1.8. Форми вербальної комунікації

Будь-яка вербальна комунікація здійснюється в контексті певної ситуації у межах однієї зі сфер діяльності людини та організації суспільного життя:

а) особиста сфера (сфера приватних інтересів), у якій мовець функціонує як приватна особа. Центром цієї сфери є сім'я, дім, друзі;

б) публічна сфера, де мовець діє як член загальної спільноти або організації;

в) професійна сфера, в якій мовець виконує свої посадові чи професійні обов'язки;

г) освітня сфера, в якій мовець бере участь в організованому навчальному процесі.

Із кожною сферою корелюються відповідні форми вербальної комунікації. Залежно від спрямування потоку мовлення під час комунікації виокремлюють монологічне та діалогічне (полілогічне) мовлення. За одно-спрямованого потоку мовлення комунікація характеризується активністю одного комуніканта, тому його мовлення називають монологічним. Якщо передавання повідомлення спрямоване у двох або декількох напрямах, форма вербальної взаємодії діалогічна (полілогічна), при цьому періоди мовленнєвої активності кожного комуніканта змінюються періодами сприйняття та опрацювання інформації.

Первинною природною формою мовного спілкування вважають діалог.

Діалог (грец. diálogos — розмова, бесіда) — форма вербальної взаємодії, як правило, між двома комунікантами (діада), яка складається з обміну репліками-висловлюваннями.

Висловлюванням властиві ситуативність (залежність від обставин розмови), контекстуальність (зумовленість попередніми висловлюваннями) та варіативний ступінь підготовленості й організованості (від незначного у побутовому діалозі до високого у діалозі-інтерв'ю під час прийому на роботу).

Полілог — це підвид діалогу, в якому кількість комунікантів більше двох. Діалог функціонує практично в усіх сферах комунікативної діяльності мовців.

Вторинною формою мовного спілкування є монолог.

Монолог (грец. monos — один, єдиний і logos — слово, думка) — форма вербальної комунікації, що складається з висловлювань одного комуніканта, розрахованих на пасивне або опосередковане сприйняття адресатом.

З одного боку, якщо мовець заговорив, то він розраховує на увагу адресата, з іншого — від адресата очікується лише сприйняття, а не відповідь. Основні сфери використання монологу — публічна (виступ оратора на зборах, теле- або радіоведучих тощо), освітня (мова лектора, вчителя на уроці тощо), професійна (доповіді підлеглих начальнику, вказівки начальника підлеглим тощо). В особистій сфері спілкування монологом послуговуються не часто.

Діалог як форма вербальної комунікації. Основними умовами виникнення та функціонування діалогу російські фахівці з комунікативної лінгвістики Оскар Гойхман і Тетяна Надєїна вважають такі:

1. вихідний розрив у знаннях комунікантів, тобто якщо партнери не будуть повідомляти нову (невідому) інформацію щодо предмета розмови, а почнуть обмінюватися загальновідомими істинами (наприклад, Кольоровий телевізор дає змогу отримувати кольорові зображення), діалог не відбудеться;

1. потреба у спілкуванні, яка виникає в ситуації, коли дані стосовно предмета спілкування, котрими володіє суб'єкт, виявляються недостатніми. Присутність у цій ситуації партнера, який реально або потенційно може бути джерелом невідомої інформації, робить імовірним виникнення діалогу;

2. детермінізм, інакше кажучи, дотримання при-чинно-наслідкових зв'язків під час продукування діалогу: репліки мають причини; причини та наслідки повинні бути пов'язаними; відсутність таких зв'язків призводить до порушення повноцінного спілкування й виникнення розмови типу: На городі бузина, а в Києві дядько (рос. Я би за тебя пошла, да у меня корито);

3. спільна пам'ять, коли співрозмовники повинні мати принаймні мінімальний спільний запас знань про минуле. Якщо почати розмову про те, хто переможе у футбольному матчі команди «Динамо» (Київ) та студентів фізвиховання Кіровоградського педуніверситету, то такий діалог не матиме смислу, тому що він суперечить елементарним відомостям, накопиченим із цієї теми;

5) спільні знання мовного коду, без яких діалог як мовна форма спілкування не відбудеться, якщо партнери говорять різними мовами або один із них насичує своє мовлення термінологією, якої немає в активному мовному запасі співрозмовника.

Діалогічне мовлення виконує функції запиту — повідомлення інформації; пропозиції (у формі наказу, прохання, поради) — прийняття (неприйняття) запропонованого; обміну судженнями (думками, враженнями); взаємопереконання (обґрунтування) своєї думки (позиції); експресивну (емоційно-виразну) для відтворення емоцій, підтримання соціальних контактів між комуні-кантами.

Залежно від провідної комунікативної функції, яку виконує діалог, виокремлюють такі функціонально-комунікативні його типи:

а) інформативний діалог (діалог-розпитування), мета якого — отримання інформації. Складається він переважно з питань та відповідей, може включати згорнутий монолог або риторичні питання. Ініціатива запиту інформації буває односторонньою або двосторонньою. Односторонній діалог-розпитування називають інтерв'ю;

6) прескриптивний діалог, що передбачає прохання (наказ) та обіцянку (відмову) виконати запропоновану дію. При цьому адресант пропонує програму дій, а адресат береться (не береться) за її виконання;

в) діалог — обмін думками, що має вигляд суперечки або дискусії, якій властива тематична єдність, попри різні погляди щодо предмета обговорення. Обидва партнери — експерти в обговорюваних питаннях. Вони висловлюють свою позицію, наводять аргументи для доказу або спростовують її. При цьому ініціатива ведення діалогу двостороння;

г) діалог — урегулювання міжособистісних стосунків, що охоплює два підвиди: діалог-унісон (щире визнання досягнень (поглядів, позицій) партнера) та діалог-дисонанс (взаємне з'ясування стосунків);

ґ) «пустослівний» діалог, мета якого — емоційне спілкування (скарги, вихваляння, захоплення, побоювання, острахи тощо) або інформаційно пуста розмова на інтелектуальні теми.

Як формі вербальної взаємодії діалогу властиві психологічний, соціоінтерактивний, комунікативно-мовний аспекти.

Діалогічне мовлення у психологічному аспекті. Воно характеризується вмотивованістю, тобто виникає з потреб комунікантів; зверненістю, тому що, як правило, діалог відбувається у безпосередньому контакті комунікантів і передбачає зорове сприйняття співрозмовників; ситуативністю, оскільки часто зміст діалогу можна зрозуміти лише з урахуванням тієї ситуації, в якій він відбувається; спонтанністю, у зв'язку з тим що мовленнєва поведінка кожного комуніканта значною мірою зумовлена мовленнєвою поведінкою його партнера; двостороннім характером, тобто від комунікантів вимагається двостороння мовленнєва активність у говорінні та аудіюванні.

Характерною комунікативно-мовною особливістю діалогічного мовлення є переважання комплексів «питання — відповідь». О. Гойхман та Т. Надєїна класифікують питання за різними ознаками так:

• уточнювальні питання, які спрямовані на з'ясування істинності і потребують відповіді так чи ні; запов-нювальні питання, орієнтовані на здобування нових знань щодо предметів, подій, явищ. їх характерна ознака — питальні слова хто? що? де? коли? чому? як?;

• прості питання, які не можуть бути розчленовані на більш прості висловлювання; складні питання, котрі включають більше одного питання;

• коректні питання, які ґрунтуються на істинних судженнях, та некоректні, основані на неістинних або невизначених судженнях;

• нейтральні питання, які не мають емоційного забарвлення і жодним чином не впливають на особистість партнера; доброзичливі питання, що позитивно емоційно забарвлені й акцентують на доброзичливому ставленні до партнера; провокаційні питання, які негативно емоційно забарвлені і вміщують явне чи приховане спонукання партнера до неправильних мовленнєвих дій.

