Розділ 5

книги; 20 словацьких родів пам’ятали своє руське (українське) походження ще у XVIII ст.

Залишається, однак, фактом, що прилучення окра­їнних українських земель до чужих сусідніх держав уже у XV—XVII ст. призвело до денаціоналізації української елітної верстви.

Інший характер мали етнічні процеси у Литов­сько-Руській державі.

5.3. Соціально-політичне становище

українських земель у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. Етнокультурне життя народу

В цій державі власне литовський елемент становив 7₁₀ населення. Частка ж руських (українців і біло­русів) була переважаючою. Переваги литовського елементу в цій державі випливали, головно, з того, що в ній родоначальником правлячої династії був литовський князь Гедимін (з 1316 до 1341 pp.), потім його син Ольгерд (з 1342 до 1377 pp.). Від Ольгерда влада у Великому князівстві перейшла, однак, не до його сина Ягайла, а до племінника Вітовта (з 1392 до 1430 pp.), так само з Гедиміновичів. Потім Вели­ким князем став брат Ягайла Свидригайло (з 1430 до 1435 рр.) та ін. На західних і південно-західних землях Русі династія Гедиміновичів вважала себе одночасно спадкоємицею Рюриковичів, що ґрунту­валось на її родинних зв’язках з давньоруськими княжими родинами і швидко виявилось у культурі

й побуті, навіть в іменах. Як уже зазначалось, Оль­герд посадив на удільне княжіння в Києві сина Во­лодимира (1362—1392 pp.). Останнього після трива­лої боротьби змінив у Києві внук Ольгерда Олелько Володимирович (1440—1455 pp.). Мовою управління, суду, культурної творчості у Великому князівстві від самого початку була тодішня літературна руська мова, яка мала великі писемні традиції. В XIV—

14. ст. у ній помітними стали два відгалуження: староукраїнської та старобілоруської мов, що розви­валися на давній літературній традиції і живилися народнорозмовною практикою відповідних територій. Починаючи від Гедиміна, великі князі іменували себе “господарями” “Литвинов і Русинов”, а свою державу — Великим князівством Литовським, Ру­ським і Жемайтійським.

Як Литовсько-Руську державу розглядали Велике князівство українські дорадянські історики, у тому числі В. Антонович, М. Грушевський, О. Єфименко, пізніше також Д. Дорошенко та ін.

Не зовсім послідовні визначення етнічного харак­теру Литовсько-Руської держави подано у колектив­ній монографії з етнічної історії України, що вийшла друком 1990 р. В одному місці зазначається: Велике князівство “справедливо називають Литовсько-Русь- кою державою, оскільки ⁹/₁₀ її території і населення складали східні слов’яни”. Однак в іншому місці згадуються “несприятливі обставини, що привели до розчленування (українських земель. — С.М.) і їх приєднання до Великого князівства Литовського”, і через це “Україна була насильно розчленована й за­гарбана іноземними феодалами, а українська на­родність — позбавлена можливості створити свою державність і опинилася під загрозою асиміляції”.

Розділ 5

Йдеться також про те, що українське населення за­знавало в Литовській державі “соціального гноблен­ня та політичних обмежень” [10, с. 43, 77]. У тако­му підході простежується намагання ототожнювати “іноземний гніт” із соціальним гнобленням, хоча це не одне й те саме. Коли говоримо про поліетнічний характер Литовсько-Руської держави, то не слід за­бувати про її класовий характер. Як у всіх феодаль­них державах, так і в Литві носієм суверенітету була панівна феодальна верхівка суспільства на чолі з Ве­ликим князем. Українські ж селяни, як і білоруські чи литовські, а з ними й інші трудові верстви насе­лення становили лише соціальний ґрунт, на якому піднімалася держава Гедиміновичів, що була одно­часно державою Острозьких, Сангушків, Чорторий- ських, Дубровицьких, Вишневецьких, Ружинських феодальних родів і знаті, котрі вели свою генеалогію і від Гедиміновичів, і від Рюриковичів. Вважати, що в XIV—XV ст. селянство могло стати носієм націо­нальної державності, означає нехтувати принципами історизму. Політетнічний характер Литовсько-Ру- ської держави засвідчував найперше політетнічний склад тієї верстви, яка творила апарат управління і користувалася благами власної держави.

