207

і тим, що через самі комітати пролягала етнічна ме­жа, хоча С. Томашівський відносив на Закарпатті до “руської території” комітати Марамарош, Берег, Угоча, Уг. Загалом із 658 444 осіб, які проживали в цих комітетах, на українців припадало 283 032 осіб (42,98 %), тобто відносна більшість. Комітати Зем- плин, Шариш і Спіш він вважав національно сло­вацькими.

Усі дослідники (Павло Балог, Володимир Гнатюк, Стефан Томашівський та ін.) звертали увагу на вели­ку рухливість етнічної межі в цьому регіоні, що було пов’язане і з активними асиміляційними процесами, і з тенденційністю урядової статистики, яка в кожне наступне десятиріччя подавала одні й ті самі поселен­ня то українськими, то словацькими чи угорськими.

3. Українсько-волоське міжетнічне контактування в XIV—XX ст. І етнічна межа

Великих змін упродовж століття зазнав україн- сько-волосько-молдовський відтинок етнічної межі. Через територію історико-географічної області Буко­вини, а з 1849 р. і окремої адміністративної одиниці як герцогства Буковини, пролягала українсько-во­лоська (українсько-румунська) етнічна межа. І на цьому відтинку український етнос відступав. Мол­довський літописець XVIII ст. Мирон Костін писав, що не лише Чернівецька та Хотинська волості були заселені українцями, а й половина Сучавської, навіть Ясської [12, с. 67].

Розділ 8

Як засвідчив австрійський перепис населення 1900 p., з дев’яти буковинських повітів українці мали абсолютну більшість у трьох: Чернівецькому без міста (57 378 українців — 58,71 %), Кіцманському (73 419 українців — 88,15%) і Вижницькому (53 561 українець — 74,77%). Крім того, українці мали відносну більшість у Серетському (26 155 укра­їнців — 43,06 % ) і Сторожинецькому (34 308 україн­ців 42,83 %). Другою за чисельністю національні­стю в останніх двох повітах були румуни: у Серет­ському (16 171 румун — 26,6 % ) і в Сторожинецькому (28 030 румунів — 34,99 %). Тобто, станом на 1900 р. етнічна українсько-румунська межа пролягала по Серетському і Сторожинецькому повітах північніше Серета і південніше Сторожинця. Столиця краю (герцогства) Чернівці була багатонаціональним мі­стом, найчисленнішими національностями в якому з 67 622 жителів становили євреї (за релігійною озна­кою 21 587 осіб — 31,02%), українці (13 030 — 19,2 %), румуни (9400 — 13,90 %), а також поляки (близько 18 % ) і німці (близько 15 % ). Значна частина українців проживала в південних, переважно ру­мунських повітах: у Сучавському (11 269 україн­ців— 18,05%), Радівецькому (8864 українці — 10,79 %), Кімполунгському (7342 українці—13,18 %). У Гурагуморському повіті українців налічувалося всього 1472 особи, або 2,64 %. Загалом у всій Буко­вині перепис 1900 р. подавав 297 798 українців (за мовою) зі загальної кількості населення краю — 730 195 осіб. Дві корінні національності краю стано­вили: українці — 40,78 %, румуни — 32,25 %.

На українсько-молдовському відтинку етнічного кордону від XIV і аж до початку XX ст. помітним був відступ українського елементу на користь молдов­ського.

209

У “Повісті временних літ” розповідається, що уличі спочатку проживали над Дніпром, а потім пе­рейшли у місцевість між Південним Бугом і Дні­стром. Головним містом уличів був Пересечень (на захід від Дністра). Пізніше там стала територія про­живання молдовського населення. Як писав сучасний молдовський етнограф професор В. Зеленчук, писем­ні джерела й археологічні відомості засвідчують, що від VI і до XIII ст. культура на території теперішньої Молдови “мала яскраво виражений слов’янський характер... Молдовани, що розселилися наприкінці XIII—XIV ст. у центрі і на півдні Дністровсько-Прут- ського межиріччя, поглинули групи слов’ян, які там лишилися” [3, с. 25]. Очевидно, головна молдовська міграція на територію сучасної Молдови припадала на другу половину XIV ст., після відокремлення молдовського князівства в 1360 р. від Угорщини. Дуже показовий історичний документ, що ілюструє процес зміни етнічної приналежності окремих земель у той період, — грамота князя Олександра Доброго про пожалування земель у районі Кишновзаревого монастиря 1420 р. (монастир був розташований за 60 км від Кишинева). Всі географічні назви згаданої грамоти слов’янські: Лозова, Горланич, Криниця, р. Биковець, Малий Лужок, Пересечень, Пітушок, Тигомирове селище, Садова й ін. [2, с. 31]. Дотепер на півночі Молдови існує багато поселень, назви яких мають закінчення -еуць, -інць: Гринеуць, Белкеуць, Гриманкеуць, Тересеуць та ін. В. Зеленчук вважає, що такі назви є молдовською модифікацією назв із закінченням -івці, властивим для української мови.

