17 Державоподібні утворення, як субєкти міжнародного права.

Особливі види міжнародної правосуб’єктності (квазідержави)

До такого виду суб’єктів міжнародного права найчастіше відносять: вільні мста, Ватикан, Мальтійський лицарський орден. В свій час в науці міжнародного права до суб’єктів міжнародного права також відносили католицьку церкву, Червоний Хрест та ін.

Вільні міста. Цей термін є узагальненим поняттям, адже застосовується не тільки щодо міст, а й до певних територій.Основною метою створення таких суб’єктів було вирішення територіальних зазіхань. Вільні міста найчастіше утворювались на основі міжнародного договору або рішення міжнародної організації , але були й такі, чий міжнародно-правовий статус визнавався як визначений історично.

Ватикан (Святий престол) є адміністративним центром римської католицької церкви і резиденцією папи. Має майже всі атрибути держави – територію, органи влади та управління. Вся повнота законодавчої, виконавчої і судової влади, представництво Ватикану в зовнішніх зносинах належить папі. Зовнішньою політикою керує державний секретар.

Дипломатичні представники Ватикану поділяються на нунціїв, інтернунціїв, надзвичайних посланників і повірених у справах.

На сьогодні Ватикан підтримує дипломатичні стосунки майже з 100 країнами світу, має своє представництво в міжнародних організаціях, що свідчить про визнання його особливої політичної ролі.

Мальтійський лицарський орден у 1889 р. був признаний суверенним утворенням. Його місцезнаходження – Рим, офіційна мета – благодійність, але ні території ні населення Мальтійський орден не має. Він не здійснює функції влади, але володіє активним і пасивним правом посольства. Посли Мальтійського ордену акредитовані в декількох країнах та належать до дипломатичного корпусу цих країн. В свою чергу посли вказаних країн були акредитовані при Мальтійському ордені. Орден має своїх представників в Червоному Хресті, Міжнародній організації в справах біженців.

19 Поява нового суб’єкта права є важливим явищем для будь-якої правової системи. Тим більше якщо таким суб’єк­том виступає держава. Існуючі держави й інші суб’єкти міжнародного права не можуть ігнорувати міжнародну правосуб’єктність новоутвореної держави, але з політичних міркувань вони іноді утримуються від встановлення дво­сторонніх правовідносин або обумовлюють їх можливість визнанням певних вимог¹. Однак нормальний розвиток міжнародного співробітництва передбачає, що нова держа­ва отримає в найкоротший термін визнання з боку інших держав та виступить повноправним учасником міжнарод­них правовідносин. Таким чином, міжнародно-правове ви­знання держави — це односторонній правовий акт суб’єкта міжнародного права, яким констатується юридичний факт утворення нової держави та висловлюється намір вступити з новим суб’єктом міжнародного права у міжнародні пра­вовідносини. Норми інституту міжнародно-правового ви­знання носять в основному звичаєвий характер, а спроби його кодифікації поки що не мали успіху. Саме визнання може бути чітко визначеним або носити мовчазний характер.

У науці міжнародного права існують дві основні теорії визнання держав — декларативна та конститутивна. Згід­но з декларативною теорією держава визнається суб’єктом міжнародного права з моменту свого утворення, незалеж­но від визнання з боку інших суб’єктів міжнародного пра­ва. Ця теорія знайшла своє відображення у згаданій Міжа­мериканській конвенції про права та обов’язки держав від 26 грудня 1933 р., де встановлено, що «існування держа­ви не залежить від її визнання іншими державами» (ст. 3). Конститутивна теорія стверджує, що нова держава стає суб’єктом міжнародного публічного права лише в разі визнання її вже існуючими державами, тобто саме таке визнання й утворює (конституює) нового суб’єкта міжна­родного права. Ця теорія набула практичного втілення в політиці європейських держав після Віденського конгре­су 1815 р. У сучасному міжнародному праві жодна з цих теорій не діє в чистому вигляді. З одного боку, нова суве­ренна держава, безумовно, має міжнародні права й обов’яз­ки з моменту свого утворення. Але, з іншого боку, міжна­родна правосуб’єктність держави так і залишиться юри­дичною фікцією, якщо жоден з існуючих суб’єктів міжнародного права не виявить бажання підтримувати з нею міжнародні правовідносини.

Міжнародно-правова практика напрацювала три різнови­ди визнання: de jure, de facto та ad hoc. Визнання de jure оз­начає повне й остаточне офіційне визнання нової держави в якості суб’єкта міжнародного права. При цьому встановлен­ня міжнародних відносин відбувається на найвищому дип­ломатичному рівні. Визнання de facto має місце при сумні­вах щодо життєздатності нової держави, коли встановлюють­ся міжнародні відносини в деяких сферах співробітництва (економічній, культурній, екологічній та інших), а саме виз­нання може бути відкликане. Визнання ad hoc означає офіц­ійний контакт із невизнаною державою задля вирішення конкретної проблеми у двосторонніх відносинах (наприклад, у разі необхідності повернення літака, якого було угнано те­рористами на територію невизнаної держави).

Від визнання держави як суб’єкта міжнародного права слід відрізняти визнання уряду як законного представника держави на міжнародній арені. Таке визнання виникає в разі приходу нового уряду до влади неконституційним шляхом. Практиці відомі два підходи до визнання урядів. Перший підхід було сформульовано міністром закордонних справ Мексики Естрадою, який вказав, що визнання означає втру­чання у внутрішні справи інших держав. Другий підхід, відо­мий як «доктрина Тобара» (представника Венесуели), був відображений у Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 р. Згідно із цією конвенцією держави-учасниці брали на себе обов’язок не визнавати уряди, які прий­шли до влади шляхом революції або перевороту, доки не буде сформовано новий уряд шляхом вільних виборів.