18. Неоплатонізм в античній філософії.

Розбудова Римської імперії супроводжувалася дуже сильними змінами у свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Це відбилося і на філософії III-IV ст. н.е., яка дедалі більше набувала рис теософського вчення.Неоплатонізм виникає в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найбільш відомі представники цього завершального в античній філософії напряму думки.Неоплатоніки конструюють вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві) "Єдине" як остання підстава жування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому пиання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. І в цьому розумінні "Єдине" шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює "розум", потім "душу", "Космос", "матерію" (під якою розуміється, як і у Платона, небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмерття душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя та на філософію доби Відродження і Нового Часу.

19. Апатія, атараксія, евдемонія в елліністичній філософії.

Апатія — філософське поняття, психічний стан, викликаний втомою, важкими переживаннями або хворобою, що означає відмову від всіх пристрастей, зникнення інтересу та байдужість до всього оточуючого, звільнення від почуття страху і проблем навколишньої дійсності. Атараксия (греч. невозмутимость) - состояние душевного покоя и невозмутимости, достигаемое, по мнению нек-рых древнегреч. философов, мудрецом. Путь к А., как считали Демокрит, Эпикур, Лукреций, лежит через познание мира, преодоление страха, освобождение от тревог. Скептики (Пирром и др.) учили, что А. достигается воздержанностью от суждений. Сгошш развивали учение об апатии как равнодушии к происходящему, к радости и горю. Марксистская этика отвергает сугубо созерцательное отношение к жизни и рассматривает как идеал активную жизненную позицию личности. Эвдемония, в понимании греков, была тем совершенством личности или достижением того оптимума, которого человек в соответствии со своей природой может достигнуть. В соответствии с традицией, однако не без столкновения с некоторыми недоразумениями, можно перевести слово «эвдемония» как «счастье». Эвдемонизм, полагающий эвдемонию наивысшим благом, утверждал, что наивысшим благом не является ни идеальное благо, ни внешнее, ни общественное,— это исключительно совершенство личности. Что же такое совершенство? Эвдемонизм представляет собой обобщенную и несовершенную теорию и пока этого не объясняет. Эвдемонистами были почти все греческие этики, но каждый посвоему понимал эвдемонию. Аристотель усматривал ее в деятельности, которая присуща человеку. А природе человека, с точки зрения рационализма Аристотеля, присущ разум. Поэтому эвдемония содержится в деятельности разума и является основой совершенной жизни.