181

лівобережного гетьмана І. Самойловича. П. Доро­шенко залишився без території і 1676 p., визнавши владу І. Самойловича, “здався на ласку” воєводи Г. Ромадановського. На бік росіян перейшов і М. Ха- ненко, після чого наказним козацьким гетьманом від імені Польщі був призначений Євстахій Гоголь (помер 1679 p.). Потім козацьким гетьманом король іменував Стефана Куницького, Петра Могилу, Са- мійла Івановича (Самуся). Турки ж витягли з кон­стантинопольського монастиря Юрія Хмельницько­го і нарекли його “князем України Малоросійської”. Однак цей задум не вдався. Кількаразові спустошливі походи Ю. Хмельницького закінчувались поразками. У 1681 р. Росія підписала в Бахчисараї мир з Туреч­чиною. Туреччина визнала за Росією Київ і владу над запорозьким козацтвом. У Ю. Хмельницького було відібрано гетьманську булаву, а 1683 p., за де­якими відомостями, його було страчено у Кам’янці- Подільському [2, с. 355].

2. Відмінні особливості розвитку етносоціальних організмів Лівобережжя і Правобережжя у другій половині XVII—XVIII ст.

Остаточно, аж на ціле майбутнє століття, доля України була визначена підписаним 1686 р. між Росією і Польщею “вічним миром”. Лівобережжя, Запоріжжя і Київ з околицею визнавались за Росією. Спустошені південна Київщина та Брацлавщина ого­лошувались нейтральною зоною. Решта українських

Розділ 7

земель на захід від Дніпра визнавались за Поль­щею.

У свій час один з політичних діячів України назвав “возз’єднання України з Росією” зразком для інших окраїнних щодо Росії народів у прагненні свого ви­зволення. На жаль, становище, в якому опинилася Україна у складі Росії, навряд чи можна назвати “зразком”, гідним наслідування. Навіть у В. Леніна приєднання України до Росії назване “анексією російських царів” [5, с. 359]. Під впливом російських кріпосницьких порядків поступово нищилися со­ціальні завоювання народних мас у роки визвольної війни, а козацька старшина перетворилася на зви­чайних кріпосників, які проміняли свободолюбиву національну ідею і честь на поміщицьке благополуч­чя. У 1665 р. за титул боярина гетьман Брюховець- кий передав у безпосередню економічну залежність російському урядові “всі українські городи”. Відбу­вався наступ на інститути національної державності: систему гетьманату та козацького адміністративного устрою, запорозьке козацтво.

З українськими гетьманами, якщо вони заявляли про певні права, царизм швидко розправлявся, як зі звичайними бунтівниками. їх катували, засилали до Сибіру, відрубували голови. У 1663 р. було від­рубано голову наказному гетьманові Якимові Сомку; в 1672 р. мордовано в Москві, а потім заслано з ро­диною до Сибіру гетьмана Дем’яна Многогрішного; в тому ж році заслано запорозького кошового отама­на Івана Сірка; в 1687 р. до Сибіру разом із сином Яковом було заслано гетьмана Івана Самойловича, а його братові Григорієві відрубано голову (Грушев­ський писав про відрубання голови молодшому сино­ві, полковнику Чернігівському в Сівську) [2, с. 359].

183

Після переходу І. Мазепи на бік Карла XII війська Меншикова дощенту зруйнували гетьманську столи­цю Батурин, а царський загін під командуванням П. Яковлева те ж зробив із Запорозькою Січчю. За­порожці, яким пощастило уникнути розправи, пішли вниз по Дніпру під опіку кримського хана і засну­вали там Олешківську Січ (у районі сучасного Цю- рупінська). Лише через 25 років після цього під впливом нових небезпек для російської держави з півдня запорозьким козакам було дозволено повер­нутись на місця свого давнього життя. На р. Під­пільна, за 5 км від Старої Січі, було утворено Нову Січ, якій судилося ще проіснувати понад 40 років, щоб 1775 р. дочекатися свого остаточного руйнуван­ня від Катерини II.

