Розділ З

культур вважається безпомилковим. Водночас дату­вання лінгвістичних джерел на зразок етнонімів, а також гідронімів завжди дуже непевне. Однак лін­гвістичні джерела несуть інформацію про етнічну віднесеність явищ майже завжди чітко. Тому при дослідженні етнічних процесів дописемних часів дуже важливо використовувати і лінгвістичні, й ар­хеологічні джерела в комплексі.

3.3. Сучасний стан проблеми прабатьківщини слов’ян в історичній літературі

Питання про прабатьківщину слов’ян узагальнили В. Баран та Я. Баран [1, с. 88]. Його торкались також Є. Максимов [12, с. 511], В. Седов [11, с. 20—31] та ін. Є. Максимов у праці “Міграції в житті давніх слов’ян” узагальнив, як розглядали цю проблему Л. Нідерлє, Б. Рибаков, польські археологи та лінг­вісти Ю. Костщевський, Л. Козловський, Т. Пер- Сплавінський, відомі російські, польські й українські вчені М. Фасмер, К. Мощинський, Г. Улашин, Ф. Фі­лій, А. Треножкін, В. Петров, В. Кухаренко, В. Седов, Д. Мачинський, німець П. Рейнеке та ін.

Щоб не повторюватися, звернемось до згаданого узагальнення В. Барана та Я. Барана. Як вони за­значають, у літературі запропоновано близько деся­ти концепцій прабатьківщини слов’ян, котрі можна звести до чотирьох груп.

1. Перша група — найраніша, започаткована дав­ньоруським літописанням Нестором, — дунайська.

87

У XIX ст. її приймали, підтримували П. Шафарик з уточненням як дунайсько-карпатська. У XX ст. прихильниками цієї концепції були російські вчені археолог Іван Ляпушкін (1902—1868 pp.) і мовозна­вець Олег Трубачов (1930 р. н.). До думки поєднан- на з пошуком ще однієї прабатьківщини слов’ян десь у північнонімецьких землях та середньому Повіслен- ні, звідки нібито слов’яни прийшли на північнорусь- кі землі, до дунайської прабатьківщини, з якої слов’яни прибули на південноруські землі, схилявся російський археолог Валентин Седов [11, с. 24, 28—ЗО]. Міграціями дунайського елементу на півден­норуські землі цей автор пояснював навіть широке побутування на них пісенно-поетичного образу Дунаю. Мовляв, пісні про Дунай на Подніпров’ї чи Подесенні принесли вихідці з наддунайських країв.

2. Друга група концепцій — вісло-одерська. Її ви­робили польські археологи Ю. Костщевський, М. Руд- ницький, Л. Козловський, Т. Пер-Сплавінський. Вони пов’язували з найдавнішим слов’янством лу­жицьку, поморсько-підкльошову та пшеворську археологічні культури. Неспроможність вісло-одер- ської концепції спробував довести у згаданій уже праці Є. Максимов [12, с. 6—7]. Додамо, що слабкою стороною вісло-одерської концепції вважається май­же повна відсутність на просторі між Одрою і Віслою лінгвістичних джерел, насамперед гідронів слов’ян­ської віднесеності.

3. Третя група — вісло-дніпровська. Обґрунтову­вали вісло-дніпровську концепцію, щоправда, різні автори (у відмінних варіантах як дніпро-бузьку, волино-поліську) — Любор Нідерле (1865—1944 pp.),

Розділ З

Олексій Шахматов (1864—1920 pp.), Віктор Петров (1894—1969 pp.), Михайло Грушевський (1866— 1934 pp.), Федот Філій (1908 р. н.), Володимир Баран (1927 р.) та ін. Очевидно, прихильники вісло-дніп- ровської прабатьківщини слов’ян, по-перше, мають для її обґрунтування найбільше аргументів. Від кін­ця І тис. до н. е. тут дислокувалися археологічні культури, які наука відносить до слов’янських або таких, в яких мав місце слов’янський компонент (зарубинецька, пшеворська, карпатських курганів, зубрицька, черняхівська, київська, празька, коло- чинська, пеньковська, дзєдзіцька, райковецька та ін). По-друге, від кінця І тис. до н. е. давні географи й історики називали племена венедів, спорів, скла- вінів, антів, котрі були розселені на просторі між Віслою і Дніпром і котрих усі ідентифіковували як споріднених зі склавінами (слов’янами). По-третє, ніде на Землі не виступають так рясно слов’янські гідроніми, як на південь від Прип’яті, на північ від Карпат між Вісдою і Дніпром. М. Грушевський пе­реконливо обґрунтовував також прабатьківщину індоєвропейців саме у Східній Європі [2, с. 60—63].

