Розділ 4

північних племен, які “подібно до звірів, жили по- скотськи...” (це про древлян), або “як ото всякий звір, їли все нечисте і срамослів’я (було) в них перед батьками і перед невістками...” [7, с. 8] (це про ра­димичів, в’ятичів і сіверян).

Відмінні висхідні субстрати містилися в основі формування білоруського етносу не з XIII ст., а від

6. ст., коли почалася значна міграція слов’янського елементу з території сучасної України на території, розташовані північніше Прип’яті. Там слов’янський елемент зустрівся головно з рідким заселенням пле­мен балтської (летто-литовської) віднесеності, вступав з ними в господарське і культурне контактування

і, перебуваючи на дещо вищому цивілізаційному рівні, асимільовував їх у мовному відношенні, а в кін­цевому підсумку — і в етнічному [9, с. 113—130].

Можемо, отже, дійти загального висновку, що в етнічному сенсі слов’янський суперетнос на східно­європейському просторі не лише в умовах руської державності IX—XIII ст., а ще до її появи складався з трьох виразно відмінних між собою етнокультурних спільностей, — назвемо їх праукраїнською, праросій- ською та прабілоруською.

3. Консолідаційні процеси в межах слов’янських етносів за умов руської державності

УIX—X ст. ці три молоді етноси опинилися у скла­ді одного державно-політичного утворення. Дифе- ренційні процеси гальмувалися, набували сили кон­

вергентні фактори. Місцева етнічна специфіка ви­являлася у місцевому письменстві, в тому числі у працях, які були створені церковно-слов’янською мовою і поза межами Русі, але переписувалися в Ки­єві, Новгороді чи деінде. Нагадаємо, що XI ст. у Ки­єві було переписано низку творів релігійного, житій­ного, повчального характеру, з яких у цьому варіанті до нас дійшло чотири книги, у тому числі два вели­коформатні, багато оздоблені фоліанти: Остромирове євангеліє 1056—1057 pp., назване так за ім’ям за­мовника новгородського посадника Остромира, та Ізборник Святослава 1073 р. Остромирове євангеліє в наш час зберігається в бібліотеці ім. М. Є. Салти- кова-Щедріна у Санкт-Петербурзі. Дві інші рукопис­ні пам’ятки київського виготовлення XI ст. — скром­но оформлені збірники: Ізборник 1076 р. та Євангеліє Архангельське 1092 р. Усі названі рукописні книги переписувалися з церковно-слов’янських оригіналів, що ґрунтувались на давньоболгарській і давньосерб- ській мовах.

Незважаючи на вимоги замовників стосовно точ­ності передання текстових оригіналів, київські пере­писувачі ввели у книги багато лексики, морфологіч­них форм, часто цілих фраз, властивих для мовного середовища Києва. У лексику нібито давньоболгар- ських текстів внесено чимало слів, притаманних мові місцевого населення, що перегукуються зі словами сучасної української мови. Наприклад: багатий, боротися, бігати, великий, вгодити, веліти, весели­тись, гнівом, вельми, всякого, годі, глумися, губить, даруй, дивитися, діяти, жито, зимному, зазираєм, забився, заблудився, казати, клекот, коневі, ко­ристь, лити, луче, людина, молитися, монастира, мучитися, напослідок, нехрещений, ніколи, обидва,

Розділ 4

образитися, орали, оскомина, од гори до дому, обоє, озирайся, олтареві, помагай, покрасити, пити, по­ставити, року, силу, любиш, упиваються, учися, чуєш, яр тощо. Ці, а також чимало інших слів укра­їнської віднесеності зі згаданих рукописних книг навів відомий дослідник давньої рукописної книги професор Яким Запаско, розповідаючи про мову Києва XI ст. [1]. На це він також кількаразово звер­тав увагу в своєму фундаментальному дослідженні.

Окрім лексики, в усіх переписаних у Києві книгах широко вживаними були українські морфологічні форми, зокрема “українська” форма давального від­мінка іменників чоловічого роду: Господеві, Авраа- мові, мужові, господареві та ін. Лише в Остромиро- вому євангелії ця форма трапляється 82 рази.

