Міжнародне інформаційне право як особлива галузь міжнародного права

Міжнародне інформаційне право (МІП) – сукупність спеціальних міжнародних принципів і норм, що регулюють права та зобов’язання суб’єктів міжнародного права у процесі обміну інформацією, інформаційними продуктами та послугами через кордони держав.

На міжнародні інформаційні відносини поширюються всі основні принципи міжнародного права, що доповнюються низкою спеціальних принципів, що називають галузевими.

Принцип непорушності кордонів та суверенітету держав відображається у МІП не завжди у повній своїй юридичній силі, оскільки поширення інформації за кордони контролювати не можливо. Таким чином, принцип інформаційного суверенітету є скоріше абстрактною категорією, що декларує заборону агресивного втручання в інформаційний простір держав.

В Україні, наприклад, не існує можливості централізовано поширювати інформацію по всій країні. Тобто, контролювати інформаційні потоки, що проходять по її території майже неможливо.

До цього принципу можна додати заборону на антидержавну інформацію, на інформацію, що розпалює ворожнечу, фашистську пропаганду тощо.

Принцип поваги до прав людини відноситься до основної галузі міжнародного інформаційного права. Це є найбільшою проблемою, оскільки, наприклад, у світі немає жодного законодавчого акту, що б захищав права людини у мережі INTERNET.

Принцип мирного врегулювання міжнародних суперечок достатньо неоднозначно відображається у МІП, оскільки існує таке поняття, як інформаційна війна, що водночас є агресивною дією та засобом «безкровно» вирішити суперечки між двома державами.

Дуже важливою є галузь МІП, що полягає у захисті життя працівників інформаційної сфери, зокрема журналістів.

Але основним питанням МІП є захист свободи слова.

Що стосуються галузевих принципів, то до них відносять:

• Право держав на здійснення транскордонного радіо і телемовлення, в тому числі, через штучні космічні об’єкти.

• Зобов’язання держав попереджати і припиняти поширення ідей, заборонених міжнародних співтовариством:

  • Заборона пропаганди агресивних і насильницьких війн

  • Заборона пропаганди ідей расової вищості

  • Заборона пропаганди та інформації, що завдає шкоди моральному здоров’ю націй

  • Заборона поширення ідей щодо будь-якої дискримінації людини

• Зобов’язання держав забезпечити вільний доступ до джерел інформації, визначених у міжнародних документах.

• Право держав на протидію поширенню на своїй території ідей, що загрожують національній безпеці, громадському порядку і моральному здоров’ю населення.

• Право держав розвивати на своїй території інформаційну інфраструктуру задля політичних, економічних та культурних цілей.

• Зобов’язання держав протидіяти ворожій пропаганді і неправомірному використанню національних інформаційних ресурсів з цією метою.

Міжнародне інформаційне право є комплексним, оскільки в ньому поєднуються принципи публічного, приватного і конституційного прав. Складається воно з двох частин:

• Основна частина: норми і принципи

  • Права людини

  • Права держав та міжнародних організацій

  • Права інших суб’єктів міжнародних відносин

• Особлива частина:

  • Право мас-медіа

  • Право телекомунікацій

  • Право кіберпростору та INTERNET

  • Право інформаційної інтелектуальної власності

  • Право міжнародної інформаційної безпеки

Права людини в сфері ІК забезпечуються загальними принципами міжнародного права, в першу чергу, на підставі загальної декларації прав людини (стаття 19), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (статі 20, 21), Європейської конвенції з прав людини (стаття 10, пункт 1, 2), а також Заключним Гельсинським Актом 1975 року під егідою ОБСЄ (розділ 2 гуманітарний і прикінцеві положення до нього). Крім того, вони забезпечуються конституцією будь-якої держави.

За Міжнародним пактом про громадянські і політичні права заборони на поширення інформації стосуються:

• Ідей насильницького характеру

• Расизму

• Інформації, що завдає шкоди моральному здоров’ю нації

• Ідеї щодо будь-якої дискримінації, в тому числі за професійною діяльністю, статтю, за релігійними вподобаннями, а також за інформаційною ознакою.

Заключний Гельсинський Акт здебільшого зазначає права журналістів, особливо на території, де ведуться воєнні дії.