Безперечно, панівне і рівне становище української національної верхівки з литовською створювало пев­ні позитивні умови життя всього народу, зокрема у сфері освіти, мови, релігії, народного та професій­ного мистецтва. З цього питання 1988 р. у Мінську була проведена наукова дискусія. Її учасники наго­лошували, що визначення національного характеру Литовсько-Руської держави в XIV—XVI ст. має ме­тодологічне значення. “...Історичні факти свідчать про те, — зазначав професор А. Залеський, — що

в XIV—XVI ст. Білорусія мала свою державність... що Велике князівство Литовське XIV—XVI ст. було федерацією, в якій Білорусія була рівноправною частиною тієї феодальної держави... Визнання дер­жавності Білоруси в XIV—XVI ст. дасть можливість правильно витлумачати причину того розквіту куль­тури, якого досягла Білорусія за феодального періо­ду” [6, с. 114]. Один з учасників дискусії М. Єрмо- лович стверджував: не існує жодного джерела, яке б засвідчувало, що Литва завоювала якусь білоруську землю. “Стародавня Литва перебувала тоді поміж Мінськом і Новогрудком і поміж Молодечною і Слоні- мом, — зазначав він. — І в цьому розгадка, чому Новогрудок став столицею Великого князівства Ли­товського. Не Литва завоювала Новогрудок, а Ново­грудок завоював сусідню Литву... У такий спосіб Велике князівство Литовське складалося передусім як білоруська держава” [6, с. 114]. Звичайно, таке обґрунтування білоруськості цієї держави не точне, оскільки перебільшує значення соціального ґрунту, на якому виростає держава і ніби нехтує роллю панівних сил епохи, в цьому випадку — литовських князів, що виступали організаторами держави.

Становище українських і білоруських земель, як і народів, у складі Великого князівства змінювалося, зокрема під впливом польсько-католицької політич­ної та духовної експансії, що дедалі більше відрива­ла литовську знать від руської і робила її своїм со­юзником проти руської. Тому питання про станови­ще України і Білорусі у складі Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського не може розглядатися однозначно, а потребує конкретних оці­нок стосовно тих чи інших етапів історії Великого князівств. А це був тривалий період. Від утвердження

Розділ 5

Гедиміна у 1316 р. Великим князем на литовських і західних руських землях і до Люблінської унії (1569 р.) пройшло понад 250 років — період життя близько десяти поколінь. За цей час відбулися суттєві зміни у сферах економічного життя основного маси­ву українських земель, у системі управління, роз­витку мови, соціальній структурі населення. За від­повідними підрахунками, станом на 1300 р. населен­ня всіх українських земель налічувало 3200 тис. осіб, 1400 р. — 3700 тис.; 1500 р. — 4400 тис.; 1550 р. — 4900 тис.; 1600 р. — 5200 тис. осіб [10, с. 82]. Найбіль­ша його частина припадала на населення, що про­живало в межах Великого князівства, тому тут со­ціально-історичні процеси мали провідне значення.

Система державного управління краєм зазнала глибоких змін, які були тісно пов’язані зі зміною земельних відносин. Упродовж другої половини

14. ст. центральна влада на чолі з Великим князем відмінила поділ усієї держави, в тому числі України за принципом удільних князівств і запровадила ад­міністрацію, що стала залежнішою від центральної влади. Найбільший удар відносній самостійності української феодальної знаті, чимало якої походило з литовських родин, був нанесений ліквідацією у дру­гій половині XV ст. удільних Київського (1471 p.), Волинського, Подільського князівств, котрими досі правили Ольгердовичі, Любартовичі, Коріятовичі (потомки Коріата, брата Ольгерда) і сформуванням воєводсько-повітової та земельної адміністрації. Найчастіше нові адміністративні одиниці очолювали ті самі князі й інші вельможі, але їх статус відтепер визначався не традицією удільної автономії, а волею Великого князя. Поряд з різними родинами Гедимі­новичів, що зукраїнізувались, у числі князівської

верхівки феодалів було чимало родин, які вели свої лінії від Рюриковичів: Михайло Хотетовський, Пат- рикій та Олександр Звенигородські, Іван Четвер- тинський, Дмитро Городецький, Федір Несвіжський, князі Острозькі, Заславські та ін. [1, с. 428—438; 10, с. 303].

Неухильно посилювався феодальний гніт селян­ства. Пожалування сіл, волостей, а також міст окре­мим великокнязівським слугам з числа бояр, а також неродовитих слуг, які у такий спосіб домагалися ще й шляхетності, перетворили більшість селян із по­датково-земельного населення на панщизняно залеж­них кріпаків. Уже до початку XVI ст. панщизняна залежність селян стала майже всеосяжною на Волині, у центральній і південній Київщині, на Поділлі. Державно залежні селяни здебільшого залишалися лише на Лівобережній і в північній Київщині. Голов­ними експлуататорами виступали великі князівські руські (українські) або ж зрущені литовські роди: на Волині — Острозьких, Заславських, Сангушків, Чарторийських, Збаразьких, Вишневецьких, Корець- ких, Ружинських та інших князів, а також панів Кирдієвичів, Монтовитовичів, Хребтовичів, Богови- тиновичів, Чапличів, Гуревичів, Семашків. У Київ­ському воєводстві до найвпливовіших панів відноси­лись боярські родини Горностаїв, Дашкевичів, Єльців, Кмітів, Лозків, Немиричів, Волковичів, Тишкевичів, Полозів. На Чернігівщині, Київщині та в Білорусі величезні маєтки належали князівській родині татарського походження Глинських. У сере­дині XVI ст. усього декілька десятків волинських магнатів виставляли ³/₄ військового ополчення, ре­шту — ще 200 дрібніших феодалів.

