Розділ З

2. Археологічні культури і тис. Н. Е. На території України та питання про їх етнічну віднесеність

Археологічна наука називає власними іменами археологічні культури з території України, їх особ­ливості та послідовність у часі приблизно від V тис. до н. е. Археологічні пам’ятки раніших часів зазви­чай ідентифікуються за своїми особливостями з най- відомішими археологічними культурами, що були виявлені в європейських країнах: з шедьською, ашельською, мустьє, азільською, тар дену а та ін. Археологічні пам’ятники орієнтовно від V тис. до н. е., відкриті на території України, названі власни­ми іменами залежно від назви місцевості першої розкопки пам’ятника певної культури, характери­стичних рис пам’яток культури, від етнічної відне- сеності пам’яток і за деякими іншими ознаками. Оскільки археологічні культури з території України до кінця І тис. до н. е. дуже важко ідентифікуються з огляду їх етнічної віднесеності, обмежимось лише назвами окремих: з V—III тис. до н. е. — дніпро-до- нецька; лінійно-стрічкової кераміки; середньосто- гіська; трипільська; сурсько-дніпровська; ямково- гребінцева; гумельницька; кулястих амфор та ін.; з II—І тис. до н. е. — кемі-обінська; середньодніпров- ська; городська; шнурової кераміки; комарівська; тщинецька; катакомбна; зрубна; сабатинівська; білогрудівська; чорноліська; лужицька; висоцька; скіфська та ін. [8, с. 19—22]. Названо понад два десятки. Лише окремі археологи робили спроби іден­тифікувати деякі з них з певною етнічною віднесені-

77

стю: тщинецьку, лужицьку — з предками слов’ян, скіфську — зі скіфами, народом іранської групи. Більшість культур вивчені просто з огляду комплек­сів матеріальних речей і знарядь праці, поселень, жител, некрополів, прикрас, зброї тощо, які самі по собі там, де вони не підлягають порівнянню з куль­турами етнічно ідентифікованими, про етнічну від- несеність нічого не говорять.

Що ж стосується археологічних культур кінця І тис. до н. е., то археологія пробує практично всіх їх іден­тифікувати етнічно. Звичайно, і це узгоджується з писемними джерелами, — на території України носіями більшості з них були слов’яни.

Першою такою культурою, яку практично всі археологи вважають слов’янською, була зарубинець- ка. Назва походить від с. Зарубинці Переяслав- Хмельницького району, де пам’ятки культури у 1899 р. вперше виявив і досліджував Вінцентій Хвойко. Подальші виявлення і дослідження аналогічних пам’яток засвідчили, що культура зарубинців була поширена на Середньому (від Тетерева до Тясьмяна) та Верхньому (від Березини до Сожу) Подніпров’ї, у басейнах Прип’яті й Десни. Час існування культу­ри II ст. до н. е. — II ст. н. е. Носії культури про­живали у невеликих (до 0,5 га площею) поселеннях, зазвичай на високих берегах річок. У поселеннях було по 8—12 жител. Житла наземні або напівземлян- кові площею 12—25 м² з кам’яними або глинобитни­ми печами чи відкритими вогнищами. У плані жит­ла підквадратні. Стіни — на стовпах, проміжки між стовпами сплетені з лози, обмазані глиною. У Верх­ньому Подніпров’ї також зрубні. Біля жител розмі­щалися ями господарського призначення глибиною До 1 м. Біля поселень — могильники з трупосгіаленням.

Розділ З

Прах — в ямах або урнах, вставлених у ями глиби­ною до 1,2 м у плані 1,2—1,6 х 0,5—1 м. Кремація відбувалась на краю могильника. Місця поховань — могильники безкурганні, так звані поля поховань. За знаряддями праці, кістками тварин можна ви­значити, що основним заняттям зарубинців було скотарство, а також рибальство, мисливство, зби­ральництво. Відносно розвинутими були ремесла, в тому числі пов’язані з обробкою бронзи і заліза. Виготовляли ліпний посуд і на гончарному крузі. Крім цього, виявлені уламки своєрідних античних амфор, в яких привозили олію. Основний асортимент посуду — миски, глечики, вази, кухлики, горщики, корчаги для зберігання припасів. Посудини прикра­шалися підковоподібними валиками, насічками чи вдавленнями на краю вінець та ін.

