ЕТНОКУЛЬТУРНІ ПРОЦЕСИ НА ЕТАПІ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

1. Поява на історичній арені народу і держави “Русь”

Відносно найважливішим, але, безумовно, непов­ним історичним джерелом про появу на історичній арені у Східній Європі держави і народу “Русь” є наш найдавніший літопис “Повість временних літ”. У ньому стосовно періоду візантійського цесаря Ірак- лія (610—641 pp.) розповідається про князювання у подніпровських полян князя Кия й про те, що той князь Кий заснував на р. Дунайці місто Києвець. Десь у той самий час обри нападали на дулібів, що були слов’янами, чинили насильства над жінками дулібів, запрягаючи їх у телігу.

“В літо 6360 (852 p.), коли у Константинополі почав цесарствувати Михайло, наша земля почала називатися Руською” [7, с. 11].

Стосовно 862 р. розповідається легенда, “як то чудь, словени, кривичі і весь не змогли самі собою

управлятися і вирядилися до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь. Просили тих варягів-русів княжити над ними. І так сталося. Прийшли три му­жі ’— Рюрик, Сінеус і Трувор. Два останні скоро померли, залишився княжити Рюрик. Цей мав два мужі — Аскольда і Діра, які рушили вниз Дніпром до Києва, там стали княжити і володіти Полянською землею” [7, с. 12].

Рюрик у Новгороді 879 р. передав своє княжіння родичу Олегові й помер. У 882 р. Олег пішов у похід, взяв Смоленськ, потім Любеч, дійшов до Києва і під­ступно виманив Аскольда та Діра, які не були “роду княжого”, і вбив їх. Олег при цьому показав Ігоря, Рюрикового сина. Поки Ігор був малолітній, у Києві княжив Олег. У 907 р. він зробив похід на греків, внаслідок якого греки “миру просили”, і вигідний для Русі мир був підписаний.

Такий літописний початок легенди про походжен­ня держави “Русь” і народоназви русь та про утвер­дження у Києві династії Рюриковичів. Наукове обґрунтування норманського походження етноніма “русь” і заснування держави “Русь” варягами діста­ло назву норманської теорії.

Літописну легенду про варязьке походження Русі оформлювали у наукові шати численні російські дворянські та буржуазні історики, починаючи від німців Герарда Фридриха Мюллера і Августа Люд- віка Шльоцера, Василя Татищева і Миколи Карам­зіна і закінчуючи Олексієм Шахматовим. Її прийма­ли як достовірну також українські історики Степан Томашівський, В’ячеслав Липинський, Іван Кри- п’якевич, Дмитро Дорошенко та ін. Уже в умовах незалежної України її голосним поборником виступав гарвардський професор і український академік Омелян

Розділ 4

Прицак. Останній виробив низку аргументів на її користь. Мовляв, варязьку версію походження Русі підтримували названі авторитетні історики; у IX ст. фіни називали шведів руотсі. Найдавніший літопис “Повість временних літ” відносив русів до інших варязьких народів “за морем”: шведів, норманів, норвежців, англянів, готів; більшість імен “руських” посланців, які брали участь у виробленні договорів з Візантією 911 та 944 pp., мають суто норманські імена: Карл, Інегельд, Форлоф, Веремуд та ін.; у “Бер- тінських анналах” “руський” посланець (Rhos vocari dicebant) близько 839 р. подавав себе як “eos gentis esse sveonum” (“є роду шведського”); візантійський імператор Костянтин Багрянородний у праці “Про управління імперією” (бл. 950 р.) наводив слов’янські та “руські” назви дніпровських порогів. Останні ма­ють норманську мовну віднесеність; ісламські гео­графи і мандрівники IX—X ст. нібито завжди розріз­няли русів і слов’ян (Rus і Sagual).

