Правові відносини та їх основні ознаки.

Правові відносини – це специфічні суспільні відносини, що виникають на основі норм права, учасники яких є носіями суб’єктивних прав та обов’язків.

Характерні ознаки правових відносин:

• Вони виникають на підставі правових норм.

• Сторони правовідносин завжди наділені суб’єктивними правами і відповідними юридичними обов’язками. Зміст правовідносин формується внаслідок волевиявлення його учасників, дії юридичних норм, а також відповідно до рішень правозастосовчих органів.

Слід зауважити, що для виникнення і здійснення правовідносин не обов’язкова одночасна наявність всіх перелічених підстав. Як правило, правове регулювання виникає без втручання тих, хто застосовує право. При відсутності нормативно–правової підстави правові відносини створюються за умов існуючих прогалин у законодавстві. Учасники правовідносин можуть самостійно визначати зміст взаємних прав і обов’язків, якщо їх відносини регламентуються диспозитивними нормами. Правовідносини відображають правовий зв’язок. Це означає, що в будь–яких правовідносинах беруть участь дві і більше сторін: уповноважена і зобов’язана. Слід зауважити, що частина правовідносин має більш складну структуру (йдеться про правовідносини, де кожна сторона має і права і обов’язки).

• Вольові відносини між суб’єктами виникають за їх волевиявленням.

• Правові відносини – суть таких суспільних відносин, за яких здійснення суб’єктивних прав і виконання обов’язків мають місце без застосування заходів державного примусу. Якщо в ньому виникає необхідність, то зацікавлена сторона звертається в компетентний державний орган, який розглянувши юридичну справу, виносить владне рішення, де точно визначаються суб’єктивні права і обов’язки сторін.

• Правовідносини здійснюються свідомо і цілеспрямовано.

• Правові відносини виступають у вигляді конкретного суспільного зв’язку, причому ступінь конкретизації може бути різною. Мінімально конкретизуються правовідносини, які врегульовані безпосередньо законом. Типовий приклад – конституційні права і свободи. Середній ступінь конкретизації спостерігається, коли індивідуалізований не лише суб’єкт, а і об’єкт правовідносин. Наприклад, у правовідносинах власності визначений власник речей і річ – об’єкт власності. Максимальний ступінь конкретизації наявний у тих випадках, коли точно відомо, які власне дії повинні здійснюватися зобов’язаною стороною в інтересах уповноваженого. Тут індивідуально встановлюється об’єкт, дві сторони і зміст правового зв’язку між ними. Наприклад, за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов’язується виконати на свій ризик певну роботу за завданням іншої сторони (замовника), а замовник прийняти і сплатити вартість виконаної роботи.

Правовідносини наділені складною щодо елементів структурою. До їх складу входять суб’єкт, об’єкт і зміст правовідносин.

Суб’єкти правовідносин – індивіди, організації або спільності, які на підставі юридичних норм можуть бути учасниками правовідносин – носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Суб’єкти правовідносин – це учасники правовідносин. Ними є особи, серед яких розрізняють фізичні і юридичні особи.

Фізичні особи – це люди, але в правовідносинах залежно від їх правового статусу серед фізичних осіб розрізняють громадян, іноземців, осіб без громадянства.

Юридичні особи – це самостійні підприємства, установи і організації, які можуть виступати учасниками правовідносин. Суб’єктом правовідносин є суб’єкт права, тобто особа, яка має правосуб’єктність.

Правосуб’єктність – це передбачена законодавством можливість бути учасником правовідносин. Вона являє собою складну юридичну властивість, яка складається з двох елементів – правоздатності і дієздатності.

Правоздатність – це здатність особи мати права і обов’язки.

Дієздатність – це здатність особи своїми діями реалізовувати свої права і обов’язки.

Правоздатність фізичних осіб настає з моменту їх народження і припиняється моментом смерті.