Відповіді класифікують у такий спосіб:

— правильні відповіді, які виражають істинні судження, логічно пов'язані з питанням і дають змогу

отримати додаткові відомості, уточнити погляд на певну проблему; неправильні відповіді, пов'язані з питанням, але які неправильно відображають дійсність; відповіді «не по суті», що можуть бути істинними, але логічно не пов'язаними з питанням, тому партнер не бере їх до уваги;

— позитивні відповіді, що виражають волю адресата дати істинне судження, доповнити знання адресанта з предмета питання; негативні відповіді, які передають відмову адресата відповідати на запитання з тієї чи іншої причини (некомпетентність, міркування етичного плану тощо).

Загалом діалогам властиве переважання питальних і спонукальних висловлювань серед ініціативних реплік (початкових: репліка-питання, репліка-твер-дження тощо) та повторів і перепитувань серед реактивних реплік (репліка-відповідь, репліка згоди або заперечення).

Діалогічне мовлення в соціоінтерактивному аспекті. Діалог є універсальною формою соціальної активності суб'єкта мовлення. Крім реалізації функції спілкування у процесі діалогічного мовлення відбуваються організування взаємодії, здійснення впливу, регулювання відношень засобами мовного коду. При цьому глобальною метою учасників діалогу є установка на кооперацію або її відсутність, тобто вербальна взаємодія може бути кооперативною (гармонійною) або некооперативною (конфронтаційною, дисгармонійною).

Інтерактивність слід розуміти не тільки як взаємодію адресанта та адресата між собою, а і як їх взаємодію зі змістом діалогу. Опрацювання змісту реплік у діалозі (розуміння, тлумачення, оцінювання тощо) є структурним елементом інших видів діяльності. Бути учасником діалогічної взаємодії означає спільно конструювати реальність за допомогою мовного коду, дотримуючись певних принципів і правил обміну. Отже, діалог як форма вербальної комунікації є колективною діяльністю, у процесі якої партнери координують як сам процес, так і його зміст.

Діалогічне мовлення в комунікативно-мовному аспекті. Мовні особливості діалогу охоплюють еліптичність, або синтаксичну неповноту, реплік, вживання готових мовленнєвих одиниць (формул, кліше, стереотипів), слів — заповнювачів пауз, стягнених форм і неповний стиль вимови.

Діалог — це кооперативна діяльність комунікантів, які мають певну спільну мету. Успішний діалог передбачає дотримання базових нормативних принципів (правил), котрі регулюють поведінку комунікантів під час вербального контакту. Найбільш поширений у спеціальній літературі — принцип кооперації у вигляді комунікативних максим, сформульований британським філософом Гербертом-Полом Грайсом (1913— 1988). Російський мовознавець Юрій Рождественський (1926—1999) у книзі «Теорія риторики» (2006) виокремив закони, властиві діалогам:

а) закон часу — безкінечне продовження діалогу в одному його жанрі знищує інформаційну цінність мовлення (і навпаки);

б) закон аудиторії — безкінечне розширення аудиторії в одному жанрі діалогу знищує інформаційну цінність мовлення (і навпаки);

в) закон компетентності аудиторії — недостатній рівень знань учасників діалогу з предмета мовлення знищує інформаційну цінність мовлення (і навпаки);

г) закон доречності — організація діалогу за місцем, часом та комунікантами, яка не враховує зацікавленості учасників у предметі спілкування і знищує інформаційну цінність мовлення (і навпаки).

Отже, основна мета учасників діалогу — підтримувати мовленнєву взаємодію, за якої вони послідовно продукують різноманітні за своєю функцією мовленнєві акти, поєднані ситуативно-тематичною спільністю. Висловлення спрямовані на обмін інформацією, спонукання до дії, вираження емоційної оцінки, дотримання норм мовленнєвого етикету.

Монолог як форма вербальної комунікації. Монологічне мовлення виконує інформативну функцію (повідомлення інформації про предмети, події, явища); впливову (спонукання до дії чи попередження небажаної дії, переконання щодо справедливості (несправедливості) тих чи інших дій, явищ, подій); експресивну, або емоційно-виразну (використання мовленнєвого спілкування для опису емоційного стану, зняття емоційної напруженості); розважальну (для розваги слухачів — виступи на сцені, анекдоти, жарти тощо); ритуально-культову

(для комунікації під час культових подій, ювілеїв, свят, релігійних обрядів тощо).

Залежно від комунікативної функції та характеру логіко-синтаксичних зв'язків між реченнями виокремлюють такі типи монологів, як опис, розповідь і міркування. В основу їх класифікації покладено логічні категорії «простір», «час», «причина» та «наслідок». Мовець або описує факти об'єктивної дійсності, передаючи їхні сутнісні та просторові ознаки, або повідомляє (розповідає) про них, розглядаючи у часових відношеннях, або розмірковує про них, беручи до уваги інші відносини, насамперед причинно-наслідкові.

Монолог-опис — це мовний продукт, у якому констатують наявність чи відсутність будь-яких ознак в об'єкті, вказують його просторове розміщення. М о н о -лог-розповідь — мовний продукт, у якому повідомляється про розвиток подій, пригод, дій чи станів. Дійсність сприймається у процесі її розвитку та зміни в часовій (хронологічній) послідовності. Його різновиди — монолог-повідомлення (стислий виклад фактів чи подій в інформативній формі) та монолог-опо-відь (суб'єктивно-особистісний опис подій із життя самого мовця). Монолог-міркування — це мовний продукт, на підставі якого на основі вихідної тези (декількох тез) роблять висновок. Для монологу-мірку-вання властивий причинно-наслідковий зв'язок між реченнями. Його різновид — монолог-переконан-ня, мета якого — переконати адресата, сформувати в нього мотиви, погляди, спонукати до дії.

Функціонально-смислові типи монологів рідко функціонують у чистому вигляді, зазвичай вони реалізуються як комбіновані форми, наприклад у розповіді або міркуванні може бути опис тощо.

Монолог у психологічному аспекті мовлення. Із цього погляду монологу властиві такі ознаки, як одно-спрямованість (монолог не розрахований на реакцію-відповідь уголос); зв'язність (виражається у цілісності думки та композиційно-смисловій єдності продукту мовлення); тематичність (співвіднесеність висловлювання з певною загальною темою). Комунікативно-смислова організація монологу підпорядковується одній загальній темі (макротемі), яка складається з підтем

(мікротем); відносно безперервний спосіб мовлення (монолог, як правило, не обмежується одним висловлюванням і триває певний час); логічність (відповідність структури мовлення законам логіки та мислення, відношенням і зв'язкам реальної дійсності) та послідовність (логічна зв'язність думок).

Монологічне мовлення в мовному аспекті. У цьому плані монолог характеризується структурною завершеністю речень, відносною повнотою висловлювань, роз-горнутістю та різноструктурністю фраз.

Специфічні мовні категорії монологу — «когезія» («зв'язність») та «когеренція» («цілісність»). Когезія — це формально-граматична зв'язність тексту, яка визначається різними типами мовних відношень між реченнями-висловлюваннями. У класичній праці про когезію тексту британського мовознавця Майкла-Александера-Кірквуда Холлідея та австралійської лінгвістки Рукайї Хасан виокремлено такі аспекти відношень:

а) вказівна, особова референція: Помийте та обчистіть шість яблук. Поріжте ці яблука та покладіть їх до каструлі;

б) сполучники та інші конектори (з'єднувальні одиниці): і, а також, але, проте, більше того тощо;

в) лексична когезія (повтори): Наполеон був великим полководцем. Переможець битви під Маренго дуже пишався своєю репутацією. Бонапарт також відомий своєю звичкою тримати руку на животі. Вважають, що проблеми імператора зі шлунком є причиною його улюбленої пози.

Когеренція охоплює не лише формально-граматичні аспекти зв'язку висловлювань, як когезія, а й семантико-прагматичні (тематичні та функціональні) аспекти смислової зв'язності (цілісності) тексту, серед яких виокремлюють:

• тема-рематичну зв'язність (компонент інформаційно-комунікативної структури тексту, який забезпечує зв'язок між відомим та новим у процесі його розгортання);

• експлікатури (експліцитно виражені значення та смисл у висловленнях відповідно до наміру автора) та імплікатури (небуквальні аспекти значення та смислу, які не визначаються безпосередньо конвенціональною структурою мовних одиниць (мовним кодом); те, про що натякається);

• інференції (вивідні знання, до яких вдаються (додумують) слухачі, позбавлені безпосереднього доступу до процесів породження мовлення мовцем у його свідомості);

• пресупозиції (смислові компоненти висловлень, істинність яких необхідна для того, щоб вони були не семантично аномальними, а доцільними у певному контексті).