Носії зарубинецької культури Подніпров’я на своїх західних межах контактували з носіями пшеворської (можливо, багатоетнічної — слов’яно-германської, слов’яно-германо-балтської) та липицької культур (як вважають, дако-тракійської віднесеності). За наслідками того контактування, а також під впливом демографічних рухів на заході від дислокації зару­бинців, які північним крилом південніше Прип’яті аж до Західного Бугу витворили так звану пізньоза- рубинецьку культуру, сформувалася ще одна куль­тура І—III ст. н. е. — зубрицька.

На Волині культура побутувала до II ст., до при­ходу сюди готів, носіїв вельбарської культури, на Прикарпатті — тривала до III ст. Відомий україн­ський археолог В. Козак вважає, що носіями зуб- рицької культури (назва — від с. Зубра під Львовом) були слов’яни, які називалися венедами.

Зубрицька людність етнічно була споріднена з носіями зарубинецької культури. Хоч дослідження

79

пам’яток зубрицької культури почалося відносно недавно, у 70—80-х роках XX ст., досі відкрито близько 100 пам’яток культури, в тому числі близь­ко 50 господарських споруд, десятки поселень. Се- лища-гнізда жител були розкидані на 10—20 км одне від одного. Допускають, що в такому гнізді була патріархальна сім’я, а група селищ-гнізд утворюва­ла рід [3, с. 209]. Інші особливості зубрицької куль­тури близькі до зарубинецьких [3, с. 166].

У III—V ст. на території України за наслідками демографічних рухів і контактування носіїв різних культур, у тому числі неслов’янських (вельбарської, липицької), у III ст. на широкому ареалі давньоук­раїнського простору формувалися атрибути культури, що дістала назву черняхівської. Вона поширювалась від подніпровського лісостепу України до Молдови та Румунії, сягаючи на південному заході Подунав’я і на заході — Західного Бугу. Перші пам’ятки куль­тури відкрив у 1900—1901 pp. учений В. Хвойко. До 1980 р. на археологічній мапі було нанесено близь­ко 3 тис. поселень цієї культури. З огляду на те, що у її формуванні брали участь різноетнічні впливи, на загальному тлі відносно скристалізованих сфер ма­теріальної культури черняхівців виступають і достат­ньо відмінні її компоненти. Наприклад, археологія фіксує три типи жител черняхівців:

• заглиблені у материк землянки та напівземлян­ки лісостепової зони України, що нагадують заруби- нецькі житла (слов’янські);

• наземні глинобитні житла часто тричленної конструкції в Пруто-Дністровському межиріччі;

• кам’яні будівлі у вузькій смузі Північного При­чорномор’я [1, с. 32].

Розділ З

В інтер’єрі жител черняхівців були глиняні, а з IV ст. на Дністрі — кам’яні печі. У дворах біля жител так само, як у зарубинців, викопували господарські ями глибиною 1,0—2,5 м конічної форми. Могильники біля поселень на підвищених місцях без зовнішніх ознак — це поля поховань. Звичай захоронения поєднував як трупоспалення, так і трупопокладення. Спалення покійника відбувалось за межами могиль­ника. У похованнях знайдені прикраси: бронзові й срібні пряжки, фібули, брошки, намиста, підвіски, кістяні гребені, глиняні пряслиця, посуд, залізні ножі, шила, привізні скляні кубки. Біля поховань знаходили залишки тризни. Посуд переважно гон­чарний. Виявлено багато предметів побуту, привоз­ного з придунайських римських провінцій, — ху­дожні вази, кубки, глечики, миски, амфори, черво­но лаковані мископодібні посудини з-над рейнських провінцій, також скляні кубки, скарби монет. Усі ці предмети засвідчують, що черняхівська культура була під великим впливом пізньоримських надбань [1, с. 32—40].

Такі й інші її ознаки наштовхують археологів на думку розглядати Черняхівську культуру як багато­етнічну. До речі, існують підстави вважати, що ця культура не переривала слов’янської віднесеності культури мешканців давньої України, а саме III — першої половини V ст., хоч у ній простежуються сильні впливи вельбарської культури, носіями якої були готи, що у II—IV ст. “мандрували” з прибал­тійських земель у південносхідному напрямку аж до Празов’я.