Права держав відображаються у тих договорах, що вона заключає. Серед них – договори загального характеру, що містять окремі статті або положення стосовно інформаційних прав. Кожна держава виконує зобов’язання і відповідає за їх порушення.

Держави забезпечують міжнародний інформаційний обмін урядовими, адміністративними, правовими, культурними, освітніми та науковими матеріалами у будь якій формі.

За міжнародним правом існує домовленість про вільну передачу матеріалів освітнього та культурного змісту.

До права держав та міжнародних організацій відносять контроль над інформаційним простором держави, дотримання інформаційного суверенітету, право держав на спростування і відповідь, якщо завдається шкода національним інтересам, і право держав на використання глобального інформаційного простору.

На сьогодні, найбільш розгалуженою правовою системою у сфері ІК є система США, що охопила навіть діяльність в мережі INTERNET.

Право міжнародних організацій. Вони є суб’єктами міжнародного права, а також нормотворчими суб’єктами. Тобто міжнародні організації можуть розробляти спеціальні документи, що регулюють права.

До таких організацій належать:

• ООН

  • Спеціальні установи ООН

  • Світовий Банк

  • ЮНЕСКО

  • ІКАО

  • Всесвітня поштова спілка

  • Всесвітня організація інтелектуальної власності

  • Спеціальні організації

    • Статут ООН

    • Резолюції Генеральної Асамблеї ООН

До права інших суб’єктів міжнародних відносин належать НУО, які не наділені нормотворчим правом, але які беруть участь у розробці нормативних документів і лобіюванні їх через міжнародні універсальні організації.

Також до цієї групи можна додати ТНК, що на підставі міжнародного права забезпечують свої інтереси на територіях інших держав.

Для загальної частини міжнародного інформаційного права характерне використання таких документів:

• Міжнародні конвенції, що регулюють діяльність у сфері ІК, а також конвенції загального права, що містять положення про інформаційний обмін.

• Декларації – офіційні заяви держави, що підтверджує засади міжнародної політики і конкретно діяльності в інформаційній сфері.

• Резолюції, рекомендації

• Директиви, регламенти і рішення (правові документи ЄС, окрім конвенцій)

• Програми, статути і хартії

• Міжнародні акти і пакти

• Правила процедури

Джерела інформаційного права:

• Міжнародні угоди різного характеру

• Внутрішнє законодавство

• Судова та арбітражна практика

• Міжнародні звичаї

Для інформаційної галузі існують судові прецеденти як міжнародної норми Міжнародного Суду в Гаазі, Європейського Суду з прав людини у Стразбурзі, Європейського Суду ЄС у Брюселі, а також два арбітражних суди у Стокгольмі і Будапешті, що вирішують проблеми захисту інформаційних ресурсів під час збройних конфліктів, а також в умовах надзвичайних ситуаціях, а також у форсмажорних обставинах.

Міжнародні угоди, що стосуються спеціальної галузі та норми, зафіксовані в них, можуть бути кодифікованими, утворювати певні інститути, або сукупність некодифікованих норм і принціипів.

Зокрема, серед некодифікованих інститутів міжнародного інформаційного права розрізняють:

• Інститут Інформаційної Інтелектуальної Власності

• Інститут Правонаступництва щодо інформаційно-інтелектуальної власності.

До кодифікованих інститутів належать:

• Інститут відповідальності за порушення забов’язань

• Інститут медіаправа

• Інститут державної таємниці

• Інститут використання штучних космічних об’єктів

• Інститут телекомунікацій і зв’язку

• Інститут купівлі та продажу інформаційних продуктів та послуг

Їх функції:

1. Регулювання змісту технічних стандартів та професійної діяльності.