Після смерті гетьмана Івана Скоропадського у 1722 р. уряд Петра І не дозволив обирати нового гетьмана. Призначений же наказним гетьманом Павло Полу­боток за спроби відстоювання інтересів України був викликаний до Петербурга і посаджений у Петропав­ловську фортецю, де й помер 1724 р. Після смерті Петра І російський уряд ще двічі дозволяв гетьман­ське правління: Данила Апостола у 1727—1734 pp. і Кирила Розумовського в 1750—1764 pp., після чого гетьманат як такий (через 110 років після Переяс­лавської ради) був ліквідований. У Лівобережній Україні запроваджувався поділ на намісництва (1781—1782 pp.), властивий, у тому числі, росій­ським землям. Нарешті, 1783 р. на Україну в пов­ному обсязі було поширене кріпосне право росій­ського зразка. Дуже відносно можна говорити про культурний розвиток українських земель у складі Росії. В 1685 р. Православну церкву України було підпорядковано московському патріархату. Створений

Розділ 7

Петром І Синод для управління справами церкви заборонив друкувати в Україні будь-які книги україн­ською мовою, в тому числі церковні. Останні дозво­лялося видавати лише церковнослов’янською або російською мовами. У 1720 р. заборонили навіть українські букварі. Російська імперія стала для укра­їнського народу, як і для інших національностей, “тюрмою народів”.

Проте порівняно з тією частиною України, яка після “вічного миру” 1686 р. опинилася під Польщею, в Гетьманщині загалом залишалися кращі умови для етнічного розвитку українського народу. Хоч залеж­ність Лівобережної гетьманської України від кріпо­сницької Росії сковувала тут самобутній соціальний розвиток, який за умов незалежності міг би швидше наближатися до буржуазних форм, все ж саме на Лівобережжі феодальна соціальна структура укра­їнського етносу зберігала природний характер. На базі козацької старшини тут витворилась елітна верства народу, що у XVIII ст. набула рис російського дворянства. Великою мірою ця верства залишалася носієм національно-державної української традиції навіть тоді, коли були ліквідовані найменші залиш­ки козацької державності. Важливе значення мало збереження тут відносно чисельної вільної козацької верстви селянського населення, що в умовах кризи кріпосницького ладу аж до 1861 р. була головним носієм етнокультурної традиції. На Лівобережжі сильніші позиції, ніж на інших землях, посідав укра­їнський елемент у структурі міського населення і, на загал, міста за національним складом залишилися тут, як і села, українськими. Цим факторам нале­жало важливе значення в середині та другій половині

19. ст., коли почалося нове національне пробуджен­ня українського народу.

185

Дуже важливо наголосити, що під російським протекторатом козацтво як вільна соціальна верства не лише збереглося у своїй масі, а з його середовища сформувалася чисельна соціальна, адміністративна і військова верхівка козацької старшини, яка поряд з російськими урядниками продовжувала брати влас­ну участь в управлінні Україною.

Формування соціальної верстви старшин рекруту­валося за рахунок представників так званого коза­цького товариства, яке стало звичним інститутом у середовищі реєстрових козаків, у тому числі й за життя Б. Хмельницького. Було прийнято вважати, що до козацького товариства насамперед причисля­ли козаків, які за час служби у війську чи в адміні­страції чимось відзначилися. За це вони одержували той чи інший чин: “військового товариша”, “знатно­го військового товариша”, “значного військового товариша”, “товариша сотні”, “значного товариша сотні”, “значного товариша полку”, “значного і за­служеного військового товариша”, “ славетного і знач­ного військового товариша”.

Поступово окремі з цих означень, зокрема “вій­ськові товариші” та “значні військові товариші”, набули юридичного статусу, що бралось до уваги при призначенні на військові й адміністративні посади та супроводжувалось певними привілеями на зразок шляхетських [12, с. 5]. Власне із козацького това­риства виходили ті чи інші військові й адміністра- тивно-посадові начальники, а з часом — цілі стар­шинські роди, якими стали Апостоли, Берли, Без­бород ьки, Гамалії, Горленки, Забіли, Лизогуби, Грабянки, Золотаренки, Ракушки-Романовські та багато ін. Віра Панашенко у монографії “Соціальна еліта Гетьманщини” простежила, яке становище

Розділ 7

у Гетьманщині в різний час займали представники означених родів [12, с. 6—8].