Щоб видаватися об’єктивним, О. Пріцак навів низку доводів антинорманістів, таких як Степан Гедеонов, Михайло Грушевський, Борис Греков, Серафим Юшков, Борис Рибаков, Михайло Тихоми­ров, Володимир Пашуто та ін. Серед них такі: на території давньої Русі від Великого Новгорода і до Києва дуже поширені топоніми і гідроніми з фонемою -рус, -рос; жодного племені чи народу в районі Скан­динавії з назвою “Русь” історія не знає; етнонім “русь” не трапляється у скандинавському фольклорі (сагах); норманські імена в числі послів на перего­ворах з Візантією засвідчують, що нормани дійсно перебували на службі у держави Русь; ісламський письменник Ібн-Хардадбег (творив у 840—880 рр.) називає русів слов’янським племенем; археологічний

матеріал з території давньої Русі дуже бідний на пам’ятки норманського походження [11, с. 18—20].

Безумовно, до поданих О. Прицаком аргументів на користь теорії, якої він не поділяє, можна додати відомості про існування етноніма іранської віднесе- ності на території півдня України “роксолани” від зламу тисячоліть — етноніма, який ще у пізньому середньовіччі хроністи співвідносили з русами; його як вихідний до назви “Русь” використовують також сучасні філологи [8, с. 28—30]. Про “віроломне плем’я росоманів”, очевидно, також ірано-сармат- ської віднесеності, писав у 555 р. Йордан. Уже на початку XX ст. О. Єфименко зробила припущення, що ослов’янене сарматське плем’я русів (росів) за­початкувало слов’янську подніпровську Русь. Про назву “рос (рус)” у районі Подніпров’я писав араб­ський письменник VI ст., відомий під іменем Захарія Ритор, тобто в часі, коли про варягів на Подніпров’ї ще не було чути. Зрештою, фонема -рус, -рос є при­родною у слов’янських мовах, з нею пов’язано чи­мало топонімів, зокрема гідронімів Рось, Росава, Роставиця, Росавка, в тому числі багато топонімів на західноукраїнських і закарпатських землях. Уже в першій половині XI ст. українське Закарпаття у грамотах угорських королів називалося Руською маркою, землею, яка надавалася в управління ко­ролівським синам [17, с. 36]. Не перечить слов’янським принципам номінації народів “кольорова” семантика лексеми “рус”—“русий” [8, с. 36].

Підсумовуючи джерела, що засвідчують місцеве походження народу і держави Русі, М. Грушевський зазначав у популярній “Ілюстрованій історії Украї­ни”: “В звістках чужоземців, які маємо з IX і X віку, наші князі і військо все зветься Руссю, руськими.

Розділ 4

У нас же Руссю звалася Київщина. Здогад нашого старого літописця, що ім’я руси було принесене з Шве­ції варязькою дружиною, не справджується: в Швеції такого народа не знали і шведів ніколи у нас сим іменем не звали. Звідки се ім’я взялося в Київщині, ми не знаємо, й не будемо вгадувати” [3, с. 52].

Водночас слід пам’ятати, що творці норманської теорії вибудовували її не на порожньому місці. Ва­рязькі дружини на чолі зі своїми ватажками князів­ської чи псевдокнязівської крові у IX—X ст. насправ­ді дуже позначились на соціально-політичних відно­синах подніпровських слов’янських племен, великою мірою перейнявши на себе державотворчу місію, й утвердили свою “династію” Рюриковичів на вели­кокнязівському престолі, а через нього — і на “пре­столах” численних удільних князівств. Це могло трапитись у зв’язку з двома причинами: по-перше, у зв’язку з соціально-політичною зрілістю руських племен від Ладоги на півночі до дніпровських поро­гів на півдні, які вже до появи варягів мали власні, хоч і відносно слабкі управлінські структури та значну соціальну диференціацію “племінних” су­спільств; по-друге, завдяки значно досконалішій організації військових варязьких дружин і більшому військовому досвіду.

Водночас погоджуємось із М. Грушевським, що імені “русь” варяги на давні північноросійські (Ла­дога, Новгород, Псков) і українські землі не прино­сили. Це ім’я і країни, і народу існувало задовго, можливо, за 1000 літ до появи на подніпровському просторі північних норманів.