У сучасному цивілізованому суспільстві немає і не може бути людей, які не наділені правоздатністю. Це дуже важлива передумова і невід’ємний елемент політико–юридичного і соціального статусу особи. Правоздатність не природна, а суспільно–правова якість суб’єктів, яка носить абсолютний, універсальний характер. Вона випливає з міжнародних пакет

ів про права людини, принципів гуманізму, свободи, справедливості. Обов’язок кожної держави – повним чином гарантувати і захищати цю якість. Головне в правоздатності – не права, а принципова можливість чи спроможність їх мати. А це дуже важливо через те, що нам відомо, в історії далеко не всі і не завжди наділялися такою можливістю (наприклад, раби) чи наділялися лише частково (кріпаки). І це офіційно – “відповідно до закону”.

Власне, правоздатність сама по собі ніякого реального блага не дає. Це тільки “право на право”, тобто право мати право, а вже останнє відкриває шлях до володіння тим чи іншим благом, здійснення відповідних дій, пред’явлення домагань. Не можна на підставі лише однієї правоздатності що–небудь вимагати, крім домагання рівноправності членів суспільства.

Відмінність правоздатності від суб’єктивного права полягає в тому, що вона:

• не відокремлена від особи, неможливо відібрати її від людини, обмежити її;

• не залежить від статі, віку, професії, національності, місця проживання, майнового стану і інших життєвих обставин;

• не передається , її не можна делегувати іншим;

• стосовно суб’єктивного права первинна;

• абстрактна, а суб’єктивне право конкретне.

Правоздатність існує там, де є правове регулювання, правове поле. Ця якість не міняється, її не можна зробити більшою або меншою. Якщо суб’єкт наділений правоздатністю, то у повному обсязі і до кінця свого життя.

Розрізняють загальну, галузеву і спеціальну правоздатність.

Загальна правоздатність – являє собою принципову можливість особи мати будь–які права і обов’язки, що передбачені чинним законодавством, хоча фактично володіти ними вона може лише за відомих обставин.

Галузева правоздатність – можливість набувати права в тих чи інших галузях права. Наприклад, сімейна, виборча, трудова.

Спеціальна правоздатність ( фахова, посадова) – це така правоздатність, для якої необхідні спеціальні знання чи талант. Наприклад, судді, лікарі, артисти, музиканти і т.д.

Правоздатність організації, юридичних осіб також належить до спеціальної. Вона визначається цілями і завданнями їх діяльності, які зафіксовані у відповідних статутах і положеннях, виникає в момент утворення тієї чи іншої організації і припиняється разом з її ліквідацією.

Дієздатність – це не тільки здатність суб’єкта мати права і обов’язки, але й своїми діями реалізувати їх, відповідати за їх наслідки, бути учасником правовідносин.

Зміст дієздатності:

• своїми діями набувати права і обов’язки;

• самостійно здійснювати свої права і обов’язки;

• нести відповідальність за свою протиправну поведінку.

Дієздатність залежить від віку і психологічного стану особи, в той час як правоздатність не залежить від вказаних обставин. Причому у різних галузях права цей вік різний. Наприклад, у конституційному праві – 18 років, в адміністративному – 16 років, а при скоєнні злочину підвищеної суспільної небезпеки – 14 років, у сімейному праві – чоловіки - по досягненню 18-ти, а жінки – 17 років.

Обсяг дієздатності фізичних осіб також може різнитися. Так, діюче цивільне законодавство за обсягом дієздатності розрізняє види дієздатності:

• повна дієздатність;

• часткова дієздатність;

• неповна дієздатність;

• обмежена дієздатність;

• повна (абсолютна) недієздатність.

Дієздатними в повному обсязі визнаються особи, які досягли 18-ти років або ті, які вступили в шлюб до 18-ти років. У разі припинення шлюбу до досягнення особою повноліття набута нею повна дієздатність зберігається. У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою неповнолітнього, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Повна цивільна дієздатність може бути надана особі, яка досягла 16-ти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки і піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16-ти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на всі цивільні права і обов’язки. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повні цивільна дієздатність зберігається. Це означає, що така особа може самостійно здійснювати всі свої права і обов’язки: укладати угоди, нести відповідальність за свої дії тощо.

Часткову дієздатність має особа, яка не досягла 14-ти років (малолітня особа). Така особа має право: самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість); здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. малолітня особа не несе відповідальності за заподіяну нею шкоду.

