2. Економічна диктатура держави як один із варіантів виходу країни з кризи.

Що повинна робити держава, щоб увійти в глобальні світові системи, міжнародні економічні відносини і вийти з кризи з найменшими втратами? Як один із варіантів при цьому є встановлення економічної диктатури. Така тимчасова диктатура держави сьогодні – це, передусім, економічна безпека країни в умовах глобалізації.

Потреба економічної диктатури (введення надзвичайного економічного стану) зумовлена надто тривалою і руйнівною кризою, яка охоплює всі сфери життя суспільства – економічну, соціальну та політичну і може призвести до соціальних потрясінь (вибуху), зміни політичного ладу і втрати незалежності! У перехідному періоді (змінному середовищі) вона дає змогу за порівняно короткий період вдосконалити структуру національного виробництва, що сприятиме його конкурентоспроможності, економічному зростанню. Адже економічні методи державного регулювання та використання ринкових механізмів (шляхом банкрутства, перетікання капіталів тощо), спрямовані на зміну структури виробництва, дадуть результати тільки через тривалий період і супроводжуватимуться подальшим зниженням ВВП і зростанням безробіття.

Економічна диктатура за короткий час здатна подолати негативні явища та процеси в економічному житті держави, які виникли й усталились у період формування ринкових відносин: корупцію, ухилення від сплати податків, тінізацію та бартеризацію економіки, великі зловживання у сфері зовнішньоекономічних відносин на енергетичному ринку, у виробництві та реалізації підакцизних товарів. Адже внаслідок цього державний бюджет недоотримує колосальні суми, що гальмує вихід країни з економічної кризи та поглиблює соціальні проблеми. Крім цього, у держави є можливість цілеспрямовано та ефективно використовувати обмежені ресурси (енергетичні, інвестиційні тощо), раціоналізувати зовнішньоекономічні зв’язки, прискоривши інтеграційні процеси із розвиненими державами та одночасно захищаючи інтереси національного виробника.

Унаслідок впровадження економічної диктатури може скластися враження відходу від ринкових реформ, що зумовить негативне ставлення до цього процесу представників приватного (особливо тіньового) бізнесу. Проте тільки жорстка економічна політика держави дасть змогу спрямувати діяльність усіх підприємницьких структур у правове поле з метою формування справжніх ринкових відносин в інтересах суспільства. Зазначимо, що в кожній розвиненій державі немає вседозволеності. Є сувора відповідальність за зловживання, порушення законодавства, зокрема, за неправдиву інформацію про прибутки юридичних і фізичних осіб.

Проте для впровадження економічної диктатури треба ухвалити чимало законів, які регулюватимуть усі сторони економічної діяльності в країні. Потрібно також об’єднати зусилля всіх гілок влади з метою вироблення та реалізації нової економічної політики, спрямованої на формування ринкової економіки та вихід держав з економічної кризи.

У перехідний до ринкових відносин період роль державного регулювання економічних процесів повинна бути значно вагомішою, ніж за умов розвинутої ринкової економіки. Чим ліпше працює ринок, а країна процвітає, тим менше потрібно державі втручатися в економіку, і навпаки, чим далі суспільство від економічної стабільності та розвитку, тим ширшим та масштабнішим повинно бути державне регулювання ринкових відносин.

Дерегулювання, тобто зменшення тиску держави на підприємство, спрощення процесу реєстрації підприємництва та ліцензування, податкової системи є послабленням втручання держави на мікрорівні. Перегулювання ж перехідної економіки на макрорівні, тобто відмова держави від управління важливими процесами, загрожує демократичним цінностям не менше, ніж тоталітаризм. Країни, що перебувають у змінному середовищі, не можуть йти шляхом країн Заходу, зокрема США, які витратили десятки років для того, щоб виробити правила ринку. Проте, є й інші приклади. Зокрема, свого часу Шарль де Голль урятував післявоєнну розвалену економіку Франції, запровадивши перший централізований п’ятирічний план для всіх форм власності. Цей план, як і наступні, було виконано, проте останні вже поступово ставали індикативними аж до сьогоднішнього саморегулювання. Досвід Франції, Чилі, моделі Сінгапуру і Гонконгу ґрунтувалися на вдалому раціональному поєднанні високого рівня державного втручання із тактикою перегулювання економіки. Цей досвід доцільно було перейняти і Україні на початку нашої незалежності, коли ще стартові можливості держави сприяли проведенню реформ та розвитку національного виробництва.

Спроба різкого переходу від тоталітаризму до ринку, ще й без відповідної законодавчої бази, призвела до того, що економіку держави почали прибирати до рук мафіозно-корумповані структури, спекулятивний бізнес, рекет, вливаючись у командні висоти в економіці та політиці. Економіка України в небезпеці. Користуючись благами глобалізації, високоліквідну експортну продукцію у підприємств виробників скуповують посередницькі комерційні структури, які займаються її вивезенням за межі країни, збагачуючись таким способом за рахунок держави. Усе це, а також вивезення капіталу за кордон, збільшує зовнішній борг, підриває економічну безпеку держави.