4. Четверта група концепцій розширює ареал праслав’янського простору від Дніпра до Одри; вона формувалася вже у другій половині XX ст. Ґї авто­ри — російські вчені Михайло Артамонов (1898 р. н.), Петро Третьяков (1909 р. н.), Борис Рибаков (1908 р. н.).

Чи варто категорично відкидати котрусь із згада­них концепцій? Очевидно, що ні. На це питання згадані археологи В. Баран та Я. Баран відповідають так: “Можна висловити припущення..., що слов’яни (праслов’яни) з часу свого виділення, принаймні

89

в II тис. до н. е. із індоєвропейської спільності і до раннього середньовіччя, коли вони достатньою мірою зафіксовані писемними джерелами і що одночасно підтверджено археологією, змінювали місця прожи­вання” [1, с. 11]. Отже, для певних історичних пе­ріодів усі концепції можуть бути правильними.

Підсумовуючи сказане, доходимо висновку, що на просторі, на якому в IX—X ст. сформувалася давня Руська держава з центром у Києві, етнічно спорід­нене до руського населення до того часу вже прожи­вало на тому просторі щонайменше 1,5 тис. років. Воно неодноразово перемішувалось з носіями іншої етнічної віднесеності: іранської, тюркської, дако- фракійської, германської, летто-литовської та іншої, але на кожному історичному етапі компактно чи дисперсно трималося своєї прабатьківщини.

Розділ З

Список використаної літератури

1. Баран В. Д., Баран Я. В. Історичні витоки укра­їнського народу. — К., 2005.

2. ГрушевськийМ.ІсторіяУкраїни-Руси:В 11 т., 12 кн. — К., 1991. — Т. I. До початку XI віка.

3. Ентогенез та етнічна історія населення Укра­їнських Карпат: У 4 т. — JL, 1999. — Т. 1. Археоло­гія та антропологія.

4. Етногенез та рання історія слов’ян: Нові на­укові концепції на зламі тисячоліть // Матеріали міжнарод. археолог, конф., ЗО—31 берез. 2001 р. — Л., 2001.

5. Етнокультурні процеси в Південно-Східній Європі в І тисячолітті н. е.: 36. наук, праць. — К.; Л., 1999.

6. Ефименко А. Я. История украинского наро­да. — К., 1990.

7. Йордан. О происхождении и деяниях го­тов. “Getica” / Вст. статья, перевод, комментарии. Е. Ч. Скржинской. — Изд. 2-е. — С. Пб., 2001.

8. Макарчук С. Історичні неписемні джерела. — Л., 2002.

9. Проблеми походження та історичного розвит­ку слов’ян: 36. наук. ст. до 100-річчя В. П. Петро­ва. — К.; Л., 1997.

10. Прокопий из Кессарии. Война с готами / Пер. с греч. С. П. Кондратьева. — М., 1950.

11. Седов В. Освоєння слов’янами лісових зе­мель Східної Європи // Етногенез та рання історія слов’ян: Нові наукові концепції на зламі тисячоліть: Матеріали міжнарод. археолог, конф., ЗО—31 берез. 2001р. — Л., 2001.

12. Славяне и Русь в зарубежной историографии: Сб. науч. тр. — К., 1990.

91

Контрольні запитання

1. Якими іменами називали слов’ян античні та візантійські автори?

2. На яких землях, за свідченнями Йордана і Про- копія Кесарійського, проживали племена склавінів і антів?

3. На якій території була поширена ранньо- слов’янська археологічна зарубинецька культура?

4. Назвіть основні археологічні культури І тис. н. е. слов’янської віднесеності на території України.

5. Чому деякі вчені схильні називати черняхів- ську археологічну культуру багатоетнічною?

6. Розкажіть про характеристичні риси ма­теріальних пам’яток празької археологічної куль­тури.

7. На яких територіях були поширені синхронні ранньослов'янські археологічні культури: празько-кор- чацька, колочинська, пеньківська, дзєдзіцька?

8. Від чого отримала назву райковецька археоло­гічна культура?

9. Які теорії прабатьківщини слов’ян існують в історичній науці?