Поглинення українського населення молдовським елементом у XIV—XVI ст. не було, проте, одночасо- вим. У 1498 р. господар Молдови Стефан III зробив

Розділ 8

похід на Поділля, дійшов до Львова і привів з собою 100 тис. полонених, яких поселив у Молдові. Про це ще на початку XVIII ст. писав молдовський літопи­сець Гр. Урек: “3 тих пір до сьогодні живе руська мова в Молдові, особливо в тих місцях, де вони роз­селилися і третина жителів розмовляє руською мо­вою” [3, с. 26].

Історичну традицію і руську культуру в Молдові засвідчує і той факт, що аж до XVII ст. старослов’янська мова з елементами українізмів була офіційною мовою молдовського діловодства. Однак і після цього мали місце неодноразові переселення українського насе­лення в землі, які були молдовськими або межували з ними. Після ліквідації у 1775 р. Запорозької Січі близько 10 тис. козаків на чолі з отаманом Бахматом поселилися на Буджаку (територія південніше лінії Леово на Пруті — Бендери на Дністрі). За іншими даними, на Дунаї поселилось 5 тис. козаків. У росій­сько-турецькій війні 1806—1812 pp. багато з них перейшло на російський бік, і з них був сформований загін Усть-Дунайського війська у кількості 500 осіб [2, с. 17]. Уже 1823 р. ці козаки були поселені в с. Ак- мангіт Акерманського повіту (Акерман — нині Біл- город-Дністровський), де на початку XX ст. їх налічу­валося близько 4 тис. Українськими козаками у При­чорномор’ї, між Дністром і Дунаєм, були засновані села Курінь, Паланка, Сеймени, Киргана, Сагайдаки, Бурлак. У XIX ст. українське населення на північних і південних окраїнах Молдови швидко зростало, зокрема після приєднання цього краю до Росії в 1812 р. і утворення з нього Бессарабської губернії. У всій Бессарабії 1817 р. проживало ЗО тис. українців (6,5%), 1861р. — 126 тис. (13,4%), за переписом населення 1897 р. — 379 690 осіб (19,6%). Таке

211

величезне зростання кількості українців на цій тери­торії впродовж XIX ст. пояснюється значними мігра­ціями українського населення в ці райони за рахунок втеч кріпосних селян, а також у формі державного переселення селян, зокрема у згаданий район Буд- жака (Бендерський і Акерманський повіти). Вже до середини XIX ст. на півдні Бессарабії українські та російські селяни заснували близько 20 сіл.

На схід від Буковини українсько-молдовська межа пролягала південною частиною Хотинського повіту Бессарабської губернії зі заходу на схід попри посе­лення Раківці, Котелева, Довжок, Сінжер, Щербин­ці, Білевці, Балковці, Кипіла Салієва, Кипіла Зам- жієва, Медвежа, Лукчени, Слободзеї, Ширавці, Бриголи, Кульбака, Сокуряни-Наславці до Ляшовець на Поділлі. Далі — вниз уздовж Дністра, аж до Буд- жака, хоч окремі молдовські поселення розташо­вувались на лівому березі. Район Буджака був багатонаціональним. Українці наприкінці XIX ст. в Акерманському повіті становили 26,7 % населення, в Ізмаїльському — 19,6 %. Чисельними були німець­кі колонії. Певну частину населення становили га­гаузи, греки, албанці, молдовани.

Українське населення, що проживало в молдов­ському оточенні, піддавалось асиміляції. Побутував афоризм: “Татул рус, мама рус, нума Іван молдован”. Лише в Хотинському повіті, де на українців напри­кінці XIX ст. припадало 53,2 %, відбувався процес українізації.

У жовтні 1924 р. у Подністров’ї за рішенням Тре­тьої сесії ВУЦВК була утворена Молдавська АРСР у складі УРСР, нібито на прохання населення ліво­бережного Подністров’я, серед якого українців налі­чувалось, за переписом 1926 p., 277,5 тис. (48,5 %),

Розділв

і молдован — 172,4 тис. (30,1 %). Отже, “Молдавська республіка” значною мірою була штучною.

У серпні 1940 p., коли до СРСР прилучили ко­лишню російську Бессарабську губернію, сьома сесія Верховної Ради СРСР декларувала утворення Мол­давської РСР як союзної республіки.

У 90-х роках XX ст., як відомо, на тій частині Молдови, де до 1940 р. була МАРСР, виникло само­чинне утворення — Молдовська Придністровська республіка на чолі з самочинним вождем Смирновим, який користувався підтримкою Москви.

