3. Господарство Німеччини у міжвоєнний період

За ступенем монополізації господарства Німеччина на початку першої світової війни знаходилась попереду всіх європейських держав. Ще у домонополістичний період капіталізму державна влада цієї країни підтримувала тісні зв’язки з великим капіталом, надаючи їй всебічну підтримку. В роки війни монополії ще більше зблизились з реакційним державним апаратом. Для періоду воєнної перебудови економіка була зорієнтована на потреби мілітаризованого господарства, також були створені спеціальні регулюючі органи.

Державне регулювання охопило, перш за все, сільське господарство та розподіл продовольства. До війни Німеччина значну долю своїх потреб в зерні, м’ясі, молочних продуктах та іншому продовольстві перекривала за рахунок ввезення. На початку війни у зв’язку з морською блокадою ввезення продовольства в Німеччину скоротилося більш ніж на 2/3.

Уряд Німеччини дуже швидко мусив стати на шлях жорсткого нормування продовольчого споживання. Був виданий закон про хлібні монополії, згідно з яким виробники зобов’язані всі зернові продукти здавати державі. Для забезпечення населення всіма важливими видами продовольчих продуктів вводилася карткова система. Війна потребувала централізації постачання підприємств, які забезпечували військові замовлення важливішими видами сировини. Військове міністерство зосередило в своїх руках важливіші види сировини та палива, розподіляло їх серед промислових підприємств у відповідності до характеру та кількості замовлень. Воно також здійснювало заходи щодо розподілу між підприємствами робочої сили (для цього використовувалася жіноча праця та праця військовополонених). Для робітників було встановлено жорсткий режим примусової праці за мізерну зарплатню.

Імперіалістична Німеччина проводила організоване пограбування сировинних запасів окупованих територій. З Бельгії, Північно-східної Франції, Польщі німецькі загарбники вивезли великі запаси бавовни, вовни, каучуку та інших видів промислової сировини. Війна різко посилила позиції монополістичного капіталу. За часи війни значно зросли прибутки фінансової олігархії, підвищився рівень концентрації виробництва, зросло значення монополії в економіці країни. Велика буржуазія вийшла з війни ще більше збагаченою та потужною. Разом з цим війна призвела до загального зруйнування господарства капіталістів. До кінця війни в країні відбулася деградація продуктивних сил.

За Версальським мирним договором територія Німеччини значно зменшилася. Німеччина повинна була повернути Франції захоплені у 1871 році Ельзас та Лотарингію з багатими залізорудними та калійними корисними копалинами. Франції були передані у власність також вугільні шахти Саара (з правом викупу), а сама Саарська область на п'ятнадцять років переходила під керівництво ліги націй, після чого передбачалось провести плебісцит у населеній переважно німцями Саарській області на предмет її державної приналежності. З моменту створення польської держави їй було передано провінції анексійовані у 18 сторіччі, за часів розподілу Речи Посполитої провінції. Країна отримала «коридор» між німецькими територіями до берегів Балтійського моря; вона зазирала на порт Данциг (Гданськ), але він був заявлений «вільним містом» та переходив під управління Ліги націй. До Бельгії відійшли округи Ейпен та Мальмеді, територія Морене, до Данії – Північний Шлезвиг. Чехословаччина отримала Тульчинський округ. Під управління Ліги націй перейшла Мемельська область, у 1923 році Мемель (Клайпеда) була передана Литві. В цілому Німеччина втратила біля 73 тис. кв. км, або 13,5 % території, на якій проживало 6,5 млн. людей, або 10 % населення. На втрачені землі приходилося 75 % видобутку залізної руди та цинку, 20 % видобутку вугілля, 20 % виплавки чавуну. Німецькі колонії, які були підмандатні Лізі націй були роздані найбільш впливовим учасникам коаліції.

У відповідності до Версальського договору пізніше була визначена сума репарацій, яка повинна сплатити Німеччина. За умови оплати репарацій було конфісковано 5 тис. паровозів, 150 тис. вагонів, 140 тис. молочних корів. А в подальшому Німеччина повинна була постачати вугілля, будівельні матеріали, хімікати до Франції, Бельгії та Італії. Країнам-переможницям також гарантувалися торгівельні та інвестиційні пільги. На Німеччину покладалися також витрати з утримання окупаційних військ на лівому березі Рейну.