2. Для мас-медіа –дозвіл або заборона контенту на радіо, ТБ, у ЗМІ, у рекламі та видавничій справі

3. Міжнародний професійний кодекс ЗМІ

4. Рекламний етичний кодекс

5. Кодекси PR-діяльності

Основні засади міжнародного інформаційного законодавства

Правові засади включають:

• реалізацію права кожного на інформацію у усіх сферах життя як право вільно збирати, одержувати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію на основі своїх прав та обов'язків, в межах повноважень, у будь-який спосіб на свій вибір визначений у відповідності до Конституції, Законів, чинних міжнародних договорів та угод;

• створення системи умов (або режиму) захисту інформації;

1. державної політики у сфері інформації;

2. інформаційних відносин;

3. структури та визначень інформації;

4. порядку та критеріїв віднесення до видів інформації;

5. порядку та умов збирання, одержування, зберігання, використання та поширення офіційної інформації;

6. порядку та строків розсекречення конфіденційної інформації;

7. висвітлення діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств та організацій незалежно від їх форми власності та організаційно-правової форми;

8. запитів на офіційну інформацію;

9. електронних запитів на інформацію;

10. відповідальності за порушення законодавства про інформацію;

11. міжнародної інформаційної діяльності.

Право на інформацію.

Кожен має право на інформацію, що означає право вільно збирати, одержувати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію та створювати систему (порядок) умов (режиму) захисту (охорони) інформації на основі своїх прав та обов'язків, в межах повноважень, у будь-який спосіб на свій вибір визначений у відповідності до Конституції України, Законів України, міжнародних договорів та угод, ратифікованих Україною.

Право на вільне збирання інформації означає право безперешкодного здійснення дій щодо її пошуку, доступу, придбання, накопичення тощо.

Право на вільне одержання інформації означає право безперешкодно ознайомлюватися з нею, набувати інформацію та включає право знати.

Право на вільне зберігання інформації означає право вільно тримати та надавати інформацію на умовах спрямованих на запобігання спотворенню, руйнуванню, псуванню інформації та її матеріальних носіїв, здійснювати дії для передачі інформації та її матеріальних носіїв у незмінному вигляді у часі та просторі тощо.

Право на вільне використання інформації означає право вільно користуватися, застосовувати, створювати та вживати з користю інформацію для задоволення інформаційних потреб.

Право на захист (охорону) інформації означає право створювати систему (порядок) умов (режиму) при збиранні, одержанні, зберіганні, використанні та поширенні інформації.

Неприпустимість зловживання правом на інформацію. Реалізація права на інформацію суб'єктами інформаційних відносин не повинна порушувати державні, приватні, громадянські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших суб'єктів інформаційних відносин.

Інформація не може бути використана для посягання на права і свободи людини, пропаганду війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, закликів до незаконної зміни конституційного ладу, порушення територіальної цілісності держави.

Право власності на інформацію - право, яке гарантується та охороняється державою і згідно з яким власник інформації володіє, користується та розпоряджається своєю власністю на основі своїх прав та обов'язків, в межах повноважень, на свій вибір визначений у відповідності до Конституції, Законів, чинних міжнародних договорів та угод.

Інформаційні відносини - суспільні відносини, які виникають при збиранні, одержанні, зберіганні, використанні, поширенні та захисту (охороні) інформації.

Інформація як товар - будь-яка інформаційна продукція, інформаційні послуги, інформаційні роботи, права інтелектуальної власності на інформацію та інші не майнові права на інформацію, призначені для продажу.

Інформаційна діяльність - це сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб суб'єктів інформаційних відносин.

Суб'єкти інформаційних відносин:

• громадяни;

• іноземні громадяни;

• особи без громадянства;

• юридичні та не юридичні особи, незалежно від їх форми власності та організаційно-правової форми;

• іноземні юридичні та не юридичні особи, незалежно від їх форми власності та організаційно-правової форми

• міжнародні організації;

• держава.

Іноземні держави можуть бути суб'єктами інформаційних відносин у відповідності Закону на основі чинних міжнародних договорів.

Запит на офіційну інформацію - вимога суб'єкта інформаційних відносин надати певну офіційну інформацію.

Електронний інформаційний запит - викладення, в письмовій формі пропозицій (зауважень), заяв (клопотань), скарг та запитань, відправлене електронною поштою на адресу офіційних веб-сайтів установ.

Поняття інформації — відомості або/та дані у будь-якій формі та вигляді, на будь-яких носіях чи оголошені усно або у будь-який інший спосіб чи отримані у вигляді знань, що поширюються у просторі і часі, які відображають стан, властивості, якості, ознаки суб'єктів і об'єктів (предметів, технологій, засобів, ресурсів тощо), фактів, подій, дій, явищ, процесів, тощо у навколишньому світі, державі, суспільстві, тощо та які є об'єктами збирання, зберігання, використання та поширення.

