетьманець В’ячеслав Липинський 1926 р. у великій праці “Лис­ти до братів-хліборобів про ідею і організацію україн­ського монархізму” писав: “Нація для нас — це всі мешканці даної землі і всі громадяни даної держави, а не “пролетаріат”, не мова, віра, плем’я” [б, с. 13].

Зазвичай державно-політичні нації в сучасному світі сформовані на багатоетнічній основі. До таких без застереження відносять нації американську СІЛА, бразильську, індійську, індонезійську. Тенденції, властиві формуванню державно-політичних націй, очевидно, в наш час захоплюють багато інших країн, де проживають різні етноси, в тому числі Україну,

23

Росію, Іспанію (тут власне етнічні іспанці становлять 75 % населення, а решта 25 % — баски, галісійці, каталонці), Великобританію, в якій 80 % англійців, але мешкають також шотландці, ірландці, уельсці. Таких країн багато. їхніх націй у політологічній літературі не відносять до державно-політичних, а сприймають як етнічні з огляду на значну перева­гу в них корінних титульних націй. Інші ж мешкан­ці тут становлять так звані етнічні меншини. їх також називають національними меншинами. Процес ін­теграції цих меншин у націю титульного етносу дуже суперечливий і складний. З огляду на це, у багатьох демократичних державах урядові чинники обирають не тактику їх поглинання титульною нацією, тобто асиміляцію, а гармонійні відносини груп національ­них меншин із титульною нацією, сприяння розвит­ку їх мови, традицій, художньої творчості, віри, зв’язку з народом батьківщини походження, перед­бачають при цьому лише їх громадянсько-політичну інтеграцію в державно-політичну націю, основу якої становить етнічна нація титульного етносу.

Найголовніша соціальна причина загострення від­носин між етнічними групами багатонаціональних держав полягає зазвичай у разючій відмінності в со­ціальній структурі та зайнятості населення різної етнічної віднесеності. На жаль, це властиве й Україні не лише в минулому, а й дотепер: всередині одних груп переважають елітні соціальні верстви, всередині інших — експлуатовані, упосліджені; серед одних — артисти, лікарі, вчені, менеджери й інші “пани”, серед інших — штукатури, пастухи, рільники, приби­ральники та інші “слуги”.

До першорядних термінів предмета етнічної історії належить термін “етногенез” (грец. etnos — народ

Розділ 1

і genesis — походження). Одразу ж зауважимо, що в цей термін різні автори вкладають неоднаковий зміст. Одні інтерпретують його в дослівному розумін­ні — походження етносу, народу і прикладають до часу виокремлення етнічної спільності з-поміж іншої та розвитку тієї виокремленої спільності до етапу її виразного виділення як окремої етнокультурної оди­ниці; інші ототожнюють етногенез з поняттям етніч­на історія, що розглядає етнос від часу його заро­дження і до його розпаду [4, с. 243]. Ми дотримуємо­ся першого розуміння терміна “етногенез”, розглядаючи його як такий, що може ототожнюватись лише з ран­нім етапом етнічної історії.

Дуже близьке до етногенезу поняття етнічні про­цеси. Воно відображає зміст трансформації, що від­бувається з етносом упродовж його історії. Оскільки зміст тієї трансформації (етнічних процесів) у різних історичних та географічних умовах має відмінні тенденції та напрями, то залежно від того, в якому напрямі відбувається трансформація етносу, в етніч­них процесах виділяють такі:

• диференційні, коли під дією, наприклад, гео­графічного фактора чи внутрішньополітичної бороть­би або релігійного чинника окремий відносно єдиний етнос розпадається, диференціюється на два чи біль­ше етноси (скажімо, у свій час слов’янство розпало­ся на окремі народи, так само романці, іранці, бал- ти, германці та ін., а з тюрків виділилися турки, татари, туркмени, узбеки, казахи, кумики, якути, гагаузи...);

• конвергентні, коли так само під дією названих факторів, зокрема військово-політичних, культур­них, релігійних, відбувається злиття кількох етносів у один.

25

Конвергенція у свою чергу — неоднозначний про­цес. У певних умовах тривалого культурного кон­тактування вона може мати природний характер, коли представники різних етносів, особливо близь- коспоріднених у мовному та культурному сенсі, ін­тегруються і витворюють новий спільний етнос. “Добровільні” конвергентні процеси більше були властивими для ранніх періодів історії, коли етноси- племена змінювали етноси-народи. Дехто на озна­чення поняття “конвергенція” вживає термін “фузія”. В більшості випадків конвергенція відбувається під впливом асиміляції сильнішим етносом слабшого, чисельнішим — меншого, панівним — підкореного. Зазвичай асиміляція найчастіше буває насильниць­кою або замасковано насильницькою, хоч ідеологи можуть називати її природною, ніби стихійною, що відбувається сама собою. Про природну асиміляцію дуже багато говорили і писали в Радянському Союзі, де вона охоплювала не лише невеликі етноси, напри­клад, водь, іжору, карелів, а й українців, білорусів.

На означення процесу, коли від одного народу “відривається” його менша частина і виокремлюєть­ся в етнос, прийнято термін “парціація”. У XX ст. це відбулося на Балканах, де від болгарів “парціюва- лися” македонці.

Загальновідомий процес дисперсії (лат. dispersio — розсіяння) етносів, з яких за наслідками еміграції чи з інших причин далеко від батьківщини свого походження розселяються представники тієї чи іншої національності (етносу) і творять її діаспору (грец. diaspore — розсіяння).

Безумовно, до основних термінів предмета етнічної історії відносимо етнонім — народоназву. В етноло­гічній науці за кожним етнонімом виокремлюються

Розділ 1

особливі риси того чи іншого народу. Кажемо “ні­мець” — і за цією назвою уявляємо представника великого народу, що мешкає в центрі Європи, який дав світові великих мислителів, художників слова і пензля, який розпочав Першу і Другу світові війни, за командою Гітлера повірив у свою расову вищість і прилучився до фізичного нищення інших народів. За назвою “єврей” уявляємо представника народу, що живе вірою у свою богообраність, розселеного по всьому світу, що був підданий страшному геноциду на окупованих фашистською Німеччиною територіях у роки Другої світової, а після війни спромігся ство­рити національну державу Ізраїль на землі давньої історичної прабатьківщини. До цих уявлень додають­ся знання про українських містечкових євреїв, що до Другої світової війни густо населяли міста і мі­стечка України. Назва “татарин” асоціюється в укра­їнців з багатовіковою боротьбою проти ординських нападів, трагічною долею тих, хто потрапляв у ясир, з уявою татарина на коні, який поклоняється Алла­ху і п’є кумис. Особливим є бачення в українців са­мих себе, характеру й етнічних рис поляків, чехів, циган, росіян, білорусів, вірмен та ін.

За походженням існує два роди етнонімів: авто- етноніми й аллоетноніми, або екзоетноніми.

Перші — це самоназви, другі — назви, що дали тим чи іншим народам сусіди. Отже, є народи, які виступають у сучасній науці під двома назвами, на­приклад, німці: їх аллоетнонім слов’янського похо­дження “німці”, але вони мають і власний автоет- нонім “Deutschen”; греки: їх аллоетнонім “греки”, автоетнонім “елліни”; фіни — аллоетнонім, а самі себе вони називають “суомі” (автоетнонім). У росій­