Уже в тому ж XVI ст. багато з названих родин відіграли прогресивну роль у захисті української

Розділ 5

національної самобутності, Православної церкви, національної освіти та культури, мови. Найбільший український магнат князь Костянтин Іванович Ост­розький (1460—1532 pp.), наприклад, обіймав поса­ди і воєводи брацлавського, і великого гетьмана литовського, був покровителем Православної церкви, противником унії з Ватиканом, захисником церков­но-слов’янської писемності тощо. Сучасники високо оцінювали національну діяльність Василя-Костян- тина Костянтиновича (“аз Константин, наречений во святом крещеніи Василие”) [9, с. 200].

Велика заслуга в історії українського козацтва належить потомкові Гедиміновичів, українському князеві Дмитру Байді-Вишневецькому, з ім’ям яко­го пов’язане заснування Січі за порогами, численні переможні козацькі походи і трагічна смерть на ту­рецькому гаку. В XVI ст. саме представники укра­їнської, а також білоруської знаті, незалежно від походження, очолювали боротьбу, в тому числі зброй­ну, проти польського політичного та католицького релігійного наступу, за збереження політичних і на­ціональних прав українських і білоруських земель (Ф. Бєльський, Михайло Олелькович, Іван Гольшан- ський, Я. Глинський та ін.).

Підсумовуючи розглянутий матеріал, можна дій­ти висновку, що в умовах панування Великого кня­зівства Литовського, Руського і Жемайтійського па­нівна національна феодальна верства розвивалась практично вільно і — щонайменше — аж до часу Люблінської унії. Завдяки цьому етносоціальна структура українців мала природний, недеформова- ний характер. Це позитивно позначалося на розвит­ку культури народу.

Отже, у XIII— XVI ст. в етнічній історії україн­ського народу, незважаючи на великі золотоордин-

ські плюндрування України у XIII ст. і перебування українських князівств у принизливій залежності від Орди у 1240—1362 pp., розрив національної спіль­ності між різними політичними структурами — Поль­ським королівством, Литовсько-Руською державою, Угорським королівством і Молдовською державою, — відбувалися відносно природні соціальні й етнокуль­турні процеси, властиві для інших європейських народів цієї доби. У межах власного етнічного ор­ганізму відносно вільно розвивалися всі соціальні верстви середньовічного суспільства. Панівна верства в особі великопанських родів толерувала розвиток освіти, науки і культури на руськомовній основі, виступала захисником батьківської православної віри, брала активну участь у державно-політичному житті. Водночас у розвитку міст України, зароджен­ні політичних рухів, особливих військових і куль­турних структур різних регіонів України простежу­валися значні відмінності.

Розділ 5

Список використаної літератури

1. Войтович JI. Князівські династії Східної Єв­ропи (кінець IX—початок XVI ст.). — Л., 2000.

2. Галицько-Волинський літопис. — Л., 1994.

3. ГрушевськийМ. Історія України-Руси: В 11 т.,

12. кн. — К., 1996. — Т. 3. До року 1340.

4. Ключевський В. О. Курс русской истории: В 9 т. — М., 1987. — Т. 1. — Ч. 1.

5. Максимович М. О. Киевъ явился градомъ ве- ликимъ: Вибрані українознавчі твори. — К., 1994.

6. Пахаджание беларусау: дискусія процягваец- ца // Перебудова і міжнацьіяньїе адносіньї. — Мн.,

1989.

7. Свєшніков І. К. Звенигород: Краєзнавчий на­рис. — Л., 1987.

8. Семенюк Д. Історична доля західноукраїн­ського магнатства // Наукові записки Львівського історичного музею. — Л., 1995.

9. Смотрицький Г. Перша передмова до Острозь­кої біблії 1581 р. // Українська література XIV—

14. ст. — К., 1988.

10. Українська народність: Нариси соціально- економічної і етно-політичної історії / Відп. ред. Ю. Ю. Кондуфор. — К., 1970.

Контрольні запитання

1. Коли розпочалися монголо-татарські ордин­ські напади на руські князівства і який характер вони мали у 20—40-х роках XIII ст.?

2. У чому полягали головні причини поразок руських князівств, яких вони зазнавали від монголо- татар?

3. Чи після ординського завоювання Києва і По­дніпров’я на завойованих територіях проживало місцеве руське населення, чи на тих землях появила­ся пустиня?

4. Чи “теорія пустині” М. Погодіна має під собою наукові підстави, чи вона вибудована з тен­денційних припущень?

5. За наслідками яких подій відбулося звільнен­ня українських земель від золотоординської залеж­ності?

6. Якими засобами влада Польського королівства здійснювала полонізацію руських елітних верств захоплених земель Галицько-Волинського князів­ства?

7. Яким був етнічний склад елітних верств Великого князівства Литовського, Руського і Же- майтійського?

8. Якою була чисельність населення українських земель у XIV—XVI ст.?