Особиста інформація - інформація про особу (в тому числі дитину), її особисте життя. Законним представником особистої інформації дитини є батьки дитини або опікун дитини. Особиста інформація є особистою таємницею та належить до конфіденційної інформації.

Службова інформація - інформація про фінансову діяльність, господарську діяльність (яка не пов'язана з секретами виробництва, введенням новацій та ноу-хау, розробкою стратегії розвитку, веденням переговорів, розробкою та впровадженням нових технологій) та внутрівідомчу службову діяльність установи, її посадових, службових осіб та кореспонденцію (доповідні записки, листування між підрозділами тощо), які пов'язані з процесом прийняття рішень та передують їх прийняттю.

Службова інформація є службовою таємницею та належить до конфіденційної інформації.

Офіційна інформація - інформація про офіційну діяльність установи, її посадових, службових осіб та офіційні документи.

Офіційна інформація може бути віднесена до публічної інформації та конфіденційної інформації.

Публічна інформація - інформація яка вільно збирається, отримується, зберігається, використовується та поширюється.

Обмеження права для збирання, одержання, зберігання, використання та поширення публічної інформації зумовлюються лише умовами зберігання, специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються Законами.

Конфіденційна інформація - інформація яка є таємницею розголошення якої може завдати шкоди державі, юридичній чи не юридичній особі або правам і свободам особи.

Збирати, отримувати, зберігати, використовувати та поширювати конфіденційну інформацію мають право лише уповноважені згідно Закону установи лише в межах своїх прав, функцій та повноважень для цілей, визначених Законом або з дотриманням умов, визначених договором (угодою) в межах Закону.

Державну таємницю становить інформація у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці держави.

Порядок та перелік віднесення інформації до державної таємниці, умови (режим) захисту (охорони) державної таємниці по збиранню, одержанню, зберіганню, використанню та поширенню визначається Законом.

Особиста таємниця. Збирати, отримувати, зберігати, використовувати та поширювати особисту таємницю мають право за згодою фізичної особи, батьків чи опікуна дитини, або лише уповноважені згідно Закону установи лише в межах своїх прав, функцій та повноважень для цілей, визначених Законом або з дотриманням умов, визначених договором (угодою) в межах Закону.

Службова таємниця. Збирати, отримувати, зберігати, використовувати та поширювати службову таємницю мають право за згодою установи, власника даної інформації, за винятком службової таємниці, яка є іншою таємницею, або лише уповноважені згідно Закону установи лише в межах своїх прав, функцій та повноважень для цілей, визначених Законом або з дотриманням умов, визначених договором (угодою) в межах Закону.

Лікарська таємниця - інформація яка стала відома про особу (пацієнта) лікарю (лікуючому персоналу), обслуговуючому персоналу, посадовим особам та службовому персоналу медичної установи при здійсненні ними своїх професійних обов'язків.

Порядок віднесення інформації до лікарської таємниці та умови (режим) захисту (охорони) лікарської таємниці по збиранню, одержанню, зберіганню, використанню та поширенню визначаються Законом.

Адвокатська таємниця - інформація про дані попереднього слідства чи інформація від особи та про особу (клієнта), яка стала відома адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам та службовому персоналу адвокатської установи при здійсненні ними своїх професійних обов'язків.

Порядок віднесення інформації до адвокатської таємниці та умови (режим) захисту (охорони) адвокатської таємниці по збиранню, одержанню, зберіганню, використанню та поширенню визначаються Законом.

Журналістська таємниця - інформація про особу, що бажає залишитися анонімним джерелом інформації журналіста, яка стала відома журналісту, посадовим особам, журналістському персоналу та службовому персоналу журналістської установи при здійсненні ними своїх професійних обов'язків.

Умови (режим) захисту (охорони) журналістської таємниці по збиранню, одержанню, зберіганню, використанню та поширенню визначаються Законом.

Комерційна таємниця - інформація пов'язана з секретами виробництва, введенням новацій та ноу-хау, розробкою стратегії розвитку, веденням переговорів, розробкою та впровадженням нових технологій, розголошення якої може завдати шкоди юридичній особі.