Соціальне піднесення козацької старшини Гетьман­щини було настільки стрімким, що насправді реаль­ний статус її представників зрівнявся зі статусом родовитих шляхтичів, які перебували у складі коза­цтва. А таких теж налічувалось чимало. У Чернігів­ському полку це були Бакуринські, один з представ­ників котрих — Ю. Бакуринський, який ще від Б. Хмельницького 1656 р. отримав універсал на ма­єтності у Чернігівському полку. В другій половині

17. ст. — на початку XVIII ст. представники цього шляхетського роду обіймали різні посади у козацькій адміністрації.

Зі шляхти походили козацькі старшини, що во­лоділи маетностями на Стародубщині, — Яків, Дмит­ро, Осип, Володимир Борозни, так само Бутовичі у Чернігівському полку, в тому ж полку — Дуніни- Борковські. В числі козацької старшини Лівобереж­жя були нащадки шляхтичів Болдаковських, Волин­ських, Іскрицьких, Криштоненків, Мовчанів, Поле- тик, Посудовських, Рубців та ін.

Крім козацького товариства і шляхтичів, до елі­тарної верстви суспільства вибивалися міські уря­довці — війти, бурмистри, райці, лавники, соцькі. Важливо, що на Лівобережжі, де іноетнічне населен­ня (наприклад євреї, поляки, росіяни) у містах ста­новило незначну частку, ці категорії належали до українського населення. Представники означених категорій чиновників прагнули здобути не лише статус козаків, а також намагалися піднятися до “козацького товариства”. З цією метою міські поса­дові батьки влаштовували синів на козацьку службу, які потім ставали отаманами, осавулами, сотниками

187

і навіть полковниками. Козацькі старшини, почина­ючи від найвищих, зверталися до царя з проханням надати жалувані грамоти на володіння тими чи ін­шими селами, землями, підданими. Так, уже член посольства Богдана Хмельницького до царя у лю­тому — березні 1654 р. Самійло Богданович-Заруд- ний, передавши листа Б. Хмельницького цареві, за­одно попросив царя, аби той пожалував йому грамо­ту на м. Старий Млин з усіма належними землями і підданими, а другий член посольства — на м. Смілу. Відповідні грамоти були видані 27 березня 1654 р.

На жаль, подібні звертання до царя вже від 1654 р. швидко перетворилися майже на звичну норму по­ведінки. Царя просили за пожалування грамот стар­шини з Виговських, Золотаренків та інших, тим самим сприяли йому зміцнювати свої владні преро­гативи над Україною.

Водночас грамоти на володіння містами, селами або цілими округами надавали старшині практично всі гетьмани. З цього приводу М. Грушевський писав: “старшини випрошують від гетьмана, полковників, а то й від царського правительства землі заселені, на яких жили вільні селяне і господарили на своїх землях як на власних. Несподівано сі селяне з свої­ми землями опинилися в руках “пана” — старшини, і коли свому панові удавалося дістати потверджене за якусь заслугу від царського правительства — за­падала клямка на віки” [2, с. 364].

Царські грамоти, а найчастіше гетьманські уні­версали закріплювали юридичні права на володіння селами і посполитими для різних церковних інсти­тутів — головно для монастирів, яких на Лівобережжі разом з Києвом числилось близько ЗО. Завдяки гетьманським універсалам вони заволоділи сотнями

Розділ 7

сіл. Значними власниками ставали численні парафі­яльні священики. Вони домагалися власності на греб­лі, стави, млини, ниви, ліси тощо [12, с. 29, ЗО].

В умовах зміцнення становища православного духовенства у Гетьманщині 8 листопада 1685 р. в Ус­пенському соборі Москви відбулася урочиста цере­монія посвяти нового київського митрополита Гедео­на Святополка-Четвертинського, який повідомив російського царя і патріарха покластися на “волю Божію, царей і патріарха”. Цей акт формально під­порядковував Київську православну митрополію Московському патріархату.

Над усіма привілейованими верствами суспільства Гетьманщини — козацьким товариством, міськими урядниками, шляхтою, духовенством, як і над усім народом, піднімалася Генеральна старшина з дев’яти осіб і гетьмана. До тієї дев’ятки входили обозний, два судді, підскарбій, писар, два осавули, хорунжий, бунчужний. Чиновників у Генеральній військовій канцелярії за Д. Апостола було ЗО, за гетьманування К. Розумовського — 200. (Хабарі за просування по службі, призначення на посади брав генеральний писар). Усталеною ставала спадковість посад і чинів.