Синхронною з черняхівською культурою від межі степу та лісу Подніпров’я на північ від верхів’я Сі- верського Дінця, басейнів Ворскли, Псла, Сули аж

81

до Подесення поширеною була відкрита В. Данилен- ком наприкінці 40-х — початку 50-х років XX ст. археологічна культура, якій дали назву київської.

Поселення невеликі (0,5—2 га), розташовані на краях надзаплавних терас. Житла — напівземлянки з формою, близькою до квадрата, віддалені одне від одного. В середині житла стояв стовп, що підтриму­вав дах. Були вогнища або (рідко) глинобитні печі

з черенами, підбитими керамікою. Стіни у жит­лах — зрубні з колод, що кріпилися пристінними вертикальними стовпами. Між житлами — численні господарські ями-льохи, іноді відкриті вогнища, іноді печі. Використовувались господарські будівлі. Мо­гильники — біля поселень без зовнішніх ознак (поля поховань і трупоспалення). На могильниках знахо­дять сліди тризн: битий посуд, кістки тварин, ліпну кераміку. Носії культури мали великі товстостінні посудини для збереження припасів. Серед столової посуди — миски, низькі горщики з чорною лискучою поверхнею; побутувала також гончарна кераміка. Знаряддя праці: залізні ножі, серпи, скобелі, сверд­ла, ковадла, пружинні ножиці. Багато прикрас: бронзові фібули, пряжки, емальовані прикраси, браслети, срібні пластинчасті підвіски, скляні на­мистини, кістяні гребені, проколки, лощила для вичинки шкіри. Частина предметів — імпорт від черняхівців, у тому числі амфори.

Хронологія культури: кінець II ст.— перша поло­вина V ст. Археологи поділяють розвиток культури на три періоди, розглядають її як слов’янську, мож­ливо, частково балтську.

Наступна хронологічна культура — празька, або празько-корчацька. Назва походить від Праги, в районі якої робив розкопки чех Борковський, і села

Розділ З

Корчак Житомирського району на лівому березі р. Тетерів, де робили розкопки у 20-х роках XX ст. Існувала у VI—VII ст. Була поширена на просторі від дніпровського Правобережжя на сході та приприп’ятських районів Білорусі й сходу південної Польщі через Карпати до Молдови, Румунії, Словач­чини, Чехії, Угорщини, межиріччя Ельби і Заале у Німеччині. В археологів щодо слов’янської етнічної віднесеності празької культури, по суті, сумнівів немає. Перші пам’ятки культури наприкінці XIX ст. відкрив на Волині Сергій Гамченко, до речі, уро­дженець м. Ратного. У 1940 р. чеський археолог Борковський видав книгу про празьку культуру. Ймовірно, від того часу культура отримала назву.

Широкі ж дослідження культури почали прово­дитись лише після Другої світової війни. Становлен­ня культури на широкому просторі від Дніпра і до верхньої Ельби можна пов’язувати з великими слов’янськими демографічними рухами, що започат­кували диференціацію слов’янства саме в середині І тис. н. е. на окремі слов’янські етноси і, можливо, саме тоді першу появу слов’янства на Подунав’ї.

Водночас вчені зазначають, що пам’ятки празької культури на Подніпров’ї нав’язують до пам’яток попередньої на Подніпров’ї київської культури, зо­крема це стосується деяких керамічних форм обох культур [9, с. 116].

Наведемо окремі характеристичні риси пам’яток празької культури [1, с. 53—59]. Поселення були наперших надзаплавних терасах річок, рідко — на високих плато і розташовувались групами по 15—20 жител у кожному, одне від одного на відстані

0. 5—3,0 км. В окремих поселеннях групами розта­шовані житла, можливо, як відображення існування

83

великих патріархальних сімей. Між житлами — гос­подарські ями. Житла — напівземлянки зі заглиб­ленням у материк на 0,5—1,0 м, площа житла — від

4. до 20 м², конструкція — стовпова і зрубна. Мате­рикова долівка іноді змазана глиною. Всередині житла — приступи з материкової землі-глини, які слугували за лежанки. Печі — кам’яні та глиняні (на Волині) — з останку висотою близько 0,5 м. У деяких житлах під долівкою влаштовані камери для зберігання продуктів.

На місцях поховань трупи спалювали. Могильни­ки були плоскі та курганні. Урни і безурнові похо­вання — на рівні природного ґрунту з курганом до 1 м, діаметром 4—10 м.