Оволодіння монологічним висловлюванням мовцями відбувається цілеспрямовано (у процесі навчання), у той час як діалог освоюють спонтанно. Однією з перших наук вивчати проблеми побудови монологу почала риторика — наука про красномовство або наука переконання. Класична риторика виокремлює п'ять елементів, з яких складається підготовка публічної промови (Л. Мацько, О. Мацько):

1. інвенція — етап задуму, намірів, ідей формулювання гіпотези майбутнього виступу;

2. диспозиція — формулювання основних понять про предмет виступу, визначення правил оперування поняттями;

3. елокуція — етап розкриття законів мовного вираження предмета спілкування. Підрозділом елокуції є елоквенція, або красномовність (знання про тропи, риторичні фігури);

4. меморія — етап запам'ятовування змісту промови, тренування пам'яті;

5. акція — зовнішня і внутрішня підготовка оратора до виступу. На цьому етапі під час виголошення промови має реалізуватися вся тривала попередня підготовка оратора.

Монолог суттєво відрізняється від діалогу складнішим характером лінгвістичних одиниць (лексичних, синтаксичних, інтонаційних), розгорнутістю, меншим використанням немовленнєвої інформації (замість того щоб вказати на предмет, у монологічному мовленні його слід назвати або описати, якщо він не відомий слухачам), більшою довільністю та меншою залежністю від співрозмовника.

Запитання. Завдання

1. Дайте визначення теорії комунікації як соціально-наукового знання.

2. Охарактеризуйте етапи становлення теорії комунікації.

3. Визначте об'єкт, предмет та одиниці теорії мовної комунікації.

4. Сформулюйте традиційне визначення комунікації.

5. Визначте мовну (вербальну, словесну) комунікацію у гносеологічному, онтологічному, прагматичному аспектах.

6. З'ясуйте спільні та відмінні ознаки понять «комунікація» і «спілкування».

7. Дайте визначення комунікативного процесу та назвіть його складники, використовуючи матрицю комунікативного процесу.

8. Поясніть зміст та структуру понять «комунікативний процес» та «комунікативний акт», використовуючи рис. 1.1.

9. Охарактеризуйте моделі комунікації Г.-Д. Лассвелла, Шеннона — Вівера, Р. Якобсона.

10. Вкажіть види комунікації за кількістю комунікантів, функціональним критерієм.

11. Які форми вербальної комунікації виокремлюють? У чому полягають їх основні відмінності?

12. Зобразіть логіко-семантичну схему комунікативного процесу як форми об'єктивації вербальної комунікації.

^{Комуніканти}

як суб'єкти комунікації

Слово «комуніканти» певною мірою незвичне для лінгвістичної галузі. Словники іншомовних слів наголошують, що воно позначає учасника комунікативного акту, вербального спілкування (мовець — слухач, письменник — читач, відправник — отримувач, продуцент — реципієнт). З погляду теорії мовної комунікації, комунікант — учасник комунікації, який бере участь у комунікативному акті: відправник або отримувач інформації, котрий породжує або інтерпретує повідомлення. Комунікантами можуть бути окремі індивіди й суспільні інститути (уряди, партії, фірми тощо). Проте основним суб'єктом комунікації є людина, або homo loquens (людина, яка говорить).

2.1. Підходи до вивчення

мовної особистості

як основного суб'єкта комунікації

У сучасній мовознавчій науковій парадигмі особистість постає переважно в іпостасях «людина, яка говорить» (homo loquens), «комунікативна особистість»,

«мовна особистість», «мовленнєва особистість». Доречна думка В. Красних, згідно з якою homo loquens — родове поняття до інших трьох понять, тобто людина в кожен момент своєї комунікативної діяльності є одночасно комунікативною особистістю, мовною особистістю і мовленнєвою особистістю.

Сучасна антропоцентрична парадигма ставить у центр дослідницької уваги основний суб'єкт комунікації — homo loquens. Комунікація, як зазначає М. Макаров, охоплює намір кожного комуніканта виразити Себе, власне Я (Ego), визнання Іншими цього наміру, організацію дій (індивідуальних актів) та взаємодію (соціальну інтеракцію) відповідно до цих взаємоспря-мованих інтенцій. Інтелект людини, як і її саму, неможливо уявити поза мовою та здатністю породжувати і сприймати мовлення.

Homo loquens вступає в комунікацію не як глобальна особистість, у якій поєднано всі її складники, а як особистість «параметризована», що виявляє в акті мовлення одну зі своїх соціальних функцій або психологічних аспектів, у зв'язку з якими й слід інтерпретувати її висловлювання. Відтак доцільно розглядати комуніканта як парадигму особистостей (ролей, позицій) та рівнів, яким властиві різні комунікативно-мовні підсистеми й відповідні комунікативні та метакомунікативні оргресурси, що взаємодіють із такими самими підсистемами партнера-комуніканта залежно від соціальних функцій (умов) спілкування.

Філософське розуміння поняття «особистість» охоплює такі значення: 1) людський індивід як суб'єкт відносин і свідомої діяльності; 2) стійка система соціально значущих рис, які властиві індивіду як члену певної спільноти (суспільства). Згідно з теорією австрійського психолога Зигмунда Фройда (1856—1939), особистість має такі складові: Ід — інстинктивні та вроджені аспекти особистості; Его— раціональна частина особистості, яка здійснює посередницькі функції між Ід та навколишньою дійсністю і відповідає за прийняття рішень; Супер-Его — система цінностей та етичних норм, що співвідносяться із совістю, тобто індивідуалізоване відображення «колективної совісті» соціуму (О. Леонтович). Отже, особистість — це «надскладний феномен із багаторівневою організацією...» (П. Зернецький), у структурі якої, на думку російської лінгвістки Ірини Тарасової, можливо вичленити Я тілесне (фізичне, фізіологічне), Я соціальне, Я інтелектуальне, Я психологічне та Я мовленнєво-мисленнєве. При цьому «..лтов'язаність лінгвістичного типу особистості з психологічними та антропологічними характеристиками індивіда дає змогу стверджувати, що за сукупністю цих параметрів можна розрізняти людей майже так само чітко, як і за відбитками пальців» (П. Зернецький).

Інтерес до людини як мовної особистості втілюється в численних підходах до її вивчення та інтерпретації в сучасному мовознавстві. Термін «мовна особистість» у 1987 р. був уведений до наукового обігу російським мовознавцем Юрієм Карауловим (нар. 1935), хоча саме поняття вперше використав російський літературознавець і лінгвіст Віктор Виноградов (1894—1969), однак перше звернення до цього терміна пов'язують із дослідженнями німецького вченого Лео Вейсгербера (1899— 1985). Як член певної національно-лінгвокультурної спільноти індивід засвоює та «привласнює» її суспільну свідомість, тобто систему значень на шляху становлення його як особистості (В. Красних), при цьому мова є одним із найпотужніших засобів соціалізації.

Мовна особистість — модель представлення особистості, що грунтується на аналізі дискурсу носія мови й узагальнено об'єктивує особливості використання ним системних засобів мови як з метою відображення його світобачення, так і для реалізації комунікативних інтенцій.

У російському мовознавстві шляхи дослідження мовної особистості розробляли В. Виноградов (особистість автора та особистість персонажа), О. Леонтьев (людина, яка говорить), Г. Богін (людина як носій мови), Ю. Караулов, який запропонував рівневу модель мовної особистості з орієнтацією на художній текст.

На часі більшість дослідників використовує поняття «мовна особистість» як для опису мовної особистості конкретної людини, так і для узагальнених характеристик, що об'єднують мовців певних етнічних та інших соціокультурних угруповань.