Перелік інформації, яка не може бути віднесена до комерційної таємниці:

• про фінансову діяльність юридичної особи;

• про господарську діяльність юридичної особи, яка не пов'язана з секретами виробництва, введенням новацій та ноу-хау, розробкою стратегії розвитку, веденням переговорів, розробкою та впровадженням нових технологій.

Порядок та перелік віднесення інформації до комерційної таємниці, умови (режим) захисту (охорони) комерційної таємниці по збиранню, одержанню, зберіганню, використанню та поширенню визначаються Законом.

Слідча таємниця - інформація яка стала відома оперативним працівникам, слідчим, посадовим особам, службовому персоналу та обслуговуючому персоналу силових органів при здійсненні ними своїх професійних обов'язків та розголошення якої може завдати шкоди оперативним заходам, розслідуванню, дізнанню чи створити загрозу життю людини.

Порядок та перелік віднесення інформації до слідчої таємниці, умови (режим) захисту (охорони) слідчої таємниці по збиранню, одержанню, зберіганню, використанню та поширенню визначаються Законом.

Забороняється Законом Розширення іншими законодавчими та іншими нормативно-правовими актами державних органів влади та місцевого самоврядування переліку критеріїв обмежень права на інформацію встановлених Законом про інформацію.

Глобалізація інформації як актуальна проблема міжнародних відносин. Критерії глобалізації.

Вирішення глобальних проблем людства вимагає координованих зусиль всіх учасників міжнародного співтовариства, вимагає високого рівня взаємовідносин, що в сучасному розумінні називають обміном інформацією. Теорія міжнародної інформації послуговується двома термінами: міжнародна інформація і міжнародна комунікація. Міжнародна комунікація – це процес безпосереднього обміну інформацією від джерела інформації до реципієнта, а також і зворотний процес – тобто реакція на наслідки цього процесу.

Інформація – глобальна проблема людства.

Розглядаючи інформацію та комунікацію, треба підкреслити два таких моменти:

По-перше, інформація перетворилась на глобальну проблему, вона має світовий, міжнародний характер. По-друге, значно зросла роль інформації у вирішенні інших глобальних міжнародних проблем, тобто вона стала складовою інших глобальних проблем, таких як боротьба зі стихійними лихами, проблема біженців, проблема розподілу світових енергетичних ресурсів.

Інформація відтворює явища та закони зовнішнього світу і створює можливості передбачення і перетворення дійсності в інтересах міжнародного співтовариства. На відміну від інших ресурсів, які мають здатність вичерпуватись, інформаційні ресурси не тільки відтворюються, але й збільшуються протягом їх використання (тобто накопичення інформації у вигляді фундаментальних та спеціалізованих знань, у вигляді необхідної інформації зростає, і протягом останніх 10 років зросло майже в 30 разів). Інформаційний фактор здійснив у житті міжнародного співтовариства найбільш глибоку зміну за всю її історію. В реальному часі інформація об’єднала світ в єдину інформаційну систему і зараз обумовлює технічні, суспільні, політичні, соціальні та економічні системи. Існує вислів: “Хто володіє інформацією, той володіє світом”.

Інформація є стратегічним ресурсом людства і у багатьох законах розвинених держав світу вона визначається як стратегічний ресурс держави, який охороняється системою національної безпеки.

За класифікацією дослідників глобальних проблем людства віднесення до глобальних проблем відбувається за такими критеріями:

1) глобальні проблеми стосуються всього людства в цілому, кожної соціальної групи і кожної людини, тобто мають всецивілізаційний характер;

2) ці проблеми виступають як об’єктивний фактор, що певною мірою обумовлює розвиток усього світу;

3) глобальні проблеми вимагають для свого вирішення постійного міжнародного співробітництва усіх держав і максимальних об’єднаних зусиль усього людства.

Невирішеність цих проблем створює загрозу для існування цивілізації майбутнього планети.

