Розділ 5

часу залежності Русі від татар найдовше до 1362 p., до битви на Синіх Водах, існували найбільші укра­їнські міста Київ, Чернігів, Переяслав, Канів (хоч останні два управлялися татарами), Вишгород, Лю­бе ч, Чорнобиль, Білгород, Кам’янець та інші, не називаючи вже численних волинських і галицьких міст. Тоді ж Плано Карпіні писав за 1245 p., що у Києві були тисяцький, київські бояри, близько 200 дворів жителів [5, с. 180]. Упродовж всього часу ординської залежності існувала київська православ­на митрополія, відомі імена семи ігуменів Києво- Печерського монастиря; через шість років після татарського погрому 1240 р. Видубецький монастир приймав Данила Галицького, коли той їхав до Батия, та ін.

Отже, московська історіографічна концепція про подніпровську пустиню після 1240 р. й утворення “малоросійського племені” з бродячих “берендеїв” і західних пришельців XV ст. — безпідставна ідео­логічна конструкція, злагоджена для обґрунтування права Москви на володіння Україною.

2. Польські загарбання Галицько- Волинського князівства у XIV ст. Етнічні процеси на західноукраїнських землях у складі Польського королівства

Львівські бояри на чолі з Дмитром Дедьком 7 квіт­ня 1340 р. отруїли князя Юрія-Болеслава II. Окремі історики пояснюють поведінку галицьких бояр тим, що Юрій-Болеслав II був духовно і політично чужою

людиною в руському середовищі, оточив себе інозем­цями, у тому числі німцями, католицькими свяще­никами та ін.

Наприкінці квітня 1340 р. польський король Ка­зимир Ш напав на Русь, оволодів кількома замками, в тому числі львівським, але мусив відступити.

У червні 1340 р. галицьке військо разом з тата­рами вступило в Польщу і дійшло аж до Вісли. Ка­зимир ПІ змушений був підписати з Дедьком мир.

Водночас волинське боярство спробувало сепару­ватися від Галичини і сприяло утвердженню волин­ським князем Любарта Гедиміновича. Галицько-Во­линське князівство розпалося на дві держави: Гали­цьку олігархічну боярську “республіку” та Волинське князівство.

Казимир ІП 1344—1345 рр. від’єднав від Галиць­кої “республіки” Сяноцьку землю, а 1349 р. польське військо оволоділо Львовом, Белзом, Берестям, Воло­димиром. Любарт опинився в облозі у замку Луцька, але втримався, а 1350 р. за допомогою Литви від­воював більшу частину Волині. Цього ж року Кази­мир III підписав договір з угорським королем Людо- віком про допомогу у війні з Литвою, що закінчилась 1352 р.

Після війни, за договором між Польщею і Литвою, Галицька земля мала залишитися за Казимиром, Волинь — за Любартом, Кременецька волость визна­валася нейтральною.

Любарт 1353 р. порушив договір з Казимиром, захопив Галицьку землю, Львів і Галич, і так три­вало до 1366 p., коли Казимир відвоював Галицьку землю, майже всю Волинь без Луцька. Після цього у справу втрутився Великий князь литовський Оль- герд, і між Казимиром III і Любартом склалися

Розділ 5

мирні відносини. У 1370 р. Казимир III помер, а Лю- барт відвоював Волинь з містом Володимиром.

Новий польський король Людовік Угорський (1370—1382 pp.) поновив війну і відібрав у Любарта 1377 р. Холмську та Белзьку землі. Намісником Галицької землі Людовік призначив польського вельможу Владислава Опольського. Після смерті Людовіка 1382 р. Любарт робив спробу оволодіти Галицькою землею, але безуспішно. Галицька земля залишилася у складі Польського королівства в ран­гу Руського князівства. Цей ранг зберігався до 1434 p., коли на місці Руського князівства було утворене польське Руське воєводство, 1462 р. — Белзьке.

З Волині від 1340 р. почався поступовий відхід українських земель під владу Великого князівства Литовського та Руського. Після смерті Гедиміна (1341 p.), після боротьби між його синами, велико­князівську посаду обійняв Ольгерд (1345 p.). Його співправителем залишався брат Кейстут. Ольгерд зосередив зусилля на приєднанні до князівства нових південних руських земель. У XIV ст. золотоординська держава перебувала у занепаді (від 1359 р. до 1381 р. в ній змінилося понад 25 ханів).

У Густинському літописі під 1361 р. розповідаєть­ся, що в Києві князював князь Федір, ймовірно, ще залежний від Золотої Орди. В 1362 р. Ольгерд на Синіх Водах розбив “трьох татарських царів...” Від­тоді від Поділля була вигнана влада татарська, Київ взяв князь Ольгерд.

Приєднавши Подніпров’я та Поділля, посадивши в Києві сина Володимира, Ольгерд віддав Поділля синам свого брата Коріата: Юрію, Олександрові, Костянтину і Федорові. Брати спорудили фортеці Смотрич, Бакоту, Кам’янець. Щоправда, ще і після

цього існують джерела, які засвідчують залежність (виплату данини) цих литовсько-українських князів від Орди, хоче вже на початку 70-х років XIV ст. з-під татарської залежності вийшла і Чернігово-Сівер- ська земля.