Щоб і формально піднести привілейоване стано­вище козацької старшини, від часів гетьмана Івана Самойловича та старшина почала родичатися з на­щадками шляхти. Той же І. Самойлович одружив обох своїх синів зі спадковими шляхтянками і дочку видав за шляхтича [12, с. 115].

У Коломацьких статтях 1686 р. обумовлювалось пожалування заслужених козаків “честью дворян­скою” [12, с. 116].

У 1733 р. гетьман Д. Апостол звернувся до царсько­го уряду з пропозиціями, сучасною термінологією

189

говорячи, нострифікації козацьких чинів зі звання­ми російської армії, наприклад:

• гетьмана — як генерала;

• генерального обозного — генерал-майора, або бригадира;

• генерального старшини і полковників — пол­ковниками;

• бунчукових товаришів — майора або капітана [12, с. 117].

За описовими творами українських намісництв кінця XVIII ст. простежуємо, що в кожному з них уже числились сотні дворян, наприклад, у Київсько­му 1787 р. — 1145 дворян.

Проте найважливіше значення в етносоціальному розвитку Лівобережжя під російською зверхністю мав той факт, що тут, незважаючи на всю безпар­донну політику курсу на ліквідацію політичної геть­манської автономії, перетягнення київської митро­полії під московський патріархат, зросійщення урядів і освіти, літературної творчості та ін., масова привілейована верства суспільства — козацтво, ко­зацький стан — не лише не була ліквідована, в ро­зумінні покріпачена, а зберігалася та розвивалася вже і після скасування гетьманату.

Так, за описом Чернігівського намісництва 1786 р. А. Шафонського, в намісництві числилось 354 572 осо­би козацького стану, або понад 47 % усього населен­ня [8, с. 219].

За описом Київського намісництва того ж року, в намісництві обліковувалось 303 316 осіб козацько­го стану, або близько 38 %. Поміщицьких кріпосних селян числилось 301 064 — дещо навіть менше від числа козаків [10, с. 178].

Розділ 7

Козацтво як суспільна верства, за офіційною ста­тистикою Росії — “козацкое сословие”, збереглося в Росії аж до 1917 р. Тобто, найважливіший висновок про етносоціальний розвиток Лівобережної України під Росією полягає в тому, що українське суспільство зберегло на Лівобережжі природну соціальну структу­ру, властиву для інших національних суспільств на етапі їх переростання з феодальних у буржуазні.

Зовсім іншим шляхом розвивались соціальні та національні процеси на Правобережжі під Поль­щею.

Після підписання між Росією і Польщею “вічного миру” 1686 р. наступ польського уряду на елементи української самобутності на Правобережжі став бе­зоглядним. У 1696 р. було прийнято сеймовий закон про вилучення української (руської) мови із судо­чинства. Конституція (сеймова ухвала) 1699 р. ого­лосила козаччину на Правобережжі ліквідованою. Конституція 1699 р. автоматично, однак, не була виконана. Доки дійшло до ліквідації козацтва, поль­ській владі на Правобережжі доводилось придушу­вати козацькі та селянські повстання у містечках Лисянка і Ставище 1664—1665 pp., ватажками яко­го були Сулима та Варениця, вести впродовж 1665— 1676 pp. майже безперервну боротьбу з гетьманом Петром Дорошенком, в якій брали участь татарські орди і турецькі війська, що нищили Правобережжя.

У вересні 1676 р. П. Дорошенко піддався на ми­лість царського воєводи Ромодановського, був забра­ний до Москви, посидів у почеснім арешті, а 1679— 1682 pp. побував воєводою В’ятки, отримав с. Яро- полче Волоколамського повіту, де помер 1698 р.

У 1678 р. після облоги турками фортеці Чигири­на, її здачі козаками і росіянами московське військо

191

організувало “великий згін” населення і переправ­лення його за Дніпро.