Підсумовуючи сказане, можна дійти висновку, що українська етнічна межа на західному та південно- західному напрямках у X—XX ст. значно посунулась на схід. Тобто, український етнос на цих напрямках втрачав свої етнічні землі. Акордом таких втрат стало радянсько-польське мирне врегулювання за результатами Другої світової війни, що виразилось в Угоді 9 вересня 1944 р. між урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного Визво­лення, яка передбачала взаємне переселення через передбачуваний кордон українців з Польщі в УРСР і поляків із західних областей УРСР до Польщі. “Договір про радянсько-польський державний кор­дон” між СРСР і Польською Народною Республікою був підписаний у Москві 16 серпня 1945 p., що по­мимо декларування різносторонніх дружніх відносин, фіксував той державний кордон, який з певними корективами 1954 р. існує дотепер. На виконання українсько-польської угоди 1944 р. із західних об­ластей у Польщу до липня 1946 р. було переселено близько 780 тис. польського та частково єврейсько­го населення. З Польщі в УРСР за той же час депор­товано близько 480 тис. українців, з яких близько

213

400 тис. до 1947 р. отаборились у західних областях України.

Однак на цьому справу переселення людей не було закінчено. Тих українців, котрі до липня 1946 р. не виїхали в УРСР, польською акцією “Вісла” у квітні- липні 1947 р. було насильно, зі застосуванням вій­ська, депортовано на “Ziemie odzyskane”, де їх розпо­рошили серед польського оточення: від двох до

10. сімей по окремих селах, щоби швидко асимі­лювались. Очевидно, ця заповітна мета польських чиновників 1947 р. реалізовується успішно. Останній польський перепис населення (2002 р.) фіксував у сучасній Польщі всього близько 32 тис. українців, а 1947 р. їх лише на північний захід у райони Вроц­лава, Лєгніци, Гданська та інших було переселено близько 170 тис. осіб.

Насильне здійснення так званого трансферу насе­лення, з державного погляду, можливо, і мало по­зитивне значення, бо зняло об’єктивну основу на­пруження в польсько-українських стосунках. Однак з позицій людських доль, страждань, митарств “тран­сфер”, як його дехто називає, був важкою трагедією сотень тисяч людей.

Розділ 8

Список використаної літератури

1. Гнатюк В. Русини Пряшівської єпархії і їх говори // ЗНТШ. — 1900. — Рік IX. — Кн. З і 4 (Т. 25, 26).

2. Бере Л. С. Население Бессарабии: Этнографи­ческий состав и численность. — Петроград, 1923.

3. Зеленчук В. С. Розселення та чисельність укра­їнського населення Молдавії // Народна творчість та етнографія. — 1978. — № 4.

4. Літопис руський. — К., 1989.

5. Макарчук С. Демографічні втрати українців Холмщини і Підляшшя в другій половині XIX — пер­шій половині XX ст. // Етнічна культура українців: Ювілейн. зб. до 10-річчя кафедри етнології. — JI., 2006.

6. Макарчук С. Український етнос (Виникнення та історичний розвиток). — К., 1992.

7. Макарчук С. Переселення поляків із західних областей України в Польщу в 1944—1946 // Укр. іст. журн. — 2003. — № 3.

8. Пеняк С. І. Ранньослов’янське і давньоруське населення Закарпаття VI—XIII ст. — К., 1980.

9. Свєшніков І. К. Звенигород. Краєзнавчий на­рис. — JI., 1987.

10. Тиводар М. Закарпаття: народознавчі розду­ми. — Ужгород, 1995.

11. Томаиіівський С. Угорські русини у світлі ма­дярської урядової статистики // ЗНТШ. — 1902. — Рік XII. — Кн. 6.

12. Торжество історичної справедливості. — JL, 1968.

215

13. Центральний державний історичний архів України м. Львів, ф. 309 (НТШ), on. 1, од. зб. 1095, л. 20.

14. Шляхом до щастя. — Ужгород, 1973.

15. Abrahaw W. Powstanie kościoła Łacińskiego na Rusi. — 1904. — T. 1.

16. Wircieński H. Ruś Chełmska I jej granice etnograficzne // Ziemia. Rok II. — 1911. — № 28.

17. Grabski S. Ziemia Czerwieńska — odwieczna nierozerwalna cześć Polski. — Lwów, 1939.

Розділ 8

Контрольні запитання

1. Як прихильники думки про заселеність поля­ками західноукраїнських земель у X ст. трактують літописний запис з 981 р. про похід Володимира на ляхів?

2. До якого часу відносяться перші писемні свід­чення про появу польського населення на західних українських землях?

3. У яких писемних пам’ятках вміщені свідчен­ня про населення з православними церквами на межі українсько-польського етнічного контактування?

4. Назвіть західні східногалицькі повіти на межі XIX—XX ст., в яких кількісно українське на­селення переважало польське.

5. До якого періоду відносяться давні угорські писемні пам’ятки, де Закарпаття називається Руським князівством?

6. Як вчені, спираючись на сучасні закарпатські гідроніми, пояснюють заселення Закарпаття у дру­гій половині І тис. н. е.?

7. У яких чотирьох закарпатських комітатах на початку XX ст. українське населення було пере­важаючим?

8. Яким було співвідношення українського і ру­мунського населення Буковини за матеріалами пе­репису населення 1900 p.?

9. У який спосіб Подністров’я з перевагою укра­їнського населення після 1940 р. опинилося у складі Молдови?

10. Які події 1944—1947рр. зумовили українсько- польське етнічне розмежування лінією державного кордону?