Нині поняття «мовна особистість» поширене у мовознавстві і його вивчають як систему «особистісних» феноменів (В. Красних), мовну та мовленнєву особистість (Ю. Прохоров), етносемантичну особистість

Структура мовної особистості як учасника комунікативного процесу 57

(С. Воркачов), елітарну мовну особистість (О. Сиротині-на), мовну особистість західних та східних культур (Т. Снітко), словникову мовну особистість (В. Карасик), емоційну мовну особистість (В. Шаховський). Досліджують менталітетні та дискурсивні властивості мовної особистості (К. Сєдов), типи мовних особистостей, зокрема здійснили спробу визначення дискурс-портре-тів комунікантів на основі комунікативно-функціональної моделі дискурсу (П. Зернецький), виокремлюють і описують авторитарну мовну особистість (О. Пушкін, П. Крючкова), акцентуйовані мовні особистості (Я. Бондаренко) тощо. Однак, незважаючи на поширеність цього поняття у працях дослідників, дотепер немає єдиного узагальнення й осмислення різних його розумінь, а також комплексу характеристик мовця як учасника комунікативного процесу.

2.2. Структура

мовної особистості як учасника комунікативного процесу

Homo loquens майже ніколи не говорить без мети і, як правило, спрямовує своє повідомлення іншому, тобто є учасником комунікативного процесу. Тому поняття «homo loquens» та «комунікант» («мовна особистість») можна вважати синонімами. Структура homo loquens як учасника комунікативного процесу охоплює комунікативну, соціометричну, психологічну, соціоінтерактивну, мовну, мовленнєву складові. Крім цього, кожна лінгво-культура має власний ідіоетнічний комунікативний ідеал, вплив якого найбільшою мірою експлікується при міжмовному (міжкультурному) спілкуванні. Отже, слід також виокремити національно-культурну складову поняття «комунікант».

Комунікативна складова мовної особистості

Найголовнішим компонентом особистості є комунікативна складова, адже комунікація становить 80% усього існування людини (аудіювання — 45%, говоріння —

30%, читання — 16%, письмо — 9%). Вона охоплює комунікативну роль, комунікативний статус (КС), комунікативну позицію, комунікативний тип.

Комунікативна роль. Український мовознавець Олег Почепцов визначає її як функцію в тій сфері діяльності людини, у якій центральне місце посідає мовленнєва діяльність. Комунікативна роль насамперед характеризує функцію комуніканта відповідно до продукції або рецепції мовленнєвого продукту, тобто кому-нікант у певний момент комунікативного процесу може або створювати й передавати вербальне повідомлення — мовець (А1), або сприймати та інтерпретувати його — слухач (А2). Саме з комунікативною роллю пов'язані два основні види діяльності мовця — кодування (А1) та декодування (А2) вербального повідомлення. Зміну комунікативних ролей визначає механізм обміну реплі-ковими кроками, або репліками, основні закономірності якого розроблені на матеріалі англо-американської лінгвокультури представниками школи конверсаційно-го аналізу (Г. Сакс, Е. Щеглофф, Г. Джефферсон).

Комунікативний статус (КС). Це комунікативні права та обов'язки учасників мовленнєвої взаємодії в процесі її реалізації. За О. Почепцовим, комунікативний статус — це обсяг повноважень, якими володіє комунікант щодо: 1) ініціації, регулювання і припинення вербального контакту; 2) вибору та моніторингу тематики спілкування; 3) вибору та реалізації мовленнєвих дій або «актомовленнєвого репертуару».

КС комуніканта визначається сукупністю чинників, найважливіші з яких охоплюють:

а) комунікативну роль;

б) тип мовленнєвих актів (МА), здійснюваних комунікантом, наприклад директиви (спонукання до діїтипу: Зачиніть двері; Допоможіть, будь ласка, тощо), квеситиви (запит інформації типу: Котра година? Сьогодні холодно? тощо), вжиті А1, спонукають А2 до дії та задають тематичні параметри спілкування;

в) соціальний статус комуніканта (комплекс постійних соціальних і соціально-демографічних ознак, які характеризують індивіда), вплив якого на комунікацію полягає в тому, що, наприклад, у лінгвокультурах з ієрархічною (вертикальною) структурою побудови владних відносин («високою дистанцією влади») усім носіям владних повноважень — начальникам, батькам, мовцям старшого віку тощо — традиційно підкреслено висловлюють повагу та демонструють слухняність, при цьому виключені будь-які відкриті критика і протидія, що автоматично робить їхній КС вищим;

г) психологічний статус комуніканта, який ґрунтується на виокремлених американським психологом Ері-ком Берном (1910—1970) певних Я-станах індивіда: Батька, Дорослого, Дитини. Комунікант, який грає психологічну роль Дитини, виявляє нижчий КС на відміну від вищого КС Батька;

ґ) соціальні конвенції мовленнєвої взаємодії, які полягають, наприклад, у тому, що згідно з правилами лектора, голову зборів, начальника, які проводять ділову нараду і мають вищий КС, зазвичай не перебивають, не вимагають від них змінити тему спілкування тощо.

Чинники КС можуть бути як сигналізаторами, так і форматорами комунікативного статусу, який конструюють та реконструюють у мовленнєвій діяльності комунікантів.

Якщо А1 і А2 мають однакові повноваження щодо всього комплексу дій у мовленнєвій взаємодії, їхні КС — симетричні; у випадку більшого обсягу повноважень одного з комунікантів його статус — вищий, статус партнера — нижчий, загалом КС кожного з мовців — асиметричний. Однак, як зауважує сучасний російський літературознавець Володимир Богданов, незалежно від комунікативної симетрії чи асиметрії, відносини між А1 та А2 не рівні, адже мовець (адресант) завжди перебуває у більш вигідній позиції, маючи комунікативний пріоритет порівняно зі слухачем (адресатом), який лише сприймає та декодує інформацію. Мовець — це початок комунікації, він задає стратегії спілкування, специфіка якого виражається в системі настанов або орієнтацій А1. У ситуації особистісно орієнтованого спілкування, в якій комунікативні права та обов'язки комунікантів рівні, мовець і слухач періодично підвищують або понижують свій КС під час обміну репліко-вими кроками. При спілкуванні в межах інституцій-них дискурсів (ділового, освітнього, юридичного, медичного, політичного, медіа-дискурсу тощо), де комуніканти грають роль агентів (представників певного соціального інституту) та клієнтів (індивідів, які користуються послугами цього інституту), комунікативний статус визначається імпліцитними рольовими приписами — хто, коли говорить і тематичним та актомовленнєвим репертуаром — про що та як говорить.

За спостереженням О. Почепцова, комунікант із вищим КС демонструє більш широкий актомовленнє-вий репертуар, має менш обтяжливі комунікативні обов'язки та більшою мірою керує мовленнєвими діями партнера. Під його контролем перебувають тематичний, прагматичний та структурний параметри мовленнєвої взаємодії на всіх етапах її розгортання у межах комунікативного акту. При цьому чітко визначені аспекти мовленнєвої діяльності комуніканта з нижчим КС, які підлягають регуляції з боку комуніканта з вищим КС. їх можна систематизувати так:

1. реалізація мовленнєвих дій (МД), особливо їх прагматичних параметрів (дозвіл (заборона) вживати певні мовленнєві акти, переривання МД партнера, пряма вказівка партнеру, який мовленнєвий акт здійснювати, тощо), наприклад: Негайно вибачтесь, Відповідайте на питання, Не потрібно компліментів тощо;

2. тематичні параметри мовленнєвих дій, наприклад: Поговорімо про..., Не відходьте від теми тощо;

3. окремі параметри мовного коду (складність (простота) лексики, ампліфікація (компресія) мовного вираження думки тощо);

4. паралінгвістичні параметри (значення, що передаються відтінками голосу, паузами, фразовими наголосами, темпом мовлення, заповнювачами пауз типу «е-е», «гм» тощо).

Загалом комунікативний статус — це важлива складова людини, що говорить.

