203

їх південні гірські території смугою 20—ЗО км до р. Дунайця. Хоч у кожному з названих повітів ни­зинні райони, де проживало близько 70 % населення, були замешкані поляками.

2. Історичні відомості про українсько-словацьку д українсько-угорську етнічну межу в XIX—-XX ст.

У районі Карпат західна межа українсько-поль­ського етнічного пограниччя переходила в україн­сько-словацьке, потім, повертаючи на південний схід по Закарпаттю, — в українсько-угорське і далі — в українсько-румунське (волоське) й українсько- молдавське пограниччя. Очевидно, і на цьому від­тинку межа українського заселення дуже давня. На основі археологічних матеріалів закарпатський до­слідник С. Пеняк зазначає, що приблизно з VI ст. н. е. територія Закарпаття — Потиської рівнини і півден­них відрогів Карпат — почала заселюватися східнослов’янськими поселеннями з “племені” білих хорватів, прабатьківщиною яких до аварських на­падів був район між Дністром і Прутом.

Вважають, що вже у другій половині IX ст. на Закарпатті існувало князівство білих хорватів з цен­тром в Ужгороді [14, с. 11].

Стосовно першої половини XI ст., то Закарпаття виступало як руський край, що входив до складу Угорського королівства. Угорські аннали під 1031 р. називали Емеріха, сина угорського короля Степана,

Розділ 8

“князем руським”. У 1046 р. титул “короля русько­го” — “Rex Rhutenorum” отримав майбутній угор­ський король Бейла, 1064 р. — у майбутньому угорський король Гейза, 1085 р. — у майбутньому король Ко ломан.

Закарпаття назване “Руською маркою” під 1127 р. у життєписі архієпископа Конрада [10, с. 16—17].

Дуже раннє східнослов’янське заселення Закар­паття підтверджують і лінгвістичні дані. Автор “Лінгвістичного атласу українських народних го­ворів” Й. Дзендзелівський виявив, що руські інно­вації X—XI ст. у подністровських, бойківських, гуцульських і покутсько-буковинських говорах на північний схід від Карпатського хребта “кулак”, “глек”, “одежа”, “сволок”, “перевесло” й інші були відсутніми аж до XVII—XVIII ст. на Закарпатті (за винятком східної гуцульської частини).

Це засвідчує раннє руське заселення Закарпаття і відносну ізоляцію також із політичних причин між українцями Закарпаття та Прикарпаття в подальші часи. Якщо б Закарпаття було незаселеним руськи­ми аж до XIV чи й XVIII ст., як це намагалися пода­вати деякі угорські та закарпатські історики (І. Кня­жа, А. Годінка, С. Бонкало, Й. Гашпар, Ф. Фодор та ін.), то згадані лексичні відмінності у мові україн­ського прикарпатського і закарпатського населення були б незрозумілими.

Лінгвістичні матеріали, однак, наштовхують та­кож на думку, що давньоруське населення на Закар­патті формувалося за рахунок мігрантів не лише з “хорватського” Прикарпаття, а також з інших східнослов’янських земель. На Закарпатті відомі рі­ки з назвами Пина, Мала Пина, Уж, Тур’я. Водночас Прип’ять має притоки Пина, Уж, Тур’я. У Київській

205

області є р. Ірша, а на Закарпатті — р. Іршавка і се­лище Іржава. Дністер у давнину називали Тірас. Додавши до цієї назви суфікс -сва, на Закарпатті притоку Тиси назвали Терасва. На це звернув увагу лінгвіст М. Антошин. Він схильний також поясню­вати велику строкатість закарпатських діалектів широкою географією східнослов’янської прабатьків­щини закарпатських українців [8, с. 161—169].

Закарпатський відтинок української етнічної межі завжди був дуже строкатий. Більш-менш достовірні етнодемографічні дані про українсько-словацьку й українсько-угорську етнічну межу маємо лише від середини XIX ст. У 1855 р. було складено етногра­фічну мапу краю на основі перепису 1851 р. Воло­димир Гнатюк простежив релігійну приналежність населення етнічно змішаної Пряшівської єпархії від 1823 до 1898 р. у праці “Русини Пряшівської єпар­хії і їх говори” [1]. Він підрахував, що на території 20 858 км², де були греко-католицькі громади єпар­хії, у 1890 р. проживало 986 742 особи. З них при­падало на угорців 428 602, русинів — 383 395 осіб. На тій самій території проживали також німці (74 566), словяки (75 498) та поляки (24 781). До згаданої кількості русинів В. Гнатюк відніс дві етно­графічні групи русинів: руснаків — 97 436 осіб і сло- вяків — 285 959. Усі руснаки (97 436) належали до греко-католицької релігії. Серед словяків греко-ка- толиків було всього 43 553 особи. Греко-католики мали 188 парафій. Релігійна приналежність більшо­сті словяків до латинників, їх субетнічна назва — Сло­вяки були причиною того, що в Чехії та Словакії їх вважали “шаришськими або кошицькими словака­ми”. На думку В. Гнатюка, і руснаки, і словяки — це русини. Вони різнилися між собою особливостями

Розділ 8

діалекту: в руснаків інфінітив на -ти, в словяків

• на -ц. Займенник -що у руснаків вимовлявся як -што, у словяків — як -цо або -со. Через це останні ще мали назву “сотаки”. Однак, писав дослідник, діалекти руснаків і словаків “мають той самий внут­рішній склад і майже ту ж саму лексику... Руснак зовсім докладно розуміє словяка і навпаки. Тимчасом і руснак, і словяк лише насилу порозуміють словака” [1, с. 15]. Обидві групи вживають частку -лем, а, от­же, належать до лемків.

Як відомо, в наш час частина українсько-сло­вацького пограниччя на північ від м. Пряшів (це близько 300 гірських сіл, заселених українцями), за результатами радянсько-чехословацького врегулю­вання 1945 p., перебуває у складі Словакії. Україн­ці мають у Пряшові культурно-освітні заклади, у гірському українському масиві у великому селі Свидник — Музей народної культури й інші заклади. Проте і в Словакії відбувається ословачення україн­ського населення й, очевидно, воно у перспективі буде підлягати асиміляції.

Відносно найбільшу частку населення українці (русини) становили в чотирьох закарпатських комі­тетах: Марамарошу (з центром у Хусті), Берег (Бе­регове), Угоча (Севлюш) і Уг (Ужанський з цетром у Чопі). Станом на 1890 р. у згаданих комітатах про­живало відповідно 122 528 русинів (45,7 %), 81 907 (45,6%), 32 076 (42,5%) і 46 521 русин (34,4%). У комітатах Земплин і Спіш частка українського населення становила 10,4 та 10,7 % усього населен­ня, і у Шариші — 20,8 % [10, с. 3].

Поруч з українцями у згаданих комітатах прожи­вали угорці, словяки, німці, євреї, румуни, чехи й інші національності. Змішання було зумовлене