Зазначимо, що особливості руської регіональної мови часів давньоруської державності, зокрема на території України, але також в районі Новгородської Русі, добре узагальнив П. Толочко в одній із праць [18, с. 150—170]. Автор наводить численні прикла­ди того ж “українського”давального відмінка чолові­чого роду із закінченням -ові, -єві, при цьому, що дуже цікаво, також у мові новгородців. Ті ж новго­родці мали за своє навіть “українське” слово “сором”. В Іпатському списку такі закінчення вжиті у словах Феодосиєви, Мийсееви, Янєви, Лазареви, Давьідови, Романови, Олександрови, Данилови, Демьянови, Ми­хайлович а в Новгородському літопису — в словах Рагуилови, Судилови, Андрєєви, Иванкови, Михале- ви, Давыдови, Исакови, Филипови [18, с. 163]. У київських текстах дуже частим було нав’язування до “українських” фонетичних форм на зразок Кыевъ (поряд також Киевъ), руський (писали також ру­ський). З фонемою -ы майже завжди писалися слова

грекьі, печенегы, торкы, косогы, клобукы, ляхы, чехы, ятвягы. “Українські” тверді закінчення часто висту­пали у прикметниках русъкый, галическый, киевский та ін.

Переважаючим, на думку В. Русанівського, було написання дієслів із закінченням -ть. Водночас дієслова третьої особи однини часто написані без закінчення -т, як у сучасній мові: хоче, йде, буде і под. Отже, навіть такий послідовний захисник своєрідної єдиної давньоруської народності, як П. То- лочко не може пройти мимо значних “українських” особливостей мови півдня Русі порівняно з офіційною церковно-с лов ’янською.

Дотримуючись погляду, що у складі Київської Русі (як держави) слов’янський суперетнос від само­го початку державності вже був диференційований етнічно на праукраїнський, прабілоруський і пра- російський етноси, мусимо при цьому визнати: у скла­ді одної держави ці три етноси впродовж IX — пер­шої половини XIII ст. зазнали впливу конвергентних процесів, які за певних об’єктивних обставин могли б сприяти не лише політичній, а й етнокультурній консолідації Русі.

По-перше, фактор державності зумовив народжен­ня і зміцнення почуття спільної руської національної свідомості, що сприймала батьківщину в межах дер­жави. В науці на основі історичних джерел перекон­ливо показано, що свідомість, саме як руська, по- ширюваладя з Києва і Середнього Подніпров’я на всю державу.

В 945 р. древляни ще чітко протиставляють себе “руському князеві”, який воює з ними; в 981 р. “го­роди Перемишль і Червен опинилися під Руссю”, на

Розділ 4

Любечському з’їзді князів “вся земля руська” ми- слилась на достатньо ширшому просторі, ніж Серед­нє Подніпров’я. У таких же пам’ятках, як “Слово

о полку Ігоревім” (1185—1187 рр.) і “Слово о погибелі Руськой землі” (1223—1237 рр.) локального виріз- нення “Руської землі” з-поміж земель усіх руських князівств династії Рюриковичів майже не просте­жується.

Творці пам’яток давньоруського часу, починаючи від “Слова про закон і благодать” Іларіона і “Повісті временних літ”, сповнені гордості за всю “нашу зем­лю” “великого кагана” Володимира, “онука старого Ігоря, сина славного Святослава”, які, як писав Іла- ріон, “не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана й чувана є в усіх чотирьох кінцях землі” [16, с. 18].

По-друге, ідейно-психологічним фактором, що з’єднував політично Русь Південну, Північну і За­хідну навіть у часи феодальної роздрібненості, була єдність вищої панівної верхівки на території всієї Русі в особі князівської династії Рюриковичів, яка, зрозуміло, не поділяла себе етнічно, і професійна культура якої впливала на культуру простолюду на всьому просторі. З-поміж численних спільних атри­бутів для всіх “панів” Руської землі можна назвати хоч би їх імена, наприклад];, Володимир, Ярослав, Святослав, Всеволод, Ізяслав, Святополк, однакові двоіменні форми їх персоніфікації та ін.

По-третє, конвергентна роль на культурному полі всієї Русі належала принесеній на Русь разом з хри­стиянством писемній церковно-слов’янській мові.

З часом, залежно від функціонального призначення, виділилось два її різновиди: церковно-слов’янська мова та слов’янська мова світського вжитку. Остан­

ня обслуговувала сферу реального життя і тому постійно піддавалася народному впливові. Ми вже згадували такі “українські” впливи. У пам’ятках північно-руського походження, скажімо, у “Слові Данила Заточника”, створеному десь між 1180— 1199 pp., виразно простежуються “російські” форми: “...кому Боголюбово, а мне горе любое, кому Бело озеро, а мне черней смолы, кому Лаче озеро, а мне на нем сед я, плач горький”. Водночас на північно- руському ґрунті створювалися пам’ятки на суто цер­ковнослов’янській мові, як наприклад, “Сказаніє

о Мамаевом побоїщі”, написане десь між 1406 і 1434 рр.: “Все же глаголаху лестию на великого князя і реку- ши в себе оба смеются...” [14, с. 8].