Комунікативна позиція. Вона визначає ставлення мовця до мовленнєвого продукту, який транслюється під час вербальної взаємодії. Американський соціолог канадського походження Ервін Гофман (1922—1982) запропонував три різновиди комунікативних позицій:

1. аніматор, тобто той, хто озвучує створений кимось іншим текст повідомлення, наприклад диктор телебачення, який виголошує тексти, створені журналістами та редакторами;

2. автор, тобто мовець, котрий обирає, що саме сказати та якими словами це зробити, наприклад журналіст, що написав текст, який потім прочитав диктор телебачення як аніматор, або мовець у ситуації міжосо-бистісного побутового спілкування;

3) принципал («винний»), тобто мовець, позиції якого викладено, уявлення якого розкрито у виголошуваному тексті; той, хто відповідає за вимовлені слова. У цьому випадку мовець говорить «ми», а не «я».

Разом ці позиції створюють комуніканта. Е. Гофман вважає, що мовець може переключатися з однієї позиції на іншу з огляду на контекст. Залежно від умов спілкування вони поєднуються в одній особі або ця особа буде лише аніматором, як, наприклад, прес-секретар, котрий виголосив заяву уряду чи міністерства закордонних справ. В американській політичній системі є офіційна посада спічрайтера, тобто автора текстів, які виголошують державні діячі.

Г. Почепцов додає до цієї класифікації ще дві функціональні позиції, з яких може виступати мовець: кон-тактер та символізатор. Під час фатичного спілкування, яке має на меті лише підтримання соціального контакту, а не передавання інформації (розмови про погоду, за святковим столом, різні етикетні бесіди), важливу роль відіграє аніматор; автор і принципал хоча реально відсутні, символічно є. Г. Почепцов називає цю функцію контактером. У цьому разі промовець, крім того, що він — аніматор, є автором і не є автором, тому що це ритуальне спілкування. У подібній ситуації головне — не мовчати, а підтримувати розмову. З мовцем, який не володіє етикетним різновидом спілкування, важко розмовляти, тому що він вважає комунікацію реальною, а не етикетною. Такий комунікант може червоніти, соромитися або на запитання «Як справи?» розповісти довгу історію про справжній стан речей. Це вже перехід від фатичної, етикетної розмови до іншого різновиду спілкування, який повинен бути санкціонований співрозмовником. У випадку іронії, лестощів та брехні, коли мовець говорить не те, що насправді думає, він є автором, аніматором, але не принципалом, тому що озвучені думки неправдиві. За Г. Почепцовим, ця функціональна позиція умовно називається символізатором.

Урахування комунікативних (функціональних) позицій важливе для розуміння та інтерпретації мовленнєвої діяльності учасників комунікативного процесу.

Комунікативний тип. Це сукупність ознак, що характеризують стиль (манеру) користування мовним кодом, а також комунікативна складова паспорта комуніканта. Типологія комунікантів за такими параметрами у теорії мовної комунікації та комунікативній лінгвістиці ще до кінця не розроблена. В. Кашкін відповідно до способів поведінки пропонує класифікувати комунікантів на:

1. домінантних комунікантів, які намагаються заволодіти комунікативною ініціативою, тяжіють до використання регулятивних мовленнєвих актів, динамічно використовують паралінгвістичні засоби (голосне, різке мовлення); для успішної взаємодії з такими комунікантами ефективною є стратегія «мовленнєве виснажування», тобто застосування реплікового кроку після паузи, швидке формулювання питань, прохань, позицій тощо;

2. мобільних комунікантів, які демонструють легкий початок контакту, невимушено переходять із теми на тему, швидко освоюють незнайому комунікативну ситуацію; їм властивий значний обсяг мовленнєвого продукту тощо;

3. ригідних комунікантів, які мають труднощі на стадії встановлення контакту в спілкуванні і потребують використання тактики комунікативного «розігріву» (фатичне спілкування). На решті стадій вербального контакту вони демонструють логіку та чіткість мовлення.

Ці ознаки фактично визначають комунікативну компетентність індивіда: його практичне володіння вербальними та невербальними засобами для здійснення комунікативних функцій, уміння варіювати комунікативні засоби в процесі комунікації у зв'язку зі змінами ситуацій та умов спілкування. Однак критерії ідентифікації типів комунікантів В. Кашкіна не чіткі і потребують подальшого дослідження.

Отже, комунікативна складова homo loquens охоплює комунікативну роль, комунікативний статус, комунікативну позицію та комунікативний тип, які корелюють із функціями в комунікативній діяльності мовця, його комунікативними правами та обов'язками, ставленням до мовленнєвого продукту, що транслюється під час вербальної взаємодії.

Соціометрична складова мовної особистості

У структурі homo loquens соціометрична складова пов'язана із соціальним статусом мовця, під яким сучасний російський дискурсолог Володимир Карасик розуміє становище індивіда в соціальній системі, що включає його права та обов'язки і пов'язані з ними очікування поведінки. Традиційно в соціолінгвістиці протиставляють два типи соціально зумовленої варіативності мови — стратифікаційну (опосередковано відображає соціальні ознаки комунікантів) та ситуативну (виражає умови ситуації спілкування). Одиницями стратифікаційного та ситуативного вимірів мови вважають ролі: статусні, позиційні та ситуаційні, які побудовані на соціально зумовлених відносинах між комунікантами.

Статусна роль охоплює стандарти поведінки, що визначаються антропологічними характеристиками, які комунікант отримує від народження: стать, етнічна (національна) належність, вік; позиційна роль уособлює стандарти поведінки, яких комунікант набуває внаслідок соціалізації та участі в професійній діяльності: начальник, учитель, лікар, пенсіонер тощо; ситуаційна роль — це фіксовані стандарти поведінки в певних комунікативних ситуаціях: перехожий, щасливчик, покупець, пацієнт, переможець змагань тощо.

Соціометрична складова комунікативного паспорта включає характеристики комунікативно-мовної діяльності комуніканта, які корелюють із його статусною, позиційною та ситуаційною ролями у певній точці вербального контакту.

Соціальні характеристики комунікантів впливають на вибір теми спілкування, мовних засобів, комунікативних ресурсів досягнення комунікативної мети. Соціально детерміновані також стереотипи вираження самооцінки, способи вияву ставлення до співрозмовника, або соціальний дейксис тощо. Під поняттям «дейксис» у комунікативній лінгвістиці розуміють вказування як значення або функції мовної одиниці, виражені лексичними та граматичними засобами. Соціальний дейксис, як зауважує М. Макаров, стосується тих аспектів висловлювань, які зумовлені певною соціальною дистанцією між мовцями, їхніми соціальними ролями та системами ввічливості. Традиційно сфера дейксиса включає дейксиси особи, місця та часу, тобто визначення учасників комунікації — рольовий дейксис, який виражають особові та присвійні займенники я, ти, мій, твій тощо; вказування на просторову або часову локалізацію предмета мовлення— дейксис місця та часу ( хронотопічний дейксис), представлений вказівними займенниками та прислівниками: цей, той, тут, там, зараз, тоді, сьогодні, у минулому тощо.

Проявляється соціальний дейксис у тому, що, наприклад, у межах певних соціальних інститутів існують статусно-рольова та інституційна ієрархії, згідно з якими мовці можуть отримувати певний статус — authorized speaker (мовець, наділений особливими повноваженнями) або recepient (реципієнт, який переважно слухає). Для мов Південно-Східної Азії властиві гра-матикалізовані форми вираження поваги до співрозмовника на рівні суфіксальних морфем, які додають до іменників — назв осіб, дієслів чи займенників — hono-rifics. Важливу соціально-дейктичну роль відіграють звертання: імена та прізвища, титули, терміни на позначення родинного зв'язку та особові займенники. Наприклад, у багатьох європейських мовах (українській, російській, німецькій, французькій тощо) існують дві форми займенників 2-ї особи, так звані T-forms (франц. tu — ти) і V-forms (франц. vous — ви), вибір яких у діалозі залежить від соціальних відносин між комунікантами.

Отже, соціометрична складова homo loquens охоплює особливості мовленнєвої діяльності мовця, що корелюють із його соціальними характеристиками.