В цілому слід зазначити, що економіка Німеччини в результаті розв’язання війни опинилася на порозі руйнації. Але не дивлячись на військовий розгром, вже в 1927 році монополістичний капітал Німеччини в галузі важкої промисловості не тільки повністю відновився, а й значно перевищив довоєнний рівень свого розвитку.

Економіка Німеччини була відновлена за рахунок:

1. фінансової допомоги монополій США та Англії. У 1924 році США був розроблений «план Дауеса», який був спрямований на відновлення німецького капіталізму. За умовами цього плану щорічно зменшувалися репараційні платежі Німеччини країнам-переможницям, припинилася окупація Рурського вугільного басейна. Протягом кінця двадцятих років ХХ ст. американський капітал потрапляв до Німеччини у формі запозичень та прямих вкладень у промисловість, міське та комунальне господарство. Крім того, американські монополісти скуповували акції важливіших німецьких монопольних об’єднань.

2. Розорення та збідніння народних мас.

3. Раціоналізація – введення нових машин, ліквідація малих, технічно відсталих підприємств, різке підвищення інтенсивності праці и т.і. Продуктивність праці значно зросла, але зростав і такий макроекономічний показник як безробіття.

В Німеччині, де панівною формою монополії довгий час були картелі та синдикати, після війни широке розповсюдження отримали трести та концерни. У 1937 році концерни контролювали 84 % всього капіталу німецьких акціонерних товариств. Сталевий трест, який виник у 1926 році на підґрунті важливіших металургійних акціонерних товариств, на початку 30-х років ХХ ст. являв собою промислову державу. Йому належали тисячі гектарів землі, суднобудівні, металургійні заводи, а також кам’яновугільні шахти та залізорудні підприємства. На підприємствах Сталевого тресту Німеччини в той час працювало 25 тис. робітників. У військовій промисловості провідні позиції займав концерн Крупа («сімейне» монополістичне об’єднання). До складу цього концерну входили сталеволитейні та військові заводи в Ессені, суднобудівна верф у Килі та низка інших підприємств. Світова економічна криза 1929-1933 рр. у Німеччині набула особливо руйнівного та тривалого характеру. К 1932 року промислове виробництво Німеччини, у порівнянні із 1929 роком скоротилося на 40 %, кількість повністю та частково безробітних досягла 8 млн. людей.

Причини важкого становища німецької економіки в період економічної кризи:

• Німеччина обкладена репараційними платежами та іншими боргами;

• припинився приток іноземного капіталу до німецької промисловості;

• капіталістична раціоналізація вже у передкризовий період призвела до значного безробіття, яка в роки кризи ще більше зростає.

У 1933 році до влади в Німеччині прийшли фашисти. Їх економічна програма була цілком орієнтована на підготовку до війни за «життєво важливий простір для нації». Світова економічна криза посилила загарбницькі тенденції німецької фінансової олігархії, яка закликала розірвати Версальську угоду та стати на шлях підготовки до війни з метою захоплення великих колоніальних володінь та здійснити старий план встановлення світового панування Німеччини. Підготовка до нової світової війни відкрила монополіям перспективи виходу з кризи. Використовуючи антикапіталістичні настрої дрібного капіталу, фашиська партія висунула демократичні лозунги: знищення світового фінансового капіталу, надання можливості селянам реалізовувати сільгосппродукцію за високими цінами, безробітним надати роботу, а робочим високу зарплатню. З моменту приходу до влади, фашисти швидко відкинули антикапіталістичну фразеологію та відкрито стали підтримувати капіталістичні монополії. Вони зруйнували профспілки, надали підприємцям право встановлювати таку зарплатню, яку вони вважають за потрібне, негайно відмінили свободу слова. Закон 1934 року «Про організацію національної праці» забороняв профспілки, декларував припинення в Німеччині класової боротьби та об’єднання робочих і фабрикантів у єдиний «Німецький трудовий фронт». У 1938 році трудова повинність стала всезагальною.

Користуючись підтримкою правлячих кіл західних країн, які підтримували фашизм, Німеччина вдосконалила свою військову машину, без зусиль приєднала Австрію, окупувала Чехословаччину, розв’язала другу світову війну напавши на Польщу 1 вересня 1939 року.