Чим характерні етнічні процеси на українських землях, що у XIV ст. підпали під владу Польщі й Литви?

Дослідники вважають, що аж до XVI ст. вони особливою інтенсивністю не вирізнялися. Це було зумовлено кількома причинами. По-перше, відносно розвинутим рівнем руського інтелектуального життя, руського письменства, в тому числі й руського (укра­їнського) книгодрукування тоді, коли ще жодного польського письменства, а також і книгодрукування не було. “Польська” освіта і письменство фактично до кінця XV — початку XVI ст. розвивалися на да­лекій від польської латиномовній основі. Русь знала власне літописання, наближене до народної мови від X ст., літописний звод “Повісті временних літ”, Київський літопис, Галицько-Волинський літопис та ін. Польські інтелектуали вели свої хроніки мовою, чужою не лише для простолюду, а й для феодальної еліти.

У столиці Польщі Кракові 1491 р. вийшли перші українські книги релігійного змісту: “Псалтир”, “Акафіст” та “Октоїх” [8, с. 129]. Книг польською мовою тоді ще не було. Отже, про полонізацію до XVI ст. говорити не доводиться.

По-друге, Польща застала у приєднаному Русько­му князівстві, після 1434 р. і 1462 р.— Руському і Белзькому воєводствах — багату і впливову місце­ву руську (українську) магнатерію і шляхту. Ще до прилучення Руського князівства до королівства

Розділ 5

в числі малопольських магнатів на власне польських етнічних землях значились, наприклад, русини Пако- слов, Лис, Ясько, Багор з-під Опатова... З роду Ба- горів був краківський архідиякон Ярослав Багор.

Після прилучення Руського князівства до Поль­ської Корони українським магнатам з краківської та сандомирської земель Петру, Ходкові, Остатку, Па- кословові, Держко-Лебедю й іншим були надані в ньо­му великі маєтки [8, с. 129].

Зазначимо, що на приєднаних землях були місцеві українські магнати Гербурти, Фірлеї, Потоцькі, Од- ровонжі, Собєські, Кміти, Даниловичі, Дєдушицькі, а також Горайські, Тарнавські, Стадницькі, Язло- вецькі, Кам’янецькі, Замойські, Сенявські, Ржеву- ські, Браницькі, Красицькі, Жовковські. Дмитро Горайський за сприяння Казимира Великого став володіти ЗО селами, двома містами та замком Горай. Дочки Дмитра хрестилися за візантійським обрядом: Катерина, Єлизавета, Ганна.

Магнати Тарнавські вели свій рід від Отецька зТарнавки Дольної, рід Замойських — із с. Замч між Белзом і Рава-Руською; рід Жовковських — із с. Жовкви Красноставського повіту, з суто руської православної шляхти. Станіслав Жовковський для того, щоби стати воєводою, прийняв, однак, католи­цизм. Його дочка Софія вийшла заміж за Івана Да­ниловича і стала матір’ю майбутнього польського короля Яна III Собеського [8, с. 132].

Отже, денаціоналізація українського панства від­бувалася не засобом мовної асиміляції, а через пере- тягнення її на римо-католицький обряд. Цей процес став достатньо помітним від другої половини XV ст. У будь-якому випадку до часу Люблінської унії пани українського походження Руського та Белзького

воєводств стали переважно католиками і співвідно­сили себе з поляками, хоч практично всі пам’ятали про руські корені й повторювали поширене тоді оз­начення “Gente Ruthenus, natione Polonus” (“Поляк руського роду, польської національності”) [8, с. 120].

Так само довго трималася своїх етнічних коренів українська елітна верства Закарпаття, що від XI ст. опинилося у складі Угорського королівства. Дослід­ниця цього питання Дарія Семенюк констатує: “В Угор­ській Русі... процес асиміляції української правлячої верстви йшов на протязі 700 років” [8, с. 125]. Ру­ський край в Угорській державі мадяри називали “Ducatus Russorum” (“Князівство русів”). Було окре­ме руське військо. Воно трактувалося як елітарне. Певний період його очолював син короля ІштванаІ Імре. Великий вплив на угорську мову мала україн­ська, внаслідок чого угорці перейняли велику кіль­кість землеробської та побутової термінології. Вва­жають, що до ХІП ст., до татарської навали, дуже помітним був процес українізації угрів, але з XIII—

14. ст. великопанські українські роди Телеки, Тар- ночі, Орманди, Топлаши, Сент-Мікльоши мадяризу­валися. Деякі закарпатські руські родини — Дани­ловичі, Гербурти, Дєдушицькі, Фірлеї, Фредри перейшли на північ Карпат і оселилися в районах Стрия і Сянока.

У 1396—1414 pp. Мукачівською та Маковицькою домініями володів Федір Корятович, український князь литовського походження. Українські магнати були на Закарпатті ще у XVI ст., як, наприклад, Іван Запольський. Турецьке завоювання Угорщини 1526р., зумовило значну міграцію українського, угорського панства на територію Словаки. У словацько­му місті Трнаві 1698 р. друкувалися українські

4. Етнічна історія України