Однак локальні особливості давньоруської літера­турної мови, що розвивалася з церковнослов’янської, не порушували її основної функції як мови держав­ного управління, законодавства, розвитку літерату­ри і культури. Вона слугувала могутнім поштовхом культурного піднесення всієї Русі. Проте, будучи для руських народів значною мірою чужою, вона зали­шилась на довгі віки, особливо для України, штучною формою розвитку національної культури. Сформова­на на основі давньоруської традиції, староукраїнська мова ще в XVIII ст. (у тому числі й мова Г. Сково­роди) перебувала на роздоріжжі, а її подальший розвиток на старій основі вичерпався.

По-четверте, у складі держави Київська Русь за її активного сприяння перемогла нова християнська віра, що стала здобутком не лише панівної верхівки, а й широких народних верств.

По-п’яте, вже йшлося про високий рівень скриста- лізованості матеріальної культури панівної верстви Русі: фортечного та палацового будівництва, атрибутів

Розділ 4

побуту, княжих і великопанських чоловічого і жі­ночого одягу, прикрас, зброї та захисних обладунків, предметів кухні й столу тощо.

Нарешті, по-шосте, на території всього слов’ян­ського заселення Київської Русі вже до початку XIII ст. повністю утвердився як власний, як автоет- нонім, етнонім “руські”, “русичі”, “русини”, “Русь”. Уже від XI ст. цей етнонім фіксувався в Закарпатті на означення поселень: Малий Русков, Великий Рус- ков (документи 1217 p.), Ruszka, Рускавці та ін. На думку видатного чеського історика й етнографа Лю- бора Нідерле, руські слов’яни у верхньому Потиссі появилися ще до IX ст. [10, с. 167—168].

Зауважимо, однак, що хоча етнонім “русь”, “ру­ські” на північно-східні землі давньоруської держа­ви поширився відносно пізніше, приблизно від почат­ку XIII ст., він і там сприймався як власний. Тому не мають рації декотрі українські публіцисти, які пи­шуть, що лише у XVI—XVII ст. “москалі”, чи мос- ковіти, почали називати себе руськими. В створеному десь у монастирі Сергія Радонежського біля Москви “Сказанії про Мамаєве побоїще” на початку XV ст. етнонім “руські” багаторазово вживається як влас­ний: “рустии князи и воеводы”, “землю рускую потребити”, “итти на Русь”, “идет царь Мамай на руськаго князя” [14, с. 68—88].

Стверджуємо, отже, ще раз: перебування україн­ського, російського і білоруського праетносів у складі однієї Руської держави династії Рюриковичів значно вплинуло на їх культуру і побут. Однак той вплив мав характер обмеженої дії. Конвергентні процеси охопили національно-державну свідомість, побут, мораль панівних верств, але за винятком віри, інші впливи конвергентного характеру майже не торка­

лися культури і побуту народної верстви, тому були поверховими. Вони мало стосувалися народно-роз­мовної мови, народної матеріальної культури: куль­тури землеробства, знарядь праці, сільських посе­лень, дворів і жител, одягу, їжі, звичаїв і обрядів, народнопісенної та іншої художньої творчості. До­пускаємо, що ці компоненти традиційної культури народної маси були індеферентними стосовно впливів фахової культури панівної верхівки, а розвивалися власними шляхами.

Тому не мають рації ті автори, які сверджують, що український, російський, білоруський народи виокремилися зі складу “давньоруської народності” у зв’язку з політичними подіями XIII ст. (В. Пічета, В. Мавродін, Б. Рибаков, П. Толочко та ін.).

Безумовно, всі різноманітні явища та події на великоруській, литовсько-руській і польській сторо­нах мали важливе значення в історії етносів. Однак загалом вони були такими, що “ковзали” по поверхні життя етносів, не торкаючись їх глибинної суті. Коли приймаємо висновок про існування трьох етносів уже до X ст., тоді безпредметним буде вживання терміна “давньоруська народність”, або ж вживання його в ет- нополітичному, а не в окремо етнічному значенні.