Неповну дієздатність має особа від 14-ти до 18-ти років. Крім правочинів, які має право вчиняти малолітня особа, фізична особа з неповною дієздатністю має право: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією, пенсією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку). Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків(усиновлювачів), піклувальників. На вчинення неповнолітнім правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріальна посвідчена згода батьків(усиновлювачів) або піклувальника. Неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими коштами, що внесені іншими особами у фінансову установу на її ім’я, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Згода на вчинення неповнолітнім правочину має бути одержана від будь–кого з батьків(усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування. За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки і піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права. Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були підставою для його прийняття. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітнього недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть батьки (усиновлювачі), піклувальник. Неповнолітня особа несе відповідальність за заподіяну нею шкоду в порядку, передбаченому законом.

Обмежена дієздатність встановлюється судом щодо особи, яка страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити в дієздатності особу, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішення суду про це. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Ця особа може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою з обмеженою дієздатністю за згодою піклувальника. Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена до органу опіки і піклування або суду. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи з обмеженою дієздатністю, та розпорядження ними здійснюється піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними. Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду , заподіяну нею іншій особі. У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність. У разі припинення зловживання алкогольними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює цивільну дієздатність. Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рішення суду про поновлення цивільної дієздатності.

Недієздатною визнається судом фізична особа, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатніх для цього підстав, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішення суду про це. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною. Над недієздатною особою встановлюється опіка. Недієздатна особа не має права вчиняти будь-які правочини. Правочини від імені недієздатної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. Відповідальність за заподіяну недієздатною особою шкоду несе її опікун. За позовом опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного покращення її психічного стану у неї поновилась здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Юридична особа, як суб’єкт правовідносин – це організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді.

Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Правоздатність і дієздатність юридичних осіб настає одночасно – з моменту заснування цієї особи; а ним визнається її державна реєстрація.

Обсяг дієздатності юридичної особи є спеціальним і залежить від мети і завдань, для реалізації яких вона створена і які закріплені в її Статуті.

Припиняється правоздатність і дієздатність юридичних осіб одночасно – з моменту припинення юридичної особи.

Способами припинення юридичної особи може бути її юридична ліквідація або реорганізація (поділ, злиття або приєднання).

Об’єкти правовідносин.

Об’єктом правових відносин виступає те, на що спрямовані суб’єктивні права і юридичні обов’язки його учасників, іншими словами, – це ті соціальні цінності (блага), з приводу яких суб’єкти вступають у відносини.

Розрізняють таки види об’єктів правовідносин:

• матеріальні цінності (речі, предмети, цінності), характерні головним чином для цивільних, майнових правовідносин (купівля-продаж, дарування, позики, обмін, зберігання, заповіт і.т.д.);

• нематеріальні особисті цінності (життя, честь, здоров’я, гідність, свобода, безпека, право на ім’я, недоторканість особи), типові для кримінальних і процесуальних правовідносин;

• поведінка, дії суб’єктів різного роду, послуги і їх результати. Це головним чином правовідносини, які складаються на підставі норм адміністративного права у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культурної і іншої діяльності;

• продукти духовної творчості (твори мистецтва, літератури, живопису, винаходи, раціоналізаторські пропозиції – все те, що є результатом інтелектуальної праці);

• цінні папери, офіційні документи (облігації, акції, векселі, лотерейні білети, гроші, приватизаційні чеки, паспорти, дипломи, атестати). Вони можуть стати об’єктом правовідносин при їх втраті, оформленні дублікатів, поновленні.

Правовідносини – динамічне явище. Вони виникають, змінюються, припиняються, реалізуються. Динаміка правовідносин пов’язана з реальними життєвими обставинами, тобто юридичними фактами.

Юридичні факти – це конкретні обставини, що виникли в житті певних суб’єктів, з настанням яких правові норми пов’язують настання певних юридичних наслідків, тобто виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Ці факти стають юридичними в силу визнання їх такими державою. Юридичні факти служать безпосередньою підставою для появи і функціонування правовідносин. За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на дії і події.

Дії –це обставини, настання яких залежить від волі особи (наприклад, укладання угоди, скоєння злочину тощо).