Висота жител — від долівки до стелі чи даху — 3,0—3,5 м, у тому числі наземна частина зрубу — 2 м. Челюсті печі повернуті до входу в житла. Піч — у куті. На діагоналі — стіл (“красний кут”).

Знайдені горни для виплавки заліза і кольорових металів: вироби з кольорових металів — бронзи, срібла; відливні формочки, кувалда.

Посуд — ліпний і гончарний — римського типу. Використовували також посуд з дерева, виготовле­ного на токарському верстаті.

Із знарядь побутували широколезові наральники, серпи, коси, кувалди, зубила, молотки, різні про­колки, кістяні гребні, ливарні форми з мергелю, формочки для відливання прикрас з бронзи, заліза, срібла: браслетів, кілець, з потовщеними кінцями, нашивних бляшок, підвісок, фібул, спіралей, нами­стинок.

Синхронно з празькою археологічною культурою Існували близькі до неї інші культури слов’янської віднесеності: полонинська, пеньківська, дзєдзіцька.

Розділ З

Колочинська займала Лівобережжя верхнього Дніп­ра, у тому числі Подесення, Посулля, верхів’я Псла та верхнього Дінця.

Південніше від колочинської культури поширеною була пеньківська, що дислокувалася від верхів’їв Сіверського Дінця через середнє Подніпров’я, Пів­денний Буг, середнє Подністров’я до Попруття. У Подунав’ї потоки празької та пеньківської культур схрещувалися.

Крім названих трьох, синхронною була ще одна слов’янська археологічна культура, названа дзє- дзіцькою. Вона дислокувалася на північний захід від празької на території центральної і північної Польщі [9, с. 123].

Залежно від географічних умов, відмінних зовніш­ніх впливів названі чотири слов’янські культури, безумовно, мали певні відмінності між собою, але вони ще не були такими, на основі яких тодішнє слов’янство вже можна чітко поділяти на окремі етноси. Беручи це до уваги, археологи стверджують, що навіть у VIII—X ст. ще не існувало ні східної, ні південної, ні західної слов’янської спільноти, а лише союзи слов’янських племен [1, с. 88]. Це тверджен­ня, однак, не може сприйматися як аксіома.

На основній частині території України культури VI—VII ст. змінила культура, що за назвою розко­паного городища біля с. Райків Бердичівського району дістала назву райковецької. Городище було зруйноване 1240 р. татарами, тобто, можна ствер­джувати, що райковецька культура, яка сформува­лася у VIII ст., з цього століття еволюціонізувала вже в добу давньоруської (або давньоукраїнської) державності. Зазвичай риси райковецької культури археологи беруть як висхідні для того, щоб у ретро-

85

перспективі від райківчан до носіїв празької, коло- чинської і пеньківської культур, глибше до київської і черняхівської, ще глибше — до зубрицької і зару- бинецької культур простежувати тяглість багатьох компонентів матеріальної культури населення Украї­ни впродовж І тис. н. е. і на цій основі стверджува- ти її переважно слов’янську віднесеність, а можливо, від середини І тис. н. е. — і давньоукраїнську.

Детально риси райковецької культури в районі Передкарпаття розглядав О. Приходнюк [3, с. 319].

Райковецька культура мала ареал поширення від лівого берега Дніпра через Правобережжя та Карпа­ти до Закарпаття, далі — до Дунаю, Молдови, Бол­гарії, а на півночі займала прип’ятське Полісся. Синхронно з нею у басейні Десни та Сейму аж до території Брянської області археологи виділили так само слов’янську роменську археологічну культуру, а у південно-східному напрямку від останньої — ще волинцевську (від с. Волинцеве Путивльського райо­ну Сумської області).

Дехто ідентифікує археологічних райківчан з літо­писними хорватами. Особливості їх культури дуже нагадують риси празької культури. Проте в ній силь­ніше виявляються речі, які засвідчують перевагу землеробських занять над іншими: наральники, серпи, коси, мотики, жорна, сокири, тесла, долота, токарні різці. Багато викопних прикрас, а серед них такі слов’яноетновизначальні, як скроневі дротяні кільця, підковоподібні фібули, браслети, персні, скляні намистини, довізні візантійські й арабські диргеми.

Як уже зазначалось, встановлення етнічної відне- ееності археологічних культур кожного разу віднос­не і не дуже певне, зате датування археологічних