Психологічна складова мовної особистості

Кожен комунікант володіє сукупністю психологічних характеристик (мотивами, уявленнями, пізнавальним стилем, темпераментом тощо), які конструються (реконструюються) в комунікативній діяльності. Вивчення психологічних типів людей належить до більш традиційних наукових розвідок, ніж дослідження їхніх лінгвістичних типів, і охоплює велику кількість теорій.

Найбільш релевантними (англ. relevant — суттєвий) для психологічної складової комунікативного паспорта homo loquens є стани Я (Его-стани мовця), згідно з теорією трансактної моделі Е. Берна та моделі міжособистіс-ної взаємодії, які використовують комуніканти. Розвиваючи ідеї психоаналізу, загальної теорії і методу лікування нервових захворювань, дослідник зосередив увагу на міжособистісних стосунках, що лежать в основі людських трансактів. За Е. Берном, у процесі комунікативної діяльності мовці схильні обирати найбільш зручні для них Его-стани (психологічні ролі), які відповідають умовним особистостям Батька (Матері), Дорослого, Дитини і конструюються (реконструюються) в мовленнєвій діяльності. Вступаючи в контакт із навколишнім середовищем, людина, як вважав психолог, завжди перебуває в одному з цих станів, при чому різні люди з різним ступенем готовності переходять з одного стану в інший (психологічні ролі Дорослого, Батька (Матері) і Дитини не слід плутати з фройдівськими Я, СУПЕР-Я і ВОНО!).

У книзі «Ігри, в які грають люди (Психологія людських взаємовідносин)» (1964) Е. Берн пояснював зміст психологічних ролей так:

1. психологічна роль Батька (Матері). У кожної людини були батьки (або ті, хто їх замінив), тому вона зберігає у свідомості набір Я-станів, які повторюють Я-стани її батьків (як особистість їх сприймала). Батьківські Его-стани за певних обставин починають активізуватися, тобто кожен «носить в собі» Батька (Матір);

2. психологічна роль Дорослого. Всі люди (і діти включно) здатні об'єктивно переробляти інформацію за умови активізації їхніх відповідних Я-станів, тобто в кожній людині є Дорослий;

3. психологічна роль Дитини. Будь-яка людина раніше була молодшою, тому зберігає у своїй свідомості враження дитинства, які за певних обставин також можуть активізуватися, тому кожен «має в собі» маленького хлопчика чи дівчинку — Дитину.

У зв'язку з тим що людський мозок організовує психічне життя, а продукти його діяльності зберігаються у вигляді Я-станів, слід вважати їх нормальними фізіологічними явищами. Стани свідомості, що змінюються, є природним шляхом фіксації життєвого досвіду. На різних рівнях існують і інші системи, які впорядковують досвід людини, наприклад пам'ять на факти.

Кожен Я-стан є своєрідно важливим для психіки людини. Психологічна роль Дитини є джерелом інтуїції, творчості, спонтанних спонукань і радощів. Хоча ця роль є основною в дитинстві, вона часто трапляється в дорослому віці, наприклад молода дружина, яку балує люблячий чоловік, артист — улюбленець публіки, аспірант — здобувач наукового звання тощо. Психологічна роль Дорослого допомагає людині опрацьовувати інформацію і вираховувати ймовірності, які слід знати задля ефективної взаємодії із зовнішнім середовищем, наприклад, перш ніж перейти вулицю з інтенсивним рухом транспорту, людина виконує складне оцінювання швидкостей і починає переходити тільки тоді, коли визначить ступінь безпеки своєї дії.

Психологічна роль Батька (Матері) має дві функції: 1) завдяки цьому Я-стану люди можуть ефективно виконувати роль батьків своїх дітей, забезпечуючи у такий спосіб виживання людського роду; як свідчать результати спеціальних досліджень, люди, які залишились сиротами в ранньому дитинстві, зазнають значно більших труднощів у вихованні власних дітей порівняно з тими, хто ріс у повних сім'ях до юнацького віку; 2) завдяки цій психологічній ролі значна кількість реакцій людини стає автоматичною, зберігаючи час і енергію: багато тривіальних дій людина здійснює, тому що «так прийнято робити», звільняючи енергію для важливіших рішень. Дорослий контролює дії Батька (Матері) і Дитини, виконуючи роль посередника між ними. Отже, всі три психологічні ролі важливі для функціонування людини.

Я-стани найвиразніше проявляються в міжособистіс-ній комунікації через трансакти, коли у процесі спілкування співрозмовники підсвідомо користуються однією з цих ролей. Диференціюючи три форми трансактів — паралельний, перехресний і прихований, Е. Берн стверджував, що комунікація найефективніша, коли вона відбувається в межах паралельного трансакту, тобто коли Дитина розмовляє з Дитиною, Дорослий із Дорослим. Вербальна взаємодія найуспішніша, коли спілкуються мовці у психологічній ролі Дорослого, якій властиві спокійний тон, витримка, відповідальність за свої вчинки, рівноправність у спілкуванні. Наприклад, цю роль відображають фрази: Давайте обговоримо це; Вас влаштовує ця пропозиція? Я виконаю це вчасно.

Безконфліктним є також спілкування двох Дітей, які демонструють готовність підкорюватись, почуття невпевненості, дивляться на свого співрозмовника знизу догори, відчувають радість від того, що ними захоплюються (люблять), наприклад: Як це зробити? Я гарно виглядаю? Я не хочу! Мені не подобається це заняття!

У випадку спілкування двох мовців-Батьків ймовірна конфліктність, коли кожен не схильний міняти психологічну роль і прагне домінування під час комунікативного акту. Батько зазвичай демонструє впевненість, поблажливість, але одночасно і безапеляційність, наказовий тон, наприклад: Не хвилюйтеся, все буде добре. Чому ти не вчишся? Негайно за книжки! Буде краще, якщо ви спробуєте ще раз.

Вербальна взаємодія Батька і Дорослого динамічна: або Дорослий своєю поведінкою змусить Батька перейти на рівноправну позицію Дорослого, або Батько вплине на Дорослого так, що той виконуватиме психологічну роль бунтівної Дитини, створюючи проблемну (конфліктну) комунікацію. Спілкування Дорослого і Дитини також має динамічний характер: або безпомічність Дитини спровокує зміну Дорослим своєї ролі на психологічну роль дбайливого Батька, або Дорослий змусить Дитину відповідально та серйозно поставитись до розв'язання комунікативної проблеми і виконувати роль Дорослого.

На основі тлумачення вербальної комунікації як серії трансактів Е. Берн розробив теорію трансактного аналізу, мета якого — визначити, який Я-стан послав комунікативний стимул і який Я-стан дав відповідну комунікативну реакцію.

Отже, урахування психологічної ролі співрозмовника дасть змогу ефективному комуніканту проаналізувати характер і напрям розвитку соціальної інтеракції, розглянути причини і природу міжособистісних конфліктів, скласти схеми як ефективних, так і комунікативно невигідних сценаріїв взаємодії зі своїми партнерами по спілкуванню.

Соціоінтерактивна складова мовної особистості

Адресант (А1) та адресат (А2) у своїй комунікативній та мовленнєвій поведінці використовують мовний код двояко:

а) для кодування (декодування, інтерпретації) повідомлення — спрямування на референт (те, що відповідає слову (мові) на рівні предметної (позамовної) дійсності);

б) для демонстрування інформації про вид між осо бистісної взаємодії (інтеракції) під час вербального контакту — спрямування на контакт, під час якого мовці вирізняються за способом поводження зі своїми комунікативними партнерами.

Типові схеми поведінки комунікантів охоплюють готовність до зближення з іншими (відкритість); намагання уникати інших (ізоляція); установку на боротьбу (домінування); згоду підкорятися (демонстрування слабкості). Усі схеми поведінки сучасний російський психолог Євген Доценко описує двома ціннісними орієнтаціями: 1) ставлення до партнера по комунікації як до цінності; 2) ставлення до партнера як до засобу досягнення мети. Ці орієнтації зумовлюють такі моделі міжособистісної взаємодії А1 та А2:

1. Домінування — ставлення до партнера як до засобу досягнення власних цілей, ігнорування його інтересів, намагання отримати необмежену односторонню перевагу. А1 демонструє стереотипне уявлення про інших, відкритий імперативний вплив.