Події – це обставини(явища), виникнення і дія яких не залежить від волі особи, але з настанням яких правові норми пов’язують настання певних юридичних наслідків, тобто виникнення, зміну або припинення правовідносин (наприклад, смерть, хвороба, перебіг терміну тощо).

У свою чергу серед дій, залежно від того, чи узгоджуються вони з приписами правових норм, чи ні, розрізняють правомірні і неправомірні дії.

Правомірні дії - це ті, що здійснюються на основі і згідно з приписами правових норм. Вони поділяються на юридичні акти і поступки (вчинки).

Юридичні акти – це дії, що безпосередньо свідомо спрямовані на досягнення певного правового результату, тобто виникнення, зміну або припинення правовідносин (наприклад, укладення угод).

Поступки (вчинки) – це дії, які безпосередньо не спрямовані на досягнення правового результату, але викликають його незалежно ні від усвідомлення чи не усвідомлення суб’єктом, який їх вчинив, їх можливого правового значення, ні від бажання чи небажання суб’єкта правовідносин щодо настання таких наслідків (наприклад, знахідка, написання художнього твору тощо).

Неправомірні дії – це дії, що чиняться всупереч приписам правових норм. Вони охоплюються поняттям правопорушення.

Залежно від ступеня їх суспільної небезпечності, тобто серйозності, серед неправомірних дій розрізняють злочини і проступки.

Злочини - це найбільш суспільно небезпечний вид неправомірних дій. Вони визначаються кримінальним законом і зумовлюють кримінальну відповідальність, оскільки посягають на цінності, що взяті під охорону нормами кримінального права.

Проступки – це менш суспільно небезпечні неправомірні діяння. Залежно від виду суспільних відносин, у сфері яких вони скоюються, а отже, від галузі права, норми якої при цьому порушуються, серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні та ін.

Залежно від характеру правових наслідків, які вони породжують, юридичні факти поділяються на правоутворюючі, правозамінюючі та правоприпиняюючі.

Правоутворюючі юридичні факти зумовлюють виникнення правовідносин.

Правозамінюючі – їх зміну;

Првавоприпиняючі –припинення правовідносин.

Всі правовідносини класифікуються за певними критеріями. За характером змісту правовідносини діляться на загальнорегулятивні, регулятивні і охоронні. Загальнорегулятивні правовідносини – випливають безпосередньо із закону. Вони виникають на основі юридичних норм, гіпотези, які не вміщують вказівок на юридичні факти. Такі норми породжують у всіх адресатів однакові правосуб’єктні можливості, які гарантуються державою. Можливість мати суб’єктивні права і нести юридичні обов’язки являє собою право особливого роду, елемент загальнорегулятивних правовідносин.

Регулятивні правовідносини – виникають на основі правомірної поведінки суб’єкта, тобто такої, яка відповідає нормам права (більшість цивільних, трудових, родинних та інших відносин). Вони можуть виникати і при відсутності нормативної регламентації на основі договору між сторонами.

Охоронні правовідносини – виникають з факту неправомірної поведінки суб’єкта як реакція держави на таку поведінку, тобто відновлення порушеного права (кримінальні, адміністративні правовідносини).

В залежності від ступеня конкретизації (індивідуалізації) суб’єктів правовідносини можуть бути абсолютними і відносними.

Абсолютні правовідносини – визначає лише одна сторона – носій суб’єктивного права, а всі інші зобов’язані не заважати здійсненню ним своїх прав (відносини власності: точно визначений власник). У відносних правовідносинах точно визначені права і обов’язки всіх учасників – як уповноважених, так і зобов’язаних (покупець, продавець).

За характером дій зобов’язаного суб’єкта правовідносини поділяються на активні (суб’єкт зобов’язанй вчинити певні дії) і пасивні (суб’єкт має утриматись від певних дій).

За кількістю суб’єктів: прості (між двома суб’єктами); складні між двома і більше суб’єктами).

За розподілом прав і обов’язків між суб’єктами: односторонні (кожна сторона має або лише права, або лише обов’язки); двосторонні (кожна сторона має як права, так і обов’язки).

Види правовідносин за видами галузей права: адміністративно–правові, кримінально-правові, цивільно-правові та інші.