Для макроекономічної стабілізації державну політику потрібно спрямовувати на забезпечення економічного зростання, підвищення спроможності продукції, стимулювання ефективності підприємств, створення вільного корпоративно-капіталістичного укладу економіки шляхом капіталізації легально отриманих доходів.

Підприємства повинні систематично отримувати дані централізованого, загальнодержавного маркетингу для орієнтації щодо наповненості ринку, попиту, держзамовлення. Щоб досягти високого рівня організації та дисципліни праці, доцільно ввести сучасну жорстку систему менеджменту на рівнях ієрархії управління макро – і мікроекономічними процесами незалежно від форм власності та господарювання.

Стосовно описаного постає питання про те, як забезпечити в нинішній перехідній економіці ефективне державне регулювання, зберегти відомчу і державну монополії, які гарантують економічну демократію, уникнувши бюрократизації, корумпованості державного апарату, деформацій і змін у чинному законодавстві у разі ухвалення рішень у регіонах, на мікрорівні. Як забезпечити свободу конкуренції, ініціативи і підприємництва, сильну мотивацію до праці, інвестицій та інновацій, не допустивши волюнтаризму, надмірного бюджетно-податкового пресу і зростання державної заборгованості.

У перехідний період в умовах глобалізації потрібна сильна виконавча влада всіх рівнів, особливо на місцях, сильна держава, здатна до радикальних і одночасно зважених, науково обґрунтованих дій. Така держава могла б поєднати внутрішні і зовнішні чинники трансформації, узгодивши їх з глобальною метою соціально-економічного розвитку.

Отже, стабілізувати ситуацію на макрорівні сьогодні можна за допомогою сильної виконавчої влади, на мікрорівні (на рівні окремих підприємств, організацій) – шляхом створення умов для можливості високоефективної праці. Цьому може сприяти розвиток приватної власності та поява середнього класу – підприємців, фермерів.

Тому потрібно якнайшвидше законодавчо відпрацювати шляхи узгодження економічних інтересів товаровиробників, підприємців і держави, навести правопорядок у країні. Це головна умова зародження і розвитку середнього класу. Лише не корумпована влада може навести порядок. Ліквідувати організовану злочинність, демонтувати великі монополії, які захищають свої інтереси підкупом і насильницькими методами.

Важливим є створення ефективного механізму підбору на керівні посади висококваліфікованих кадрів, непримиренне ставлення до хабарництва, корупції, лобізму.

Держава повинна взяти на себе те, на що неспроможний ринок. Йдеться, насамперед, про стратегію державного структурного регулювання, організацію власного виробництва або заохочення приватних виробників до виготовлення таких товарів і послуг, до яких приватний товаровиробник не виявляє інтересу, які, однак, потрібні суспільству.

Підприємства, в яких держава є співвласником, повинні бути під особливим контролем з боку відповідних органів влади. Передусім, це оперативний і жорсткий адміністративний контроль щодо використання національного багатства, боротьби з монополізмом, вирішення проблем екології, гарантованого мінімального заробітку, захист національних інтересів у зовнішньоекономічних зв’язках, дотримання законодавства в галузі підприємництва і фінансово-кредитної діяльності, діяльності державних правових органів, «силових структур». Потрібно запровадити найсуворіший контроль за проходженням у країні грошових потоків, у тому числі бюджетних коштів.

З метою такого контролю доцільно створити орган, який зміг би ухвалювати рішення з найважливіших питань стратегії і тактики економічних реформ, координувати й узгоджувати з регіонами діяльність централізованих загальнодержавних органів виконавчої влади.

Зосередження виконавчої влади в одних руках дало б змогу оперативніше виправляти помилки, провадити державний контроль за цінами, фінансами, кредитами без припинення ринкових реформ.

У міру ліквідації кризової ситуації у країні та переходу до ринкової економіки піраміда влади буде «розмиватись». Адже в ухваленні політичних рішень та їхньому виконанні братиме участь максимально можлива кількість громадян як безпосередньо, так і через своїх представників у Парламенті. Народних обранців як справжніх виразників волі народу повинні об’єднати національна ідея і національні інтереси.

За умов, коли ринкова економіка набере відповідних темпів зростання, державне втручання буде поетапно обмежуватись. Проте, економічна диктатура держави повинна діяти доти, доки в результаті приватизації та інших чинників не сформується середній і дрібний приватний власник (клас).

Упровадження новітніх технологій та систем електронного зв’язку, розвиток світових комунікаційних мереж в умовах глобалізації звужує сферу державного контролю. За цих умов держава повинна залишатися саморегулювальним менеджером поступового переходу від адміністративного до економічного регулювання, інтегрування у світові економічні системи. Це потребує відповідних змін у напрямах і засобах економічної політики, підтримки розвитку потенційно пріоритетних високотехнологічних галузей. Інформаційна революція створила реальну можливість для різкого прискорення економічного, наукового, культурного розвитку народів, для об’єднання людства у співтовариство, яке усвідомлює свої інтереси.

У кінцевому підсумку процеси глобалізації в економічній, інформаційній, культурній сферах йдуть паралельно з процесами національної ідентифікації. Адже відродження національної свідомості є захисною реакцією суспільства на руйнівний вплив відцентрованих сил, пов’язаних з глобалізацією.