2. Маніпуляція — здійснення прихованого впливу на партнера з метою отримання переваги над ним. А1 маскує як мету впливу, так і факт свого впливу на А2. Найбільш типові приклади такої взаємодії — провокація, обман, інтрига, натяк.

3. Суперництво — міжособистісна взаємодія, коли А1 відкрито декларує сам факт впливу, але приховує мету впливу. Інтереси партнера враховуються А1 у тій мірі, яка диктується завданнями боротьби з ним.

4. Партнерство — А1 ставиться до партнера по комунікації як до рівного, з ким треба рахуватися, але одночасно намагається не допустити завдання шкоди собі під час розкриття цілей своєї комунікативної діяльності. Відносини А1 та А2 основані на узгодженні їхніх інтересів. Способи впливу ґрунтуються на домовленості, яка слугує засобом як об'єднання, так і здійснення тиску.

5. Співробітництво — ставлення до комунікативного партнера як до самоцінності, намагання об'єднати зусилля в спільній діяльності для досягнення близьких цілей або таких, що збігаються. Основний засіб впливу не домовленість, а консенсус (згода). Принципи комунікативного співробітництва описані Г.-П. Грайсом для англомовних культур у формі принципу кооперації, який складається з чотирьох максим та відповідних постулатів.

6. Конфлікт — тип взаємодії, в основу якої покладено реальні або ілюзорні суперечності цілей А1 та А2 при спробі їх вирішення на фоні гострих емоційних станів. У всіх конфліктах ідеться про матеріальні або духовні ресурси та контроль над ними. Основний засіб впливу — дисенсус (незгода), причому спосіб впливу на вольову та емоційну сфери А2 — прямий, через експліцитне вираження мовленнєвих інтенцій. У конфліктній взаємодії основна мета — завдання моральних збитків партнеру по комунікації. Ця мета — результат впливу на комунікантів комплексу негативних емоцій тріади ворожості — гніву, огиди й презирства — та створення образу ворога у свідомості партнерів по комунікації.

Важливість моделей міжособистісної взаємодії полягає в тому, що вони створюють соціоінтерактивне «обрамлення», в межах якого актуалізуються певні комунікативні стратегії і тактики та відбувається добір (відбір) мовцями відповідних мовленнєвих засобів їх вираження.

Мовна складова мовної особистості

Сукупність характеристик мовної особистості комуніканта, яка відображає особливості створення і сприйняття мовцем текстів, «що вирізняються рівнем структурно-мовної складності та глибиною й точністю відображення дійсності» (Ф. Бацевич), охоплює мовна складова. Інтеграційна концепція мовної особистості Ю. Караулова подає її структуру як єдність лексикону, тезаурусу та прагматикону, яким відповідають такі рівні:

1. вербально-семантичний рівень, тобто володіння природною мовою;

2. когнітивний рівень, одиниці якого охоплюють ментефакти (термін В. Красних) — знання, концепти, уявлення, що формують картину світу мовця;

3) прагматичний рівень, який включає цілі, мотиви, інтереси та інтенції мовця.

Основними одиницями вербально-семантичного рівня є слова, які вступають у граматично-парадигматичні, семантико-синтаксичні, асоціативні відношення, формуючи «вербальну сітку» мовної особистості. Одиницями когнітивного рівня є поняття, які мають ієрархічно-координативні відношення, утворюючи семантичні поля, картину світу. Прагматичний рівень, який формує мотиваційну структуру мовної особистості, оперує діяльнісно-комунікативними потребами, які, в свою чергу, реалізуються в сферах спілкування, комунікативних ситуаціях, комунікативних ролях, утворюючи «комунікативну сітку».

Тип мовної особистості особливо виявляється у професійній та діловій сферах. У цьому контексті виокремлюють:

1. авторитарний тип (чітка мова, короткі розпорядження, вказівки, відсутність емоцій та ін.);

2. демократичний тип (товариський тон розмови, інструкції у формі пропозицій, заохочення, поради тощо).

Тоді як демократичний тип мовної особистості дотепер не був предметом спеціальних досліджень, авторитарна мовна особистість неодноразово привертала увагу мовознавців. Сучасна українська дослідниця Поліна Крючкова вважає авторитарною особистість, ілокутивною метою спілкування якої є вплив на адресата, причому процес комунікації часто відбувається з порушенням стратегій і тактик ввічливості. Авторитарність у вузькому значенні — це характеристика форми правління, за якої державою керують кілька осіб, решта населення навіть не бере участі в прийнятті рішень, коли обмежені права і свободи людини, тобто авторитарність співвідноситься лише з політичною сферою та державністю. У широкому значенні авторитарність можна визначити як панування однієї особи. У цьому розумінні ця категорія пов'язана з міжосо-бистісною комунікацією, соціальною та психологічною сферами.

Поняття «авторитарність» тісно пов'язане з поняттям «авторитетність», але не ідентичне йому. Авторитет — загальновизнана важливість, вплив особи чи організації в різних сферах суспільства, зумовлений знаннями, моральними перевагами, досвідом. І в авторитарності, і в авторитетності є спільний елемент впливу на інших, проте авторитетний комунікант не завжди є авторитарним, а лише у випадках здійснення тиску, домінування над партнером по комунікації.

Інтенції авторитарного комуніканта часто спрямовані на зміну стану партнера по комунікації або спонукання адресата здійснити певні дії. У свою чергу інтенції зміни стану поділяють на зміну емоційного стану партнера по комунікації та зміну ментальних переконань адресата.

Формування авторитарної особистості як мовної особистості безпосередньо пов'язане з її психологічними якостями. За німецько-американським психологом Ері-хом Фроммом (1900—1980), специфічними особливостями авторитарного характеру є любов до сильного і ненависть до слабкого, обмеженість у всьому (грошах, почуттях, емоційних виявах, мисленні), агресивність (домінуючий тип психологічного захисту для такої особистості), вузькість поглядів, підозрілість, ксенофобія (грец. хепоє — чужий і рпоЬоз — страх), заздрісна цікавість, надмірний інтерес до минулого. Авторитарній особистості не обов'язково властиві усі психологічні риси, які визначив Фромм, проте найголовніші з них здійснюють вирішальний вплив на її формування як мовної особистості.

На думку німецького філософа Теодора Адорно (1903—1969), авторитарні особистості чутливі до атрибутів влади, надають перевагу соціальним стереотипам, особистісну близькість розглядають як неприйнятну. Авторитарними особистостями не народжуються, ними стають під впливом оточення та умов формування психіки.

Сучасна українська дослідниця Яна Бондаренко пропонує такі типи акцентуйованих мовних особистостей, що відрізняються яскравими ідіосин-кретичними рисами, завдяки яким балансують на межі норми та патології:

1. депресивні мовні особистості, для дискурсу яких характерними є самокритика, самозвинувачення та роль жертви у вербальних конфліктах;

2. демонстративні (істеричні) мовні особистості, дискурс яких відрізняється надмірним уживанням гіпербол (стилістичних фігур явного й навмисного перебільшення для посилення виразності та наголошення сказаної думки, наприклад: Я просила тебе тисячу разів не робити цього. Я в сотий раз звертаюсь до тебе ) та інтенсифікаторів (слів, призначених для посилення вже названої ознаки, наприклад: надзвичайно, дуже, так тощо);

3) паранояльні мовні особистості, дискурс яких характеризується узуальною (лат. usus — звичай, правило) агресивністю.

Російський мовознавець Костянтин Сєдов на основі мовленнєвих стратегій конфліктної поведінки виокремлює інвективний, куртуазний та раціонально-евристичний типи мовних особистостей. Для інвективного типу характерною мовленнєвою стратегією є пряма вербальна агресія, куртуазного — емоція образи та тяжіння до етикетності, раціонально-евристичного — здоровий глузд та іронія. Куртуазна мовленнєва стратегія не типова для авторитарних комунікантів, оскільки сприяє збереженню позитивного іміджу партнера по комунікації і свідчить про дотримання принципу ввічливості, тоді як інші широко використовуються авторитарними комунікантами.