Польський сейм 1681 р. розглядав питання про “козацькі бунти” і “хлопську сваволю” у воєводствах Брацлавському, Волинському і Київському. В цих воєводствах були селянські козацькі повстання у 1684 р. їх очолювали Семен Палій, Самуїл Самусь, Андрій Абазин, Захар Іскра, які сформували козацькі полки — Фастівський, Богуславський, Брацлав- ський, Корсунський.

С. Палій 1689 р. був схоплений поляками і кину­тий у в’язницю, з якої вибрався через півроку і зно­ву очолив непокірних фастівських козаків. У 1694, 1697 рр. козаки нанесли кілька значних поразок польському війську, що було чи не головною причи­ною сеймової Конституції 1699 р.

Після цього востаннє козацькі повстання підніма­ли народ проти польського панування в 1702 p., кількох подальших років, на початку XVIII ст., коли на Правобережжя прийшли війська Петра І і Мазе­пи для допомоги польським магнатам російської орієнтації. Очолив повстання гетьман С. Самусь, а та­кож С. Палій. В українській історіографії арешт С. Палія І. Мазепою не має однозначної оцінки. Одна з останніх інтерпретацій С. Павленка така, що “го­ловною причиною арешту полковника” стали його хронічне пияцтво (ніби говорив: “Коли не нап’юся, то і нездужаю”) та “розхлябаність, анархізм, неди­сциплінованість”, а не якісь егоїстичні міркування

І. Мазепи [13, с. 152—157]. Енциклопедичною була думка, що І. Мазепу непокоїла надто радикальна соціальна програма С. Палія [4, с. 1927].

Як би там не було, але після придушення козаць­ких повстань початку XVIII ст. на Правобережній

193

Список використаної літератури

1. Воссоединение Украины с Россией. Докумен­ты и материалы: В 3 т. — М., 1953 — 1955.

2. Грушевський М. Ілюстрована історія Украї­ни. — К.; JI., 1913.

3. Документи Богдана Хмельницького / Упо- ряд. І. Крип’якевич та І. Бучич. — К., 1961.

4. Енциклопедія українознавства / Перевидання в Україні. — JL, 1996. — Т. 5.

5. Ленин В. И. Полное собрание сочинений: В 55 т. — М., 1975. — Т. 31.

6. Літопис Самовидця. — К., 1976.

7. Макарчук С. Державотворчі, національні і со­ціальні спектри політики Б. Хмельницького // Коза­цькі війни XVII ст. в історичній свідомості польського та українського народів: Матеріали Другої пол.-укр. наук, зустрічі (Львів, 12—13 жовт. 1995 р.) / За ред. Я. Зашкільняка. — Львів; Люблін, 1996.

8. Макарчук С. Писемні джерела з історії Украї­ни. — Л., 1999.

9. Мисик Ю. А, Національно-визвольна війна ук­раїнського народу середини XVII ст. у першоджере­лах // Укр. іст. журн. — 1998. — JMs 6.

10. Описи Київського намісництва 70—80-х pp.

17. ст. — К., 1989.

11. Описи Лівобережної України кінця XVIII— початку XIX ст. — К., 1997.

12. Панашенко В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII—XVIII ст.). — К., 1995.

13. Україна крізь віки. — К., 2000.

14. Етнічна історія України

Розділ 7

15. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — Вид. 2-ге, перероб. і роз­ширене. — К., 2005.

16. Kaczmarczyk J. Bohdan Chmielnicki. — War­szawa, 1985.

195

Контрольні запитання

1. У чому полягали соціальні причини вибуху козацько-селянського повстання 1648р. проти поль­ського панування в Україні?

2. Назвіть можливі форми козацької держав­ності України, за досягнення яких боровся Богдан Хмельницький.

3. Який характер мали Переяславські угоди 1654 р. України з Московським царством?

4. У чому виявилися позитивні та негативні наслідки гетьманування Петра Дорошенка?

5. Охарактеризуйте агресивно-політичний на­ступ московської влади на права і вольності україн­ського народу Лівобережжя і Запоріжжя у другій половині XVI—XVIII ст.

6. Як розвивалася соціальна структура укра­їнського суспільства Лівобережжя у другій половині XVI—XVIII ст.?

1. Як розвивалася соціальна структура укра­їнського етносу Правобережжя у другій половині

17. — на початку XVIII ст.?