За цими критеріями інформація набула статусу глобальної проблеми, оскільки сучасні засоби зв’язку глобалізували можливості передачі великих масивів інформації за неймовірно короткий час, мультимедійні системи здійснюють миттєву передачу інформації на будь-яку відстань, що впливає на суспільні процеси в світі. Кожна держава розглядає глобальні проблеми через призму своїх національних інтересів. Наприклад, для країн Латинської Америки та Карибського регіону проблема розвитку інфраструктури комунікацій є важливою і актуальною, в той же час в країнах Північної Америки, Західної та Північної Європи ця проблема є завершеною. Таким чином на міжнародних форумах, в міжнародних організаціях та інших міжнародних інституціях розробляються лише загальні принципи сприйняття глобальних проблем. Тобто держави узгоджують свої інтереси: одні надають можливості для розвитку цієї галузі, а інші просто розвивають цю галузь у себе. Таким чином забезпечується рівномірний розвиток комунікацій у всьому суспільстві, у всіх країнах.

4) Ще один аспект інформації як глобальної проблеми полягає у тому, що глобальні проблеми міжнародного співтовариства мають завжди як складову і проблему комунікацій. До таких глобальних проблем відносять на сьогодні врегулювання міжнародних конфліктів, підтримання миру і безпеки у світі, проблему голоду, проблема захисту навколишнього середовища, проблема біженців, проблема стихійних лих та епідемій. І звичайно інформація є складовою таких глобальних проблем, як розподіл сировинних, продовольчих, енергетичних ресурсів та розподіл інформаційних ресурсів, проблеми демографії. Жодна з цих проблем не може бути вирішена без збору та аналізу інформації по цій проблемі, а це є прерогативою процесу комунікацій.

5) Інформація за останній час сприяла тому, що нагальні проблеми стають у центрі уваги міжнародного співтовариства у зв’язку з миттєвим обігом інформації. Таким чином з’являється можливість швидше мобілізувати ресурси усього міжнародного співтовариства і допомогти постраждалим.

6) Інформаційна криза.

Виявляється у таких моментах:

а) існує протиріччя між обмеженими можливостями людини по переробці інформації і світовими інформаційними потоками;

б) виробництво значної кількості надлишкової інформації, що обмежує доступ до корисної інформації;

в) порушення цілісності інформаційної системи внаслідок приватних, відомчих і регіональних інтересів.

Інформаційна криза супроводжується інформаційним голодом, що став характерним для усієї світової спільноти. Інформаційна криза може розглядатися тільки у контексті міжнародних, соціальних і економічних відносин.

Серед нормативних документів, за якими здійснюються міжнародні інформаційні відносини можна визначити документи, які забороняють розповсюдження інформації (вони є обов’язковими до виконання усіма країнами-членами ООН і вони входять до національного законодавства кожної держави). До таких документів належать:

• Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 110 частина 2 від 3.11.1947 – засудження пропаганди агресивних війн;

• Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року, ст.20 – заборона законом пропаганди агресії та насильства;

• Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1972 року – заборона пропаганди расової вищості;

• Загальна декларація прав людини (1948 р.), ст.19 (законспектувати частини 1 і 2)

• Конвенція про авторське право (Україна приєдналася до неї у 1995 році).

Але міжнародні документи ООН можуть носити як зобов'язуючий, так і рекомендаційний характер. Якщо порушується зобов'язуючий документ, то на державу накладаються штрафні санкції, в основному політичні і економічні. У випадку порушення рекомендаційного документу, держава може відчути на собі моральний або політичний тиск інших держав. Тобто рекомендаційні документи створюються для того, щоб держава створила певні положення в національному законодавстві.

Теорія інформаційної цивілізації. Загальні положення.

Глобальна роль інформації привела до появи в суспільстві концепції інформаційної цивілізації. У зв’язку з цим 3 тисячоліття називають тисячоліттям становлення інформаційної цивілізації і визначають характеристики інформаційного суспільства. Автори, що розглядали інформаційне суспільство: Збігнев Бжезинський, Махлюен, Понятовський, Тоффлер, Масуда, Белл.

Вони розглядали ІС як новий рівень в історії людства і основні цілі нової концепції визначали дуже чітко:

1) створення єдиної комп’ютеризованої нації;

2) глобалізм інформаційного простору;

3) розвиток комунікаційних мереж;

4) вільний потік інформації незважаючи на кордони держав.

