Класифікація фонологічних опозицій
Цю класифікацію розробив російський лінгвіст Микола Сергійович Трубєцкой (1890 – 1938), один з теоретиків Празького лінгвістичного кружка у своїй роботі «Основи фонології».
Привативні (корелятивні) опозиції (від лат. privo – «позбавляю») виділяються за наявності або відсутності якої-небудь ознаки у пари фонем, наприклад, дзвінкість у парі б / п або м’якість у парі /б / - /б’/, лабіалізованість /і/ - /у/.
Градуальні опозиції (лат. gradus – «ступінь») виділяються за наявності різного ступеню ознаки , наявної у членів опозиції: наприклад, різний ступінь піднесення у голосних /у/, /о/, /а/; в англ. мові – різний ступінь відкритості /i/, /e/, /æ/.
Еквіполентні опозиції об’єднують рівноправних членів, ознаки яких настільки різнорідні, що немає підстав для їхнього протиставлення: наприклад, приголосні /б/, /д/, /г/ артикулюються абсолютно по-різному: перший – губний, другий – передньоязиковий, третій – задньоязиковий, їх об’єднує лише те, що вони приголосні.
Не всі з цих ознак відіграють однакову роль: одні з них є розрізнювальними (або диференційними) – ознаки, за якими певна фонема відрізняється від іншої (див. приклади вище); інші ознаки – нерозрізнювальні (інтегральні), вони лише «доповнюють» склад фонеми, тому що немає іншої фонеми, протиставленої за цією ознакою (наприклад, ознака вибуховості у російського [г] через відсутність фрикативних і носових приголосних того ж місця творення у російській фонетиці, тому [горът] і [γорат] ми розуміємо як те саме слово город, хоча [ґ] і [γ] такі ж різні звуки, як [д] и [з].
А от в українській мові ця ознака для звуків [ґ] і [γ] є диференційною: пор. гніт – ґніт, грати – ґрати.
Тобто та сама ознака у складі фонем різних мов може мати різну функціональну характеристику: в одній мові – це розрізнювальна ознака, незалежна від умов вимови (наприклад, твердість і м’якість у російській мові: пут – путь, тук - тюк), в інших – нерозрізнювальна, що залежить від умов вимови (твердість і м’якість у французькій мові: [т] може стояти лише перед голосними заднього ряду tas [ta] – «куча», tout[tи] – «все», [т’] – перед іншими ti [ti]– «а?», частка здивування (народн.), tu [ty] – «ти», тобто немає таких однакових умов, у яких ці звуки розрізняють слова).
Тобто для того щоб з’ясувати, чи належать звуки до різних фонем або ж є різновидами однієї фонем, треба поставити їх в однакові умови вимовляння і встановити, чи розрізнюють вони без допомоги інших фонем значення слів. Якщо так – тоді це різні фонеми; якщо ні (якщо звуки просто взаємозаміняють один одного) – це різновиди однієї фонеми.
При цьому в одних умовах фонеми розрізняються й розрізняють зміст, в інших – перестають розрізнятись й розрізняти зміст, наприклад:
голосні в російській мові під наголосом розрізняються: сом – сам, лес – лис, а в ненаголошених складах співпадають і перестають розрізняти зміст: [сΛмá], [лисá];
парні глухі й дзвінкі приголосні розрізняються перед голосними (кора – гора), перед сонорними приголосними (икра – игра) і перед [в] (к вам – вигвам), але перед глухими й дзвінкими приголосними і в кінці слова дзвінкі й глухі співпадають (луг і лук – [лук]).
Умови, в яких вимовляються звуки називаються позиціями.
Позиції бувають сильні і слабкі. Сильні позиції – це позиції, в яких фонема виконує свої функції, а слабкі позиції – це позиції, у яких фонема не може виконувати свої функції, тобто у яких відбувається нейтралізація фонем – збіг фонем в одному алофоні.
З огляду на те, що фонеми виконують дві функції – перцептивну та сигніфікативну, поняття сильних і слабких позицій слід розчленувати ще.
Відносно перцептивної функції сильна позиція та, у якій фонема виступає у своєму основному вигляді, незалежно від позиції; слабка ж позиція та, у якій фонема змінює звучання у залежності від позиції й виступає у вигляді відтінка або варіації фонеми (зим [и] – зимá [ие], з братом [з] – з сестрою [с] – з шишкою [ш]).
Варіації завжди належать одній фонемі, яка як загальне виявляються у окремому (а1 , а2 , а3... аn = А, де а з індексами – різні варіації, а А – фонема).
Відносно сигніфікативної функції сильна позиція та, в якій фонеми зберігають протиставлення й розрізняють значимі одиниці мови, а слабка позиція та, у якій фонеми збігаються в однаковому звучанні й перестають розрізняти значимі одиниці мови
Сигніфикативно сильні і слабкі позиції належать не одній фонемі, а протиставленню двох або більше фонем, яке здійснюється в сильній позиції і нейтралізується у загальному варіанті у слабкій позиції: луг і лук в кінці слова звучать однаково [лук], а перед дзвінкими приголосними збігаються в дзвінких: луг бы и лук бы – [лугбы].