22.2. Загальне уявлення про міжнародну підсудність

І. Встановлюючи правила щодо юрисдикції своїх судів на тери­торії держави, кожна з держав, на підставі принципу суверенітету, визначає межі їх юрисдикційних повноважень не звертаючи ніякої уваги на такі ж правила, встановлені в іншій державі, якщо тільки вона не має наміру наслідувати їх як певний взірцевий варіант. Торкаючись цього питання X. Шак зазначає, що ча виключенням відповідних міжнародних договорів, правові спори не розподіля­ються якимось центральним органом між окремими державами, напроти, кожна держава, виходячи зі своїх національних правил міжнародної підсудності, бере на себе стільки правових спорів, скільки їй здається доречним. Така свобода не обмежується ніяки­ми загальними нормами міжнародного права. З Іншого боку, жод­на держава не зацікавлена у марнотрацтві дорогоцінних ресурсів своїх судів на винесення рішень, котрі не будуть визнані ніде за кордоном, та й всередині держави не зможуть бути виконаними².

Звідси, цілком логічно випливає висновок, за яким відповідь на питання про те, чи має право національний суд розглядати справу, до фактичного складу якої входить іноземний елемент, слід шука-ги у своєму національному законодавстві. Саме так розмірковував ще на початку минулого сторіччя відомий російський дослідник Т. М. Яблочков, коли писав: «Суди застосовують, за відсутності відповідних державних договорів, туземні позитивні закони про

Див., наприклад: Попон А А. Международное частное право Учеб. посо­бие^- 2-е изд., доп. и перераб.- X.: Каравелла, 2000.- С. 195. ^: Див.: ШакХ. Цит. праця.- С. 88.

451

підсудність. Суддя не має права і не зобов'язаний брати до уваги чужоземні норми про підсудність. Він не повинен бентежитись тим, що, можливо, його рішення не буде визнаним в Іноземній державі»¹.

Проте, якщо кожен суд саме так і буде розмірковувати, то той «конфлікт компетснцій», який у таких випадках виникне, ніколи не буде вирішеним, що за сучасних умов не є прийнятним. Яким же чином можуть бути розв'язані колізії, що виникають у міжна­родному пивільному процесі?

2. Щоб краще зрозуміти проблему міжнародної підсудності, сформулюю такі два запитання:

а) Чи може суд певної країни розглядати позов щодо відповіда­ча, який не має постійного місця проживання в його державі?

б) Чи має право суд цієї країни розглядати справу про розірван­ня шлюбу, який було укладено між громадянином його держави та

іноземцем?

Шукаючи відповіді на ці та подібні їм питання, слід мати на увазі, що взагалі-то будь-який національний суд має юрисдикцію на розгляд таких справ, якщо тільки їх сторонами є особи його державної приналежності. Тому, на мій погляд, недоречно ставити питання, як це нерідко робиться, чи має у таких випадках націо­нальний суд юрисдикцію на розгляд відповідної справи. У загаль­ному вигляді, як правило, обидва (чи декілька) судів, правові сис­теми яких вступили у колізію між собою, цю юрисдикцію мають. Більш коректно ставити питання про те, який з них є компетент­ним на розгляд саме цієї конкретної справи у кожному окремому випадку. До речі, якраз цей термін останнім часом застосовується і у міжнародних договорах України. Наприклад, ст. 29 Мінської конвенції має назву «Компетентність установ Договірних Сторін», і в ній вирішено, які саме суди є компетентними на розгляд справ про розірвання (зокрема - змішаних) шлюбів.

Слід зазначити Й те, що подібне слововикористання чітко від­різняє поняття «міжнародна підсудність», коли воно використову­ється у міжнародному цивільному процесі, від аналогічного термі­на, який є застосовним у міжнародному публічному праві, де ним позначаються, як правило, такі дві ситуації:

• підсудність справи міжнародним судовим органам;

Яйлп'Ікок Т. М. Курс международного гражданского процессуального пра-па,- Ярославль, 1904. С 59.

452

• спеціальна підсудність у випадках скоєння міжнародних зло­чинів, коли юрисдикція виникає, згідно з досягнутими домовлено­стями, у судових органів двох чи більше держав одночасно.

Таким чином, як я вважаю, під міжнародною підсудністю слід розуміти компетенцію судових органів певної держави на роз­гляд конкретної цивільної справи у випадках, коли до її фактич­ного складу входить той чи інший іноземний елемент. При чому, слід погодитись з В. В. Гавриловим, який зазначає, що за допомо­гою норм про міжнародну підсудність встановлюється не судовий орган, який мас право вирішити відповідний спір, а компетенція судової системи держави в цілому стосовно розгляду такої спірної ситуації. Тільки після підтвердження такої компетенції на підставі процесуального законодавства цієї держави буде визначена кон­кретна судова інстанція, яка має повноваження розглядати спір, що виник між сторонами¹. Однак, встановлення предметної і тери­торіальної підсудності згідно з певним національним законодав­ством вже не є проблемою власне міжнародної підсудності.

Необхідно зазначити, що міжнародна підсудність у наведеному розумінні, хоча і є засобом вирішення колізій, що виникають між різними правовими системами, все ж відрізняється від тих, за до­помогою яких вирішуються колізії між цими системами у сфері матсріально-правового регулювання. Як відомо з попередніх час­тин цього курсу, останній вид колізій долається шляхом:

• створення відповідної уніфікованої матеріально-правової нор­ми, яка заміщує собою чинні на національному рівні положення у випадках, коли відповідні відносини ускладнені іноземним елемен­том; або

• застосування передбачених у національному законодавстві колізійних норм, які дозволяють замість відповідної норми націо­нального права використати іноземне право.

Проте, як вже зазначалось, міжнародного цивільно-процесуаль­ного кодексу поки що не створено, а спеціальних міжнародних угод у сфері міжнародного цивільного процесу (за винятком між­народного комерційного арбітражу) існує не досить значна кіль­кість. Так, як на один із нечисленних прикладів можна послатись на Угоду дсржав-учасниць СНД від 20.03.1992р. «Про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяль-

Див.: Гавра юв В В Международное частное право.- М.: Норма-Инфра-М. 2000.- С. 232.

ностІ»', що була ратифікована Україною 19.12.1992 p.. якою вста­новлено, що за загальним правилом позивач повинен звертатись 'j позовом за місцем знаходження або місцем проживання відповіда­ча, хоча, одночасно. r ній містяться і окремі винятки з цього пра­вила, такий, наприклад, як положення, за яким спори про укладен­ня, зміну або розірвання договору будуть розглядатися за місцем знаходження постачальника.

Колізійний же метод, у його чистому вигляді, внаслідок публіч­ного характеру цивільно-процесуальних норм, не може бути у міжнародному цивільному процесі застосовним. Слід погодитися у цьому зв'язку із В. П. Звєковим, який зазначає, що процесуальне право - це публічне право, і дія його норм за загальним правилом виключає постановку колізійного питання та застосування в силу колізійних норм іноземних процесуальних правил . За таких умов вирішення колізій у цій сфері, яке отримало назву «визначення» або «встановлення» міжнародної підсудності, може бути здійснено лише на рівні національних законодавств або шляхом укладення відповідних міжнародних договорів. Яким же чином це робиться на практиці?