З точки зору розвитку суспільства, в даній характеристиці існують положення, які зараз здаються неможливими (наприклад створення єдиної комп’ютеризованої нації вважається утопічним). Справа в тому, що створення інформаційної цивілізації залежить не лише від дослідників, а і від самого суспільства. Зараз кожен із індивідуумів визначає для себе рівень насичення інформацією: чи побутовий (на рівні мильних опер), чи спеціалізований. І звичайно не можна заставити всіх користуватися інформацією на спеціалізованому рівні.

Однак вже зараз певні положення цієї концепції починають реалізовуватись. Так в японський дослідник Масуда розробив “План інформаційного суспільства – національна мета Японії до 2000 року”. На цей план було асигновано десятки млрд. доларів, і Японія реалізувала його майже повністю (крім створення регіональної системи життєдіяльності людини). Компонентами цього плану є:

1) створення баз даних для управління від найвищого до місцевого рівня;

2) комп’ютеризація усіх соціальних сфер суспільства;

3) створення системи інформаційного контролю за виконанням рішень на всіх рівнях;

4) створення комп’ютерної системи охорони навколишнього середовища і регіональної системи життєдіяльності людини.

Європейська спільнота з 1994 р. поставила завдання побудови інформаційного суспільства до числа найбільш пріоритетних. Досягнуто значного успіху в реалізації Плану дій (Europe and the global information society. Recommendations to the European Council, May 1994), який визначив стратегію руху Європи до інформаційного суспільства.:

- успішно розпочато лібералізацію телекомунікаційного сектору;

- вжито зусилля для забезпечення соціальної орієнтації інформаційного суспільства, підтримки регіональних ініціатив для досягнення узгодженого розвитку;

- сформульований план дій у галузі освіти;

- зроблена підтримка європейської індустрії виробництва змісту, що, як очікується, створить додатково близько 1 млн. робочих місць протягом наступних 10 років;

- успішно втілені програми наукових розробок;

- Європейська Комісія стала важливим інструментом вироблення загальних правил, які необхідні для переходу до глобального інформаційного суспільства.

Філософія інформаційного суспільства

Інформаційне суспільство – соціологічна концепція, що визначає головним фактором розвитку суспільства виробництво та використання науково-технічної та іншої інформації. Концепція інформаційного суспільства є різновидом теорії постіндустріального суспільства, засновниками якої були З. Бжезинський, О. Белл, О. Тоффлер. Розглядаючи розвиток суспільства як “зміну ступенів ”, прибічники теорії інформаційного суспільства пов’язують його становлення з домінуванням “четвертого ”, інформаційного сектору економіки, який йде після сільського господарства, промисловості та економікою послуг. При цьому стверджується, що капітал і праця, які були основою індустріального суспільства, поступаються місцем інформації та знанню у сучасному суспільстві. Революціонізуючі дії інформаційної технології приводить до того, що в інформаційному суспільстві класи змінюються соціально недиференційованими “інформаційними спільнотами ” [5].

Традиційним корпораціям О. Тоффлер протиставив “малі ” економічні форми – індивідуальну діяльність на дому, ”електронний котедж ”. Вони зараховані у майбутню структуру інформаційного суспільства з його “інфо-”, “техно-“ та іншими сферами людського буття. Було висунуто проект “глобальної електронної цивілізації ”, що базується на синтезі телебачення, комп’ютерної технології та енергетики [9].

“Комп’ютерна революція ” поступово приводить до зміни традиційного друку “електронними книжками ”, змінює ідеологію, перетворює безробіття у забезпечене дозвілля [11]. Соціальні та політичні зміни розглядаються у теорії інформаційного суспільства як наслідок “мікроелектронної революції ”. Перспектива розвитку демократії пов’язується з розповсюдженням інформаційної техніки. О. Тоффлер та Дж. Мартін відводять головну роль у цьому телекомунікаційній “кабельній мережі ”, яка забезпечує двосторонній зв’язок громадян з урядом, дозволяє враховувати їх думку при розробці політичних рішень. Розробки у галузі “штучного інтелекту ” розглядаються як можливість інформаційного трактування самої людини. Концепція інформаційного суспільства викликає критику з боку гуманістично орієнтованих філософів та науковців, які додержуються думки щодо негативних наслідків комп’ютеризації суспільства.