Якби ми допустили, що формування українського етносу стало наслідком політичних катаклізмів XIII—XIV ст., тоді важко було б пояснити, чому інші політичні катаклізми і раніших, і наступних століть не витворили на українській землі етносів проросій- ської, пролитовської, пропольської, проавстрійської, проугорської, прорумунської, протурецької чи іншої спорідненості. Відповідь на те, що напередодні собор­ності українських країв на початку XX ст. українці Слобожанщини, Полісся, Закарпаття, Холмщини,

Розділ 4

Поділля й інших регіонів в етнічному сенсі вияви­лися на диво однаковими, полягає лише в тому, що такими вони були ще до того, як їх почали “розби­рати” лихі сусіди. Не можна нехтувати роллю дер­жави в етнічному розвитку народу, але не можна й абсолютизувати, як це робила плеяда російських академіків і дотепер дехто продовжує в Україні. Очевидно, етнічний розвиток народів відбувається за власними автономними, притаманними лише йому нормами і закономірностями, яких історики й етно­логи і досі детально не пізнали.

Список використаної літератури

1. Вільна Україна. — 1990. — 13 жовт.

2. ГрушевськийМ. Історія України-Руси: В 11 т.,

12. кн. — К., 1991. — Т. 1. До початку XI віка. — Т. 2. XI—XIII вік.

3. Грушевський М. Ілюстрована історія Украї­ни. — К.; JL, 1913 (Репринтне відтворення. — К., 1990).

4. Гумилев JI. Н. Характер восточнославянско­го этногенеза в ХІІ-ХНІ вв. // Этногенез белорусов: Тез. докл. на конф. по проблеме “Этногенез белору­сов”, 3—б дек. 1973 г. — Мн., 1973.

5. История СССР с древнейших времен до Ве­ликой Октябрьской социалистической революции: В 6 т. — М., 1966. — Т. 1.

6. Липа Ю. Призначення України. — JI., 1992.

7. Літопис руський / За Іпатським списком пе­реклав Леонід Махновець. — К., 1989.

8. Ономастика України першого тисячоліття нашої ери. — К., 1992.

9. Пахаджание беларусау: дискусія процягваец- ца // Перабудова і міжнацьіянальньїе адносіньї. — Мн., 1989.

10. ПенякС.І. Ранньослав’янськеі давньосл ав’ ян- ське населення Закарпаття VI—XIII ст. — К., 1980.

11. Прицак О. “Історія починається тоді, коли з’являються писані джерела // Хроніка 2000. Наш край. — 1992. — Вип. 1.

12. Свєшніков І. К. Звенигород: Краєзнавч. на­рис. — Л., 1987.

13. Седов В. Освоєння слов’янами лісових земель Східної Європи // Етногенез та рання історія слов’ян:

Розділ 4

Нові наукові концепції на зламі тисячоліть: Матеріа­ли міжнародн. наук, археолог, конф., 30-31 берез. 2001 р. — Л.,2001.

14. Сказание о Мамаевом побоище. — М., 1980.

15. Славяне и Русь (В зарубежной историогра­фии): Сб. науч. тр. — К., 1950.

16. Слово про закон і благодать // Історія укра­їнської філософії: Хрестоматія /Упоряд. М. Кашу­ба. — Л., 2004.

17. Тиводар Михайло. Закарпаття: Народознавчі роздуми. — Ужгород, 1995.

18. Толочно П. 17. Древнерусская народность. Во­ображаемая или реальная. — С. Пб., 2005.

19. Толочко П. П. Спорные вопросы ранней исто­рии Киевськой Руси // Славяне и Русь в зарубежной историографии. —К., 1990.

Контрольні запитання

1. Як пояснював утворення держави “Русь” і по­ширення на Подніпров’ї народоназви “русь” наш найдавніший літопис “Повість временних літ”?

2. Як обґрунтовують норманську теорію її при­хильники?

3. Якими доводами антинорманісти обґрунто­вують наукову безпідставність норманської тео­рії?

4. Чи було однаковим в етнічному сенсі слов’ян­ське населення Київської Русі?

5. Які етнічні субстрати були висхідними при формуванні українського етносу?

6. Які етнічні субстрати були висхідними при формуванні російського та білоруського етносів?

7. Які соціальні верстви держави Русь у Х—ХІІ ст. найбільше зазнали конвергентних процесів?

8. Які риси української мови несуть писемні пам’ятки давньоруського часу?

9. Назвіть спільні етнополітичніриси панівних верств давньої Русі в X—XIII ст.

10. Назвіть відмінні етнокультурні риси народ­ної маси на півдні, заході та півночі давньої Русі.