Отже, процес спілкування, його атмосфера, тональність, результат, успіх або невдача значною мірою залежать від мовних типів особистостей, які спілкуються.

Мовленнєво-риторична складова мовної особистості

Якщо мовна складова охоплює лінгвістичні особливості мовленнєвої діяльності комуніканта, то мовленнєво-риторична демонструє його дискурсивно-риторичні характеристики, тобто специфіку побудови дискурсу відповідно до норм коду, соціальних конвенцій та основних законів риторики. Дискурсивний аспект мовлення комуніканта в межах комунікативного акту ще недостатньо вивчений і змодельований у теорії дискурсу та комунікативній лінгвістиці. Він повинен включати стратегії і тактики ініціації, регулювання та припинення вербального контакту, особливості вибору й моніторингу мовцем тематики спілкування, вибір та реалізацію мовленнєвих дій (актів), адекватних певним комунікативним намірам.

Риторичний аспект мовлення традиційно охоплює логос (поєднання думки та слова), етос (морально-етичну позицію, імідж, харизму мовця) та пафос (інтелектуальне, вольове та емоційне устремління мовця), завдяки яким реалізується вплив (переконання) комуніканта у межах комунікативного акту. Першою галуззю знання, яка досліджувала категорії та закони прозової мови, була риторика. Сучасна риторика дискурсивна, тому що вивчає мовне спілкування в соціумі, і її розуміють як науку про умови та форми ефективної комунікації (Л. Мацько, О. Мацько).

Основні поняття класичної риторики, завдяки яким реалізується вплив (переконання), охоплюють:

1. логос — словесні, мовні засоби, які вживає мовець для досягнення комунікативної мети, переконання слухача (М. Львов). Як ключова категорія риторики, він був покликаний поєднати думку і слово: слово має зміст, воно повинне йти від розуму й апелювати до нього. У давньогрецькій мові logos означало: а) слово, мова, мовлення; б) поняття, думка. У сучасній риториці логічність вважають однією з основних ознак мовних продуктів — усної промови чи писемного тексту. Логічність реалізується через послідовність міркувань, несу-перечність тез, положень. Мовні засоби, що передають логічність мовлення, — службові слова, лексеми із семантикою відношень, граматичні парадигми відмінкових, видо-часових форм;

2. етос — зразкова громадська й морально-етична поведінка мовця (оратора), без яких неможливо переконати інших та впливати на них. Давньогрецькою мовою ethos означало звичай, характер, норов. Статус, імідж, довіра, доброзичливість та почуття справедливості мовця визначають його етос. Слухачі завжди складають уявлення про етос оратора з його промови;

3. пафос — це інтелектуальна, вольова, емоційна спрямованість мовця, його позиція (переконання), які виявляються в його комунікативній поведінці та її мовному продукті. Основний мотив пафосу — скерованість до того, щоб аудиторія прийняла рішення. Пафос буває героїчним, сентиментальним, романтичним, іронічним тощо;

4) топос, топіки — загальні місця в промові, тобто найтиповіші часо-просторові мовні ситуації та їх описи: мій день, на пошті, у лікаря, в магазині, у касі тощо. Антична риторика розробляла схеми топосів, логограми (заголовки до них). У повсякденному житті спілкування відбувається в межах топосів різних моделей: гості, хвороба, робота, відпочинок — це звичні ситуації, коли не постають запитання Що сказати? Як запитати. Індивідуально-оригінальне у промовах — це те, що перебуває поза топіками. Існує повна пропорційність між топосом і оригінальністю: наявність топосів акцентує на красі й доцільності оригінальних висловів.

Кожен мовець може потрапити в ситуацію незвичної мовної поведінки, де відомих місць мало і мовці самі повинні створити мовний продукт. У риториці використовують такі поняття, як «детальний топос» — широкий набір правил і формул мовної поведінки, «техніка топос у» — вміння швидко пристосовуватися до мовного спілкування, вдало поставити запитання, точно відповісти. Мовець, який не орієнтується в топосі, ставить зайві, недоречні запитання.

Отже логос, етос, пафос, топос реалізуються одночасно під час продукування мовлення мовцем.

Національно-культурна складова мовної особистості

Із національно-комунікативною свідомістю homo loquens як носія певної лінгвокультури тісно пов'язана національно-культурна складова, певні категорії якої виявляють культурно-специфічний характер. Так, контактність (прагнення спілкування, питома вага спілкування в структурі діяльності, активність у спілкуванні, можливість спілкування з незнайомими людьми), етикетність (характер вступу, підтримання та виходу з комунікативного контакту, комунікативна привітність, оптимізм, самопрезентація, роль формального (неформального) спілкування) та регулятив-ність (комунікативний контроль, комунікативний тиск, комунікативна недоторканність (суверенітет)), за визначенням російських мовознавців Зінаїди Попової та Йосипа Стерніна, мають як універсальні, так і ендемічні (властиві тільки одній лінгвокультурі) ознаки.

Наприклад, такі фрейми спілкування англомовної лін-гвокультури, як small talk (світська бесіда), privacy (приватність, комунікативні табу на певні теми), political correctness (політична коректність), tolerance (толерантність) певним чином лакунарні (невластиві лінгво-культурі) для пересічного україномовного комуніканта. Тоді як душевна розмова (рос. разговор по душам), сварка — з'ясування відносин менш властиві англомовним лінгвокультурам. Ендемічність комунікативного оптимізму американця виявляється в тому, що етикетно приписаною відповіддю на питання Як справи? є Finel (Прекрасної Чудової). Україномовний комунікант може варіювати відповіді: Нічого, Так собі, Більш-менш, Добре, інколи доповнюючи їх детальним звітом про стан своїх справ.

Носії англомовних лінгвокультур володіють комунікативним суверенітетом, тобто комунікативне вторгнення у сферу партнера-комуніканта зазвичай відбувається згідно з чіткими правилами. На відміну від цього, як зауважує Й. Стернін, російській комунікативній свідомості властиве національне уявлення про обмежений комунікативний суверенітет, коли допустиме вторгнення в комунікативний простір іншої людини, можна робити зауваження, давати поради, втручатися та висловлювати свою думку стосовно тем, які обговорюють незнайомі люди.

Дослідження похвали та компліменту в англійському та російському спілкуванні засвідчило, що в англійській комунікативній культурі провідне місце займають компліменти внутрішнім, моральним якостям людини; в той час у російській комунікативній культурі переважають компліменти зовнішньому вигляду людини (Р. Серебрякова). Якщо брати до уваги окремі елементи зовнішності, частин тіла, то в англійському спілкуванні поширені компліменти, які характеризують фігуру, волосся, зачіску, російському — очі, обличчя та руки.

Отже, національно-комунікативній свідомості homo loquens властива національна специфіка, що охоплює такі аспекти: деякі комунікативні категорії у свідомості мовців можуть бути притаманні тільки певному етносу, однак зміст більшості з них збігається, хоча в структурі, складі окремих компонентів спостерігаються виразні національні особливості.

Комунікативний паспорт мовця

Ф. Бацевич зауважує, що комунікативний паспорт мовця (КПМ) охоплює комплексну інформацію, яку комунікант підсвідомо повідомляє про себе різними комунікативними засобами — мовним кодом, статусом, роллю, позицією, паралінгвістичними ознаками — у процесі мовленнєвої взаємодії іншим учасникам комунікативного акту та спостерігачам.

Комунікативний паспорт мовця — особливості комунікативної поведінки homo loquens як частини його комунікативної свідомості, зумовлені комунікативними, соціометричними, психологічними, соціоінтерактивними, мовними, мовленнєво-риторичними та національно-культурними чинниками.

На основі аналізу структури homo loquens можна вивести класифікаційні параметри КПМ (табл. 2.1), які характеризують комунікативну поведінку мовця, і встановити їх індексацію (вияв) у мовленні (